Ні, ні!.. Поки ще є час, треба подумати про порятунок; те, що говорили на полюванні, – не чутка, не плітка, адже кожен наступний день може принести ще гіршу звістку.
Олена намацала під подушкою маленького листа.
Пресвята Діва, попри зраду, не залишає її! Чи не тут порятунок? Зося каже правду. Чаплинський – права рука старости... а далі, хто знає? Розумному й спритному шляхтичеві дорога відкрита всюди! Що він збожеволів від кохання, це вона й сама помітила. Щоправда, у ньому немає тієї доблесті й сили, яка є в Богдана, зате він усе віддасть за Олену, і нічого дорожчого за неї для нього на землі не буде.
І Олені знову пригадалися слова листа: "Королево, богине моя, – цілувати твої ніжки, бути твоїм рабом і прислужником – ось щастя, вищого за яке я нічого не бажаю".
"А Богданові цього замало, – усміхнулася вона в темряві, – кожен рубець на тілі його хлопів лягає йому на серце, а моя образа, певно, рубцем не ляже?!"
– "Вельможною панею, царицею зроблю я тебе, вберу в шовк і оксамит, обсиплю самоцвітами", – пошепки повторила вона слова листа.
Ах, чи тільки правда це? І Богдан колись говорив такі самі палкі слова й обіцяв усе, а тепер пропонує їй тікати до татар або в московські степи!
"Ти наш найпрекрасніший діамант, – пригадувала вона далі листа, – і тобі треба дати оправу, гідну тебе!" Так, так, їй потрібна така оправа, їй потрібні блиск, сила й влада! Але Богдан?.. Адже він був їй дорогий... вона так на нього сподівалася... вона принесла таку жертву... а тепер... Звісно, не її вина; але як бути, на що зважитися?
Олена загорнулася в ковдру й опустилася на м'які подушки. "Рятуватися треба швидше, бо сокиру вже занесено над головою. Але... Богдан?"
Олена заплющила очі, і перед нею немов виросли в темряві дві постаті: одна ставна й гарна, зі сміливим, упевненим обличчям, а друга – гордовита й пихата, із занадто широким станом, олов'яними, опуклими очима, які, здавалося, так і впивалися в неї.
– Ах, Богдане! – промовила вголос Олена. – Богдане! – прошепотіла вона ще раз зовсім тихо й склепила повіки. І думки, і мрії, і картини ще довго безладною вервечкою змінювали одна одну в її стомленій голівці; але нарешті молодість узяла своє, й Олена заснула тривожним, уривчастим сном.
У світлиці Богдана теж темно, мов у могилі; навіть лампадка не осявала своїм лагідним сяйвом лику Пречистої Діви. Нікому її опорядити, запалити... Колись про це дбала Ганна, а тепер тут темно й сиро, мов у підвалі в'язниці...
Давно вже поїхав таємничий гість, давно вже підкралася похмура осіння ніч, а Богдан сидить нерухомо на лаві, тяжко опустивши голову на руки.
Отже, усе загинуло... Гонець підтвердив усі відомості, які Богдан почув на тому злощасному полюванні: короля викрито, знищено... їх зраджено. Загинуло все, чим він сам жив, чим підтримував увесь народ! Якими очима глянути йому тепер на все товариство? Чи не скажуть йому: "Богдан Хмельницький, наш батько, і зрадник, і брехун!" А, та що важить його ганьба! Нехай би вона висіла над ним довіку; але ж це смерть усього краю... Та й що порадити? Безсиле, безплідне повстання?.. Без підтримки короля та його прихильників, без їхньої участі – чого воно варте?! Хіба не буде знову того самого, що було за Гуні, за Остряниці, за Тараса й Павлюка? Нові страти, ганьба й приниження!.. А якщо ще й король, принижений та знесилений, не тільки зречеться своїх планів, а й видасть своїх прибічників на погибель? А що тоді? Богдан стрімко підвівся й бурхливо заходив світлицею. Тоді шляхетській розбещеності й насильству не буде меж! Усе заніміє в рабстві, його власні діти стануть рабами панів... О, краще бачити їх мертвими, ніж бачити їхнє приниження, їхню ганьбу! А якщо ще й звинуватять його в зраді, тоді що? Жахлива, ганебна смерть! Розлучитися з Оленою... залишити її сиротою... А?! Богдан провів рукою по чолу й відчув на ньому великі краплі холодного поту. Закінчити життя так безглуздо, так ганебно, щоб усі зусилля, усі труди, усе лицемірство, яке він свідомо взяв на себе, пропали марно, не здобувши для рідного краю ні волі, ні життя! Богдан важко опустився на лаву й стиснув руками свою розпалену голову, спершись ліктями на коліна.
Довго сидів він нерухомо, у якомусь німому заціпенінні, слухаючи лише, як жалібно билися об шибки краплі холодного дощу. "Оплакуй, поливай сльозами свою бідну землю, – тихо прошепотів він, – бо вже ніколи їй не підвестися!" І немов хтось інший промовив у його грудях чужим, безжальним голосом: "Смерть! Смерть!" Повторив за ним і Богдан уголос:
– Смерть!
Слово пролунало холодно, неприємно, і раптом усім його тілом пробіг гарячковий, смертельний озноб.
Скільки разів у житті поставало перед ним це похмуре питання, чому ж тепер воно так страшно холодить його душу й морозить кров?
Він, козак, завжди дивився на життя байдуже, як на жарт, на забаву, чому ж тепер йому стало шкода його? Що прив'язує його до життя?
– Олена! – раптом тихо прошепотів він і, стомлений, змучений, опустив голову на дубовий стіл, що стояв біля лав. Так, Олена, сонце, богиня, королева, щастя живе, гаряче, палке щастя, яке лише раз у житті сяйнуло йому на схилі літ! Ох, якою кипучою, шаленою пристрастю запалила вона його серце! І покинути її? Та помилуй нас Боже! Що це за думки лізуть йому в голову! Богдан поривчасто розстебнув свій кунтуш, але думи, спочатку м'які й ніжні, мов вечірні хмари, тепер зливалися, спліталися й мчали, не слухаючись його розуму, якимось вогненним вихором уперед.
Чому йому не можна думати про щастя? Адже життя дається тільки раз і назавжди! Він же така сама людина, як і всі інші. Навіщо ж ця безцільна жертва? Та й справді, що дасть його смерть рідному краю? Нічого, нічого! Боротися за таких умов божевільно, це лише дати привід до поголовного винищення. Чи не краще втекти від пекла в московські степи або до Тугай-бея, – зазнати хоч одного року тихого щастя далеко від тривог і хвилювань. А якщо для неї ця далека глушина буде гіршою за могилу? Може, примиритися зі шляхтою, бути корисним народові бодай у малому?
Думки Богдана обірвалися; якась невиразна слабкість наповнила все його єство; він прихилився до стіни й напівзаплющив очі; образ Олени, звабливий і ніжний, немов виріс перед ним із навколишньої темряви. Він відчував на своїй шиї її гнучкі, теплі руки, її ніжний шепіт наче лунав у його вухах, вона шепотіла йому щось невиразне, незбагненне, і серце Богдана поривчасто калатало, солодка знемога розливалася всім тілом, розум і воля німіли під палким напливом якоїсь непереборної сили.
– Піти, забути все, проти долі не підеш! – виривався в нього ледь чутний шепіт і завмирав у тиші.
Раптом немов яскрава блискавка увірвалася в натовп його невиразних мрій. Богдан здригнувся й підвівся.
"Як? Піти заради низької втіхи й знати, що саме в цей час тут розпинають, саджають на палі твоїх братів? Відати, що топчуть волю й віру, за яку вже пролили стільки крові твої діди й батьки, знати це й жити, і не задушити себе власними руками?"
Богдан стрімко відчинив вікно: йому бракувало повітря, він розірвав комір своєї сорочки. Холодне, сире повітря огорнуло його, але він нічого не помітив.
Отже, здатися на волю долі, покірно схилити голови під сокири? Забути їм усі ті страти й муки, які вони вигадують для нас? Ні, ні! Забути цей жахливий брязкіт ланцюгів, що назавжди залишився в його вухах? Забути ті голови, що так безмовно котилися тоді з плахи, зупиняючи на ньому свій згасаючий погляд? Ні, ні; сто, тисячу разів ні! Якщо вже гинути, то лягти всім в одній братській могилі! А якщо вже гинути всім, то бодай досхочу впитися помстою, та так упитися, щоб захлинутися в їхній чорній крові!
– Помста! – хрипко вигукнув він. – Помста – ось єдина нагорода за наші муки! Налетіти на них мечем і пожежею, нехай заплатять за кожну козацьку душу десятком, сотнею ляських тіл, а там хоч і смерть! Мертві сорому не мають!
Богдан схвильовано заходив кімнатою й зупинився перед відчиненим вікном, за яким уже сіріло. Серце його енергійно билося, груди палали, крізь вікно просто на нього вривався різкий холодний вітер.
Але як дізнатися, як розвідати настрій короля й наміри сейму? Чекати довше немислимо, нестерпно! Кого послати? Там не довірять таємниці невідомому. Самому поїхати? І не відпустять, і поставлять це йому за доказ вини. Цей степовий вовк Чаплинський нацькує всіх. Палає він до нього заздрістю і через хутір, і через Олену, та тільки все це марно: вона любить Богдана щиро й чисто, мов непорочне дитя. Беззавітною жертвою довела вона своє кохання. І він ніколи не забуде цього, ніколи, ніколи...
Богдан глибоко вдихнув свіже повітря й знову енергійно заходив світлицею.
"Так, може ж, іще не все загинуло? Може, ще є можливість, надія? Може, король іще не зрікся своїх намірів? – дедалі частіше й частіше промайнули в нього світлі думки. – Адже й гонець щось говорив про Оссолінського. Збирається, здається, їхати сюди? {240} О, якщо тільки король не зовсім занепав духом, тоді ще поборемося, повоюємо й здобудемо собі щастя!"
Серце Богдана билося дедалі енергійніше й бадьоріше.
– Поборемося й повоюємо! І ти, моя горда королево, побачиш, що сильного покохала; побачиш, що перед хоробрістю мого рідного народу блякне мішурна доблесть шляхетних панів. Тільки сили, сили дай, Господи, – заговорив він поривчасто й пристрасно, зупиняючись перед образом Христа, який ледь вирізнявся з мороку при слабкому світанку блідого дня. – Віджени від серця мого всяку скверну, та не введи мене у спокусу: бо я людина!.. Ти створив мене гріховним, але визволи мене від гріха мого... дай мені силу й волю. О Господи, сил! – до болю стиснув він руки, падаючи навколішки. – Немає нічого неможливого для Тебе! Ти дав Давидові силу підвестися й піти проти Голіафа. Ти перед народом Своїм розступив Червоне море й урятував його від єгипетського полону. Ти в безводній пустелі посилав йому їжу й воду, не залиш же й нас, знедолених і забитих, захисти, зміцни й помилуй!
Уже слабке світло зажевріло у вікнах, коли стомлений пан сотник повалився на своє тверде ложе.
VIII
Ранок настав ясний і тихий, знову випливло сонце, і з чистого, немов омитого неба зникли всі хмари, що затьмарювали його блакить.
Олена прокинулася досить пізно; прокинулася від яскравого сонячного променя, що впав їй просто в очі.
Вона потягнулася у своїй м'якій постелі, ще не звільнившись від солодкого сну; але, раптом згадавши, що вчора з нею сталося щось невиразне, неприємне, відразу розплющила очі.