– Тільки цур, пане тестю, здобич навпіл!
– Добре! – погодився Чаплинський.
Вершники вдарили по руках і пустили коней галопом.
IX
Промчала страшна звістка Україною, спалахнули на сторожових вежах південного кримського кордону вогні{242} й побігли від однієї до другої, прямуючи до зеленого Бугу й діда Дніпра. Народ із жахом дивився на ці зловісні заграви й із криком "татари! татари!" ховався по болотах, лісах та ярах. Сміливіші тікали на Запорожжя до своїх побратимів, які втекли від панської неволі, – лугарів, що переховувалися в тінистих луках пониззя Дніпра, степовиків, які знаходили притулок у байраках безкраїх південних степів, і гайдамаків, що промишляли вільною здобиччю.
Хутори й цілі поселення порожніли; економи й дозорці першими тікали до укріплених замків, залишаючи хлопів напризволяще; хлопи відганяли худобу й переносили свій скарб у бори та ліси, де вони були поблизу, відводили в нетрі й дружин, і дітей, і старих, а де лісів не було, усе кидали й ішли в шаленому страху світ за очі, – іноді просто до рук ворога. У ще не спорожнілих селах стояли галас і плач матерів та крики дітей, а в покинутих лише мукала худоба, що залишилася в хлівах, та вили прив'язані собаки.
Стогоном і тугою неслася татарська біда руською землею, кривавими калюжами й пожарищами прокладала собі шляхи, широкими кладовищами й мертвими руїнами залишала по собі пам'ять...
Долетіла страшна звістка про татар і до Чигирина. Щодня в замку почали з'являтися юрби економів із далеких старостинських маєтностей; вони розповідали небилиці про свою шалену хоробрість і відчайдушну оборону, про незліченні татарські полчища й жахіття розгромів...
Чаплинський, слухаючи ці розповіді, бліднув, а особливо його поплічник Ясинський ніяк не міг стримати тремтіння, запевняючи, що його трусить від люті та злості на зухвалість "собак".
Сам же чигиринський староста Конецпольський міцно замислився: звісно, він міг послати реєстрових козаків для відбиття набігу, але хотілося й самому послужити Марсові та здобути чужими руками військову славу, а бажав він цього тим більше, що потай мріяв після смерті батька самому стати гетьманом.
Попри наполягання Чаплинського, Конецпольський відмовився повідомити коронного гетьмана Потоцького про набіг татарського загону{243}, вирішивши сам упоратися з ворогом.
Але кому доручити військо? Кого призначити отаманом? Під чиєю рукою безпечно самому виступити проводирем? Конецпольський перебрав подумки всіх сотників, полковників і старшин та зупинився на Богданові Хмельницькому. "Так, він єдиний; і доблестю, і досвідом, і розумом перевершує всіх... Що не кажи, Чаплинський, а це найталановитіший і найхоробріший воїн".
І староста послав гінця по Хмельницького.
А у відлюдній альтанці Чаплинського між ним та Ясинським точилася така розмова:
– Я серйозно кажу, – переконував підстароста, – що коли цей старий вовк упізнав пана, то він справді зведе рахунки, і тепер уже йдеться не про помсту, а про порятунок панської шкури; я усуваюся від цього. Мені пана шкода, я знаю цього козацького диявола, від його рук не втече жодна намічена жертва.
– Я не дрімаю, – відповів тремтячим голосом зблідлий Ясинський, – цей хам усім небезпечний, присягаюся Пресвятою Дівою! Дивуюся, чому його бодай до в'язниці не запроторять?
– Немає явних доказів, – зітхнув Чаплинський, – а наш староста сповнений лицарського духу навіть щодо бидла, – знизав він плечима. – Але не про те мова; цей звір тепер удень і вночі шукатиме панської погибелі: шпигуни, пособники й друзі в нього, бестії, на кожному кроці, і хто знає, може, мій слуга, що подає панові кунтуш, виявиться його вбивцею?
– Знаю, знаю, відчуваю на собі і вдень, і вночі пазурі цього диявола, – промовив Ясинський, нервово здригаючись і озираючись на замкнені двері.
– І пан добровільно терпітиме такі муки, такі тортури, коли... тепер... у поході...
– Про це я вже подумав, – перебив його Ясинський, і хоч в альтанці не було нікого, крім самих співрозмовників, він нахилився до вуха Чаплинського й почав щось тихо та квапливо йому шепотіти.
– То це досконало? – потер Чаплинський руками свій об'ємистий, стягнутий поясом живіт. – Отже, і пан буде в поході?
– Я б гадав, як маму кохам, – несміливо почав Ясинський, – якщо, звісно, вельможний пан із цим погоджується, мені б за таких обставин не слід було бути в поході; перебуватиму далеко від очей. Отже, хоч би що набрехав навіть спійманий розбійник, усе вважатимуть за нахабний наклеп, і ніхто йому не повірить!
– Мабуть, – замислився Чаплинський.
– До того ж, – жвавіше провадив поплічник, – я тут необхідний вельможному панові. Його мосць Комаровський просив мене допомогти у важливій справі.
– А... – протягнув підстароста, – тоді, звісно.
Богдан, повернувшись із Чигирина, поспіхом почав збиратися в похід; він надягнув під сірий жупан кольчугу, а всередині шапки приладнав невеликий, але міцний шолом – місюрку.
Як старий бойовий кінь, зачувши закличну сурму, хропе, водить навколо налитими кров'ю очима й рветься вперед, вибиваючи землю копитом, так і Богдана відразу оживив цей заклик, розбудив бойову пристрасть, вдихнув молоду енергію. Призначення його, хоч і тимчасовим отаманом над цілим полком, теж тішило його самолюбство. Бадьорий, помолоділий, він оглядав свою зброю й вибирав зі складів надійну для сина Тимка; його вирішив узяти із собою, щоб той понюхав пороху й дізнався, що воно за штука на світі – татарин. Крім Тимка, він брав із собою ще Ганджу, Чортопхая, Гниду та чоловік із п'ять найнадійніших хуторян. Своїй сотні та іншим у Чигиринському полку він дав наказ приготувати до походу харчі й зброю та негайно вирушати до Чигирина, де й було призначено збірний пункт.
Усі домашні й двірня, попри звичність таких походів і впевненість, що батько-отаман добре насолить цим косооким чортам, цього разу чомусь були стривожені й виконували доручення мовчки, стримуючи зітхання, що виривалися з грудей.
– Ну що, Тимку, помилуйся, яку я тобі відібрав зброю, – самовдоволено говорив Богдан, показуючи своєму старшому синові розкладену зброю. – Ось ця шабля ще батькова, клинок справжній дамаський... служила вона твоєму дідові й батькові вірою та правдою, – ніжно обійняв він другого сина Андрія, розчервонілого від хвилювання, з очима, що палали, мов жарини. – Візьми ж, мій любий, – простягнув він шаблю Тимкові, – цю нашу родову святиню, бережи її як зіницю ока, і нехай вона тебе, з Божої ласки, боронить від напасті.
Тимко схилився, як схиляв голову під Євангеліє, і дбайливо, з благоговінням, прийняв у свої руки цей дорогоцінний подарунок; але Андрійко не втримався: він кинувся й поцілував клинок цієї заповітної кривулі.
– Дитино моя! – розчулився Богдан і пригорнув Андрійка до своїх широких грудей. – Ось правдиве козацьке серце, у такому малому ще, а як стрепенулося! Орля моє! – поцілував він хлопця в обидві щоки ще раз.
А той, увесь розпаленілий від батьківської ласки, усміхнений, сяючий, зі щасливими сльозинками на очах, припав до батькового плеча й обсипав його поцілунками.
– А ось тобі, Тимку, і рушниця, – Богдан уже потрясав семип'ядною фузеєю, – добрий німецький мушкет. На приціл влучна, і шротом б'є, і кулею: якщо влучить, то жодні лати не витримають... знайде й під ними лядську чи татарську душу та пошле її до куцих... Ти тільки пильнуй її, щоб не іржавіла!
– Як за дитиною доглядатиму, – з почуттям відповів Тимко, зважуючи на руці півпудову рушницю.
– Ну, і гаразд, – усміхнувся батько, – а ось тобі й пістолі, справжні турецькі: сам привіз, коли був у полоні. Тільки ти, синку, на ці пукалки надто не покладайся, ось тобі моя щира порада! Мінливі вони – як баби: то порох відсирів, то куля не дійшла, то кремінь вискочив... Ех, немає нічого надійнішого за добрий булат! Той уже не підведе! Тож ось, до кривулі, що буде тобі за сестру, отримай іще брата, – і Богдан передав йому довгий, схожий на ятаган, кинджал, – ось на цих родичів уже можна покластися, та ще на коня; він перший друг козакові. Сам краще недоїж і недопивай, аби кінь був нагодований: він тебе вивезе з боліт, із хащів, він тебе винесе з будь-якої біди.
– Та я, тату, за свого Гнідка розірвуся! – хвацько вигукнув Тимко. – Спасибі, батьку, за все! Хай Господь продовжить вам віку! Поблагословіть же мене!
Він схилив голову й із глибокою пошаною поцілував батькову руку.
– Синку, дитя моє дороге, – урочисто підвівся Богдан і поклав руки на його схилену голову, – хай береже тебе Господь від лиха, хай покриє тебе ризою Цариця Небесна від усіляких бід і напастей! Тепер ти отримав зброю й від цієї миті став справжнім козаком-лицарем. Носи ж її чесно, зі славою, як носили твої діди; не заплямуй її жодною плямою ні заради користі, ні заради суєтних благ, ні заради спокус, а оголюй лише за нашу праву віру, за наш загарбаний край та за наш змучений люд! – обійняв він його й тричі поцілував навхрест.
– Амінь! – промовив дід, який непомітно ввійшов до світлиці. – Тут тобі, голубе мій, і "Вірую", і "Отче наш". Одне слово – козаком будь! – зворушено обійняв він його.
– Прийми й від мене цю ладанку, – виглянула з-за діда зморщена, згорблена бабуся; вона тихо схлипувала, і сльози стікали її звивистими й глибокими зморшками. – То святиня від Варвари Великомучениці; вона оберігатиме тебе, соколе мій, дитино моя! – і бабуся тремтячими руками наділа йому на шию ладанку на блакитній стрічечці.
Розчулений Тимко обіймав і бабу, і діда та весь час відвертався, щоб приховати ганебну для козака сльозу.
– Е, та тут усі зібралися, мої любі! – жваво заговорив Богдан. – Тільки не плачте, бабусю, – козака не слід проводжати в похід сльозами... Ще, дасть Бог, повернемося, слави привеземо, і йому дамо хоч трохи її понюхати.
– Ох, чує моя душа, що мене вже більше вам не побачити, – невтішно хитала головою стара, – чую смертельну тугу, стара я стала... та й горе придавило, не знести його.
Андрійко підбіг до неї й почав лащитися.
– Та що ви, бабусю, – озвався Богдан, – навколо цього горя, як моря, а помирає не старий, а кому час настав.
– Так, так, – підтвердив і дід, – скрипуче дерево й молоде переживає. Ми тут із вами, бабусю, господарюватимемо, а коли що, то й битимемося, боронитимемо господарське добро!
– І я боронитиму! – завзято вигукнув Андрійко.
У Богдана чомусь аж до болю стиснулося серце, але він із зусиллям подолав це неприємне відчуття й весело вигукнув:
– Так! Тобі, синку, та вам, діду й бабо, доручаю я свою родину й свій хутір! Дивіться, щоб я застав усіх вас здоровими, спокійними, а добро – цілим...