Яскраве світло вже наповнювало кімнату. Олена потягнулася ще раз і закинула руки за голову. Що ж це з нею було вчора? Ах, так!..
Насамперед їй спав на думку Тимко, і від цієї згадки її обличчям промайнула задоволена усмішка. Дикий, гарячий... А якщо розпалити його, то може, чого доброго, й обпекти. Тільки грубий козак. Вуста Олени зневажливо стиснулися, потім її думки перейшли до Богдана. Але сьогодні все вже здавалося їй не таким похмурим. Учора вона так розгнівалася, що навіть не пустила його до горниці, а сьогодні? Що ж? Якщо він рішуче відмовиться від шляхти, отже, і від неї, отже, сам розв'яже їй руки! Вона думала, що він прагне влади й сили, а він стоїть за хлопів! За хлопів...
– Пан хлопський, – зневажливо повторила вона, – то нехай і шукає собі хлопку!
І перед Оленою знову постало те дивовижно розкішне полювання, тінистий спуск до озера, легенький туман, що здіймався із сируватих прогалин, осяяне рожевим мерехтінням озеро, прохолодне повітря, сповнене пахощів прілого листя, тихий, заколисливий крок коня, а поруч із нею пан підстароста на дорогому коні, у розкішному вбранні, із кречетом на пальці. І знову пригадалися їй його промови. "Богине, королево, самоцвітами обсипав би тебе!" – подумки повторила вона. Підстароста, потім староста, а там і до польного гетьмана недалеко... Так, вона любить тільки сильних і владних! І Олена швидко підвелася на своїй постелі.
– Зосю! – голосно й весело гукнула вона, спускаючи рожеві, точені ніжки на барвистий килим.
Двері відчинилися, і до кімнати ввійшла служниця.
– Що, уже пізно? – запитала Олена, солодко потягуючись і відкидаючи назад свої важкі коси.
– О так, люба панно! Пан сотник не велів будити панну до сніданку.
– А! – усміхнулася Олена. – Де ж він?
– Поїхав на цілий день. Я чула, як він говорив Тимкові, що, може, й до ночі не повернеться, і не велів йому виїжджати з двору.
– Стереже?
– Ну, цей і стерегти зможе хіба що стайню! – скривила губки служниця. – А ось, панно, прилітав до мене знову гонець від вельможного пана підстарости, – заговорила вона тихішим голосом, і її обличчя набуло хитруватого виразу, – просив відповіді; але я сказала, що панна спить і не можна її будити, а що пан сотник поїхав на цілу добу та, може, й до ночі не повернеться.
– Зосю! – вигукнула Олена, пустотливо погрожуючи їй пальчиком, – ти хитре чортеня!
– А що ж, панно, я подумала, що, може, пан підстароста має якусь справу до пана сотника, то щоб він даремно не приїхав, коли пана сотника вдома немає.
– Ой-ой! – розсміялася Олена й, швидко звівшись на ноги, скомандувала: – Ну, вдягатися швидше!
Коли вбрання було вже майже готове й спритна покоївка накинула їй на плечі синій оксамитовий кунтуш, Олена звернулася до неї із запитанням:
– Що ж, Зосю, – гіршою я стала, ніж була?
– Прекраснішою, у сто разів прекраснішою! – цього разу цілком щиро вигукнула Зося, відступаючи в захваті перед красою своєї господині.
– Отже, наше ще не пропало! – упевнено зауважила Олена й гордо відкинула назад свою чарівну голівку.
Близько полудня до ґанку суботівського будинку хвацько підскакали троє вершників на дорогих конях. Двоє з них мчали попереду, третій же скакав позаду на деякій шанобливій відстані.
Осадивши своїх гарячих коней, вони кинули поводи до рук третього й зіскочили із сідел.
– Оце, пане зятю, і є сам Суботів, – зауважив старший із них, огрядний білявий чоловік зі світлими, стирчачими вусами, звертаючись до свого молодшого супутника, який був вищий і стрункіший за нього, – оглянь усе уважніше...
– Одначе, – здивувався молодший, піднімаючись сходами, – пан тесть казав мені, що це хутір, а тут справжній фільварок, хай йому біс!
– Ото ж бо й воно! Та ще не таке побачиш у будинку! А хліба ж, хліба, дивись, повний тік! А в стайнях яких тільки коней немає! І все це в підлого хлопа, та ще й бунтівника і схизмата!
– Сто тисяч дяблів! – вигукнув співрозмовник. – Присягаюся найсвятішим папою, це надто гарна нагорода, щоб спонукати всіх хлопів до бунту.
– Про це я вже повідомив панові старості, але тс-с-с... сюди йде Олена, красуня, – побачиш... І подумати тільки, пся крев, зумів же роздобути й звабити таку богиню, яка могла б бути окрасою навіть королівського двору.
Співрозмовники замовкли, бо в сінях справді з'явилася Олена. Хоч її обличчя було цілком спокійним і привітним, сильне хвилювання, що охопило її, коли вона побачила панів, які під'їжджали, досі не минуло й навіть змусило її трохи сповільнити свій вихід.
– Падаю до панських ніг, – схилився Чаплинський, побачивши її, і опустив шапку майже до самої землі.
– Благословляю випадок, який привів пишне панство до нашої вбогої господи, – відповіла Олена.
– Не випадок, ні, – палко вигукнув Чаплинський, – а непереборне, гаряче бажання! Але сподіваюся, що й пан сват мій удома, бо, власне, я маю до нього справу від пана старости.
– На жаль, пана сотника немає вдома; але гадаю, що вельможне панство не позбавить нас честі піднести вам бодай по келиху меду, без якого ми нікого не відпускаємо.
– Якщо панна нам рада...
– Я завжди рада.
Пан Чаплинський узяв білосніжну руку Олени у свою велику, гладку руку й неголосно промовив, пильно зазираючи їй в очі:
– Завжди?
– Завжди, – відповіла вона ще тихіше, червоніючи під поглядом підстарости.
– О, у такому разі, – голосно вигукнув Чаплинський, повільно притискаючи до вуст білу ручку Олени, – ми дозволимо собі набриднути пишній кралі! Насмілюся відрекомендувати ясній панні й мого зятя, пана Комаровського{241}: молодий, гарний і вдівець... знемагає від туги, і я сказав йому, що коли він не складе її до панських ніг, то йому залишається лише попрощатися з білим світом.
– Буду рада врятувати від смерті, – привітно всміхнулася Олена й запросила знаменитих гостей до господи.
Вельможне панство розташувалося на Богдановій половині, куди Олена звеліла подати в очікуванні обіду оковиту, різні соління, мед і наливки. Після перших привітань і розпитувань розмова, природно, перейшла на звістки про останній сейм і про розпорядження розшукати прихильників змови.
– Так, так, – підкручував Чаплинський свої підстрижені вуса, – тепер ми, звісно, дізнаємося про всіх справжніх ворогів нашої волі; достеменно відомо, що король і Оссолінський мали своїх прихильників і помічників серед значних козаків; розкрити їхні імена буде не так уже й важко.
– Невже? – зблідла Олена, але постаралася надати своєму голосові якнайбайдужішого звучання, – адже треба довести їхній злочин проти вітчизни.
– Досить, моя панно кохана, самої лише підозри.
– Така кривда в панському суді? Що ж, на думку пана, зроблять із підозрюваними? – примружила вона очі, але її збентеження не сховалося від Чаплинського.
– А що ж, моя пишна панно, – грайливо відповів Чаплинський, – головним відрубають голови, а менших, які для нас не такі важливі, оголосять банітами, – відберуть у них усе майно, виженуть із Речі Посполитої, – одне слово, поставлять поза всіма законами.
– Але ж це жахливо! – вигукнула Олена, затуляючи обличчя руками.
– Що ж, вольність Речі Посполитої дорожча за мертві артикули статуту й жменьку якихось хлопських бунтівників, – поважно відповів Чаплинський і тієї ж миті різко змінив тон. – Боже мій, ми засмутили кримінальними справами нашу королеву! Прости, прости, ясна зоре, і не ховай від нас свого дивовижного обличчя!.. Але, правду кажучи, мушу зізнатися, що таку чудову зброю, яку я бачу тут, у мого пана свата, рідко де доводиться побачити! – різко змінив він тему розмови.
– Цілком правильно! – вигукнув Комаровський, який увесь час розмови розглядав дорогі шаблі й мушкети, що висіли на стінах. – Пошукай-но, пане, деінде таку річ! – знімав він зі стін то турецькі позолочені шаблі, всипані коштовним камінням, то мушкети зі срібною насічкою, то старовинну гаківницю.
– Ге-ге! Та це ще що, – махнув рукою Чаплинський, – цяцьки! А ти поглянь, які левади та сади розвів пан сват мій, як заселив ці пустки підданими, на що... хе-хе-хе!.. не мав жодного права... Ти сходи-но, сходи!
– Із панського дозволу, – уклонився Комаровський Олені.
Олена хотіла була зупинити його, але Чаплинський випередив її.
– Іди, іди сміливо, пане: мій сват любить показувати гостям свій хутір і свої сади.
Комаровський вийшов; двері за ним тихо зачинилися; у кімнаті залишилися тільки двоє – Олена й Чаплинський.
Олена поглянула на нього, і раптом їй стало так моторошно, що вона хотіла схопитися й утекти; але було вже пізно: Чаплинський міцно тримав обидві її ручки у своїй руці.
Кілька митей у кімнаті панувала непорушна тиша. Олена лише відчувала, як підстароста стискає їй руку спочатку легенько, а потім дедалі палкіше й палкіше.
І від цього потиску, і від почуття, що збурилося в ній, кров прилила до її щік. Олена спробувала наполегливіше вивільнити руки.
– Пане, – вагомо промовила вона, – пусти: я не люблю... не звикла...
– Ах, не можу! – пишномовно вигукнув Чаплинський, але відпустив лише одну руку. – Невже я такий огидний панні?
– Я цього не кажу, але бажаю бачити в панові лицаря.
– Пшепрашам, заради спасіння душі, пшепрашам! – заговорив Чаплинський благальним тоном. – Якби панна знала, яке тут пекло, який пекельний вогонь!
– То відсунься, пане, трохи; я не хочу згоріти! – лукаво всміхнулася вона.
– Ах, мій небесний ангеле, мій діаманте! – захоплено почав був він, але захлинувся: його в'ялу, виснажену надмірностями натуру тепер справді палив нестерпний вогонь. І дивовижна врода Олени, і незвичність перешкод, і складність боротьби – усе це розпалювало його кров до шаленого напруження пристрасті.
– Панна отримала мого листа? – нарешті запитав він після довгої паузи.
– Отримала, але хто дав панові право писати такі листи? – своєю чергою запитала Олена з деяким відтінком лукавства.
– Бог! – вигукнув Чаплинський. – Якщо Він вдихнув у мої груди таку бурю пристрасті, то це не моя провина, я тут безсилий!
Ну, якщо Бог... – почала була панна й замовкла.
– І що ж, що думає панна? Невже на мої палкі благання в неї не знайдеться у відповідь бодай одного слова кохання? – неголосно заговорив Чаплинський, знову заволодіваючи обома її руками й присуваючись до неї так близько, що Олена відчула його гаряче дихання на своїй щоці. Вона мовчала, але рук не відбирала.
Чаплинський присунувся ще ближче.
– Якби я знав мови всіх народів, то й тоді не зміг би висловити пишній панні тієї шаленої пристрасті, яка від одного твого погляду охопила моє серце.