Як глянула я на них, дітки, то мало серце моє в грудях не розірвалося. Голодні, обідрані, мов дикі звірі, і подоби християнської на них не видно. Ось до чого довели пани! Нагодувала я їх учора, а вони так із рук їжу й вихоплюють... Тепер наготувала страв, та самій мені не донести, от ви б допомогли... тільки нікому – ні слова!
– Зараз, бабуню, ми вам допоможемо! – разом підвелися Катря й Оксана та побігли.
Цієї миті до світлиці ввійшов молодий чорноволосий козак у багатому вбранні.
– Що ж, бабо, коли сніданок буде? – голосно запитав він, кидаючи шапку на стіл. – Он поглянь, як сонце височенько підбилося, а я коней кував, об'їжджав, зморився, мов собака.
– Та я вже й не знаю, як тепер із тим сніданком, – знизала плечима стара, – раніше всі сходилися разом, а тепер усе якось нарізно... Батько твій із самого ранку на пасіці... Панна Олена щойно підвелася...
Молодий козак зробив кілька кроків світлицею.
– Та що ж, Тимку, ходімо за мною, – озвалася баба, – насиплю я тобі галушок... а то в нас тут через ляхівок усе догори дриґом пішло.
І вона вийшла, сердито грюкнувши за собою дверима.
Молодий козак зробив кімнатою ще кілька кроків і зупинився; з його язика зірвалося якесь міцне слівце; він досадливо жбурнув убік шапку, що трапилася йому під руку, і знову заходив із кутка в куток.
На негарному, але своєрідному й енергійному обличчі козака відбилося якесь стримуване хвилювання; брови його насупилися, і між ними залягла глибока, характерна складка; то він сердито смикав своє густе волосся, то проводив рукою по чолу, а настирлива думка мучила його дедалі дужче. І справді, віднедавна все в їхньому домі пішло по-новому. Усі чимось незадоволені, відмовчуються, і батько похмурий. Ух, скільки тут через неї всього затіялося!
– Ляхівка підла! – прошипів уголос козак, стискаючи кулаки аж до болю.
– Це кого ти так, Тимку? – пролунав за його спиною дзвінкий молодий голосок.
Козак швидко повернувся й завмер, мов укопаний; густий рум'янець залив усе його обличчя аж до самих вух: на порозі напіввідчинених дверей стояла панна Олена, свіжа й весела, мов весняний ранок. Ані тіні колишньої задуми не було видно на її обличчі, вона вся сяяла й здавалася якоюсь невинною, пустотливою дитиною, що вирвалася побавитися. Блакитний кунтуш облягав її струнку постать; довгі золотисті коси, переплетені перлами, спадали на спину; одна ніжка, взута в червоний сап'яновий черевичок, стояла на порозі, а друга кокетливо виступала вперед, ледь торкаючись підлоги носочком; руками панна Олена трималася за двері, вигинаючи свій стрункий стан уперед.
– Кого ж це ти так лаяв, Тимку? – провадила вона, не сходячи з порога. – А? Може, мене? – Вона всміхнулася сліпучою усмішкою і, причинивши за собою двері, легко стрибнула до кімнати. – Кажи ж, кажи! – підбігла вона до Тимка.
Тимко стояв, як і раніше, нерухомий і червоний, мов рак.
– Мовчиш? Отже, про мене сказав, – промовила вона сумним голосом, спрямувавши на Тимка свої журливі сині очі.
Тимко мовчав.
– Ох, Тимку, Тимку, скажи мені, за що ви всі так проти мене повстали? За що? Що я вам зробила? Чим я тут кому завадила? – заговорила вона таким жалібним і ласкавим голосом, що її слова мимоволі западали в серце й Тимкові. – Ось і ти! Ніколи зі мною слова не скажеш, немов я тобі чужа. Заговорю – не відповідаєш, погляну – відвертаєшся. Підлою ляхівкою називаєш. Яка ж я тепер ляхівка? Я до вас прихилилася і серцем, і душею!
– Та це я не про вас, панно, – неголосно буркнув Тимко.
– Не про мене? Ну, от і спасибі, от і спасибі, мій добрий, мій милий, мій цяцьований! – швидко заворкотіла Олена, опускаючи свої білі, мов сніг, ручки на засмаглі руки козака. – А чому ж не вітаєш мене, га? – нахилилася вона, зазираючи в його опущені очі. – Ну, скажи ж: "Добридень, ясна панно!" – та поцілуй мені ручку! Ось так, ось так! – говорила вона, посміюючись і прикладаючи до вуст козака свою ніжну, запашну долоню. – Ех ти, поганий, недобрий хлопче! Ну, поглянь же мені в очі, поглянь! Хіба я схожа на ляхівку, га? – і Олена, узявши Тимка обома руками за голову, силоміць підвела її та зазирнула йому в очі.
Тимко хотів був відвести погляд убік, але мимоволі зупинив його на панні. Вона дивилася на нього синіми оксамитовими очима, у яких відбивалися чи то смуток, чи то любов, чи то кокетливий запал – одне слово, щось таке, від чого Тимко знову почервонів аж до вух і потупив очі.
– Ось бачиш, почервонів, отже, щось недобре думаєш... – проспівала вона якимось сумним голосом. – Ну, скажи ж мені хоч правду, за що й ти мене не любиш?
Її голос лунав так щиро, що Тимко мимоволі подумав: "І справді, за що ж її всі не люблять? – і, перебравши в голові кілька думок, він і сам поставив собі з подивом те саме запитання. – А й справді, за що, що вона такого зробила? Батька вона ніжно любить; до всіх нас ласкава й добра. Усі кажуть, що вона ляські звичаї заводить. А які ж? Те, що вона пізно встає? Так їй робити нічого. Навіщо ж удосвіта підводитися? Те, що вона вдягається в дорогі сукні? То чому ж їй не вбиратися, коли є в що? А те, що баба й дівчата все говорять, ніби вона з ними й розмовляти не хоче, на всіх пирхає й називає їх хлопами, – то це, може, й неправда... певно, самі плітки та брехня... Поглянути на її очі..." І Тимко вже сам підвів очі й сміливіше поглянув на панну, а вона немов тільки й чекала цього погляду, ласкава, усміхнена, щаслива.
– Ну, ось, уже не сердишся! – радісно вигукнула вона, перехопивши його погляд. – Бачиш, я не підла ляхівка, я не зла панна, а така сама дівчина, як і всі. Тільки ж кожна дівчина хоче, щоб її любили, от і я хочу. Хіба це гріх? – Вона підвела брови, усміхнулася і, знову простягнувши долоню до вуст Тимка, грайливо запитала: – Поцілуєш?
Замість відповіді козак припав вустами до її ніжної долоні.
– Ну, от і спасибі, тепер я бачу, що ти мене любиш! – вигукнула панна Олена й, підвівшись навшпиньки, схопила Тимка за плечі та дзвінко-дзвінко поцілувала його в саме чоло.
Козак знову спалахнув рум'янцем, а панна провадила, немов не помічаючи його збентеження й не знімаючи рук із його плечей:
– Ну, ось я й рада, а то мені тепер так нудно: усе сама та сама. Татко весь у справах, зовсім похмурий став, а мені нудно, і ніхто не хоче зі мною заговорити... Знаєш що, Тимоше, – раптом вигукнула вона дзвінким, веселим голоском, – поїдемо сьогодні зі мною верхи в степ? Сьогодні такий чудовий день. Осідлай мені мого коника та поїдемо швидко-швидко, знаєш, так, щоб вітер у волоссі свистів! Добре?
– Добре! – відповів козак.
– Ну, то після сніданку, – заплескала в долоні панна.
А за те, що ти такий добрий і гарний хлопець, ось тобі ручка. Ну ж бо, поцілуй! – вередливо притупнула вона ніжкою.
Козак швидко припав до її руки вустами й вийшов зі світлиці.
Щойно двері за ним зачинилися, як із обличчя панни тієї ж миті зник дитячий грайливий вираз, брови її зійшлися, вуста склалися в зневажливу гримасу. "Хлоп!" – прошепотіла вона й хотіла була податися до саду, але у дверях зіткнулася з молоденькою дівчиною з хитруватим гарненьким личком, також убраною в польський одяг.
– Ах, це ти, Зосю? А я вже подумала, що хтось із цих хлопів.
– Ні, усі кудись пішли з бабою, от я й урвала хвилинку та до вас, моя дорога пані! Що, усе нудьгуєте?
– Так, нудьга! – Олена досадливо провела рукою по чолу.
– Заїхали ми в ці хащі, де самі дикі звірі, а не люди, далебі. Терпимо муки, і хоч би яка користь із того була, а то...
– Зосю! Нудно це, усе одне й те саме, – потягнулася й позіхнула панна.
– Ні, не одне, – завзято провадила покоївка. – Усюди плітки пішли, сміються з нас...
– Цо? – гнівно тупнула ногою Олена. – Ти мені таких пліток не переказуй.
– Мовчу, панно. Я тільки... мені дивно, що пан сотник не затикає їм роти. Мовчу, мовчу, – заметушилася вона, помітивши, як гнівно зійшлися Оленині брови. – А як же весело було тоді на полюванні, скільки пишного панства, скільки красенів, яка розкіш! – заторохтіла Зося. – Я немов у раю опинилася після наших хлівів, справді як у раю!
– Так, там було весело, – подумала вголос Олена, – і після цього затворницького життя було приємно, якби тільки страшний випадок не затьмарив моєї радості.
– Ах, скільки там лицарства, – провадила своє Зося, увиваючись біля панни. – А найкращий за всіх пан Чаплинський.
Почувши це ім'я, Олена здригнулася й відвернулася.
– А який він пишний та поважний, – захоплювалася Зося, – відразу видно, що справжній магнат, страшенно багатий і буде, кажуть, кимось знаменитим! А вже як він у панну закоханий, то й висловити не можу! – додала вона, нахиляючись до самого вуха панночки.
– Ну, годі брехати! – напівсерйозно зупинила її Олена.
– Їй-їй, як маму кохам, хай мене покарає Пресвята Діва, якщо він, бідолашний, не вмирає від кохання до панни! Плакав переді мною, волосся на собі рвав! "Якби, каже, пані мене хоч вислухати захотіла! Дісталася, каже, панові сотникові така перлина. А нащо вона йому? Він постійно з козаками та у військових справах. Хіба йому такою красою володіти? Я б, каже, тільки ніжки її цілував. Царицею її зробив би, рабом її був би!"
– Ну, годі, годі, – говорила Олена, ледь усміхаючись.
– Ах, пані! Якби пані мала хоч краплинку серця, вона б змилувалася над таким стражданням! А ось пан, – покоївка знизила голос до ледь чутного шепоту, – передав вельможній пані ось цю записку й благав відповісти хоч на словах; казав, що чекатиме цілий день.
Із цими словами спритна служниця сунула Олені в руки маленького листа, складеного в кілька разів і запечатаного великою гербовою печаткою.
Олена хотіла була відштовхнути його, але натомість, сама не знаючи як, міцно затиснула в руці.
– Коли ж пані відповідь дасть? – лукаво запитала Зося, але тієї ж миті прикусила язика, бо за дверима почулися важкі кроки.
– Пан сотник! – приглушено вигукнула Зося й шмигнула до саду.
Олена спалахнула рум'янцем і швидко засунула зім'ятого листа за кунтуш.
До кімнати ввійшов пан сотник. Його обличчя, здавалося, і постаріло, і змарніло; воно було жовте й хворобливе; під очима залягли темні тіні; навколо вуст і на чолі з'явилися різкі зморшки; очі, що похмуро дивилися з-під брів, були червоні. Недбало вдягнений одяг свідчив про те, що пан сотник не знімав його кілька ночей.
Олена поглянула на Богдана, і він раптом здався їй напрочуд старим і негарним.