Залишилася тільки слава, та й вона заснула поруч із вами під сирою, холодною землею...
А вдарять дужі руки у дзвінкі струни старої бандури – і підведеться вона з безмовних могил та знову полине на могутніх крилах над заснулою рідною землею!..
Світало. Настала пора, коли морок у дрімучому лісі згущувався ще більше, то набуваючи невиразних обрисів страховиськ, то тулячись чорними клубами біля коріння дерев; лише за світлими плямами, що зрідка проглядали крізь густе листя крон, можна було помітити, що обрій уже зблід і зорі почали потопати в цій прозорій блакиті.
Унизу було страшенно сиро й пахло болотом. Хоч надворі стояв вересень, та ранкові холоднечі вже дошкуляли погано вкритим мешканцям цих нетрів.
Поблизу почулося різке, характерне форкання, затріщав очерет, крякнула сполохана дика качка, і знову запанувала тиша.
Поміж гуртом високих в'язів, що росли на невеличкому пагорбі, чорнів тепер ледь помітний отвір; він вів до тісного лігва великого звіра.
– Ох, знову день! – почувся з печери слабкий стогін. – Знову тривога й пекельні муки!.. Покинь ти мене, заради Бога! Моє життя скалічене, а твоє ще знадобиться.
– Годі, годі, друже, – відповів на це ніжніший і м'якший голос. – То голод і лихоманка довели тебе до розпачу... І яка ж проклята доля, – провадив той самий голос. – Ледве врятувалися в цих хащах, аж тут кіннота оточила ліс.
– Не заради ж нас?
– Хто їх знає! Може, полювання!
– Та я й без кінноти колодою лежу, – простогнав другий голос. – Проклята куля прошила ногу, і не поворухнешся. Хоч лобом бийся, не поворухнешся. Наче й не козацька нога.
– Одужає, аби тільки з пастки вирватися, – утішав м'якший голос.
– Усе в мені горить, – прошепотів після деякої паузи перший голос. – Хоч би краплинку холодної води.
– Зараз, зараз, – бадьоро відповів товариш, і з нори виповзла істота, така виснажена й схудла, що радше нагадувала вихідця з могили. Лахміття висіло на ній подертими клаптями; крізь дірки виднілося змарніле тіло, вкрите саднами й синцями; земля в багатьох місцях пристала до нього й звисала грудками, тримаючись переплутаним корінням. Очі, що глибоко запали в очні ямки, палали гарячковим вогнем. За зовнішнім виглядом важко було визначити стать цього таємничого мешканця, лише збите в копицю й зав'язане вузлом волосся виказувало в ньому жінку.
У лісі стало трохи світліше. Морок, що клубочився, набув тепер ніжних, блакитнуватих відтінків і розстелився молочним туманом поміж велетенських стовбурів дерев, які досі не знали ні пилки, ні сокири.
Немов дикий звір, вигинаючись і пролазячи поміж чагарниками, ця нещасна доповзла до джерела, зачерпнула якимось черепком води, завернула звідти до іншого лігва, перекинувшись двома-трьома словами з такими самими жалюгідними мешканцями, і повернулася до свого сховку. Підповзаючи до нього, вона помітила, що дві лисиці зробили навколо нори кілька петель і зникли в чагарнику: побоюючись, щоб їхні сліди не привели сюди гончаків і доїжджачих, вона старанно розкидала шар пожовклого листя, а вже потім повернулася до свого вмирущого друга. Той жадібно припав устами до чистої, прозорої води й пив її, тремтячи всім тілом, аж поки не відчув деякого полегшення від внутрішнього жару, що пожирав його.
– Ось іще сироїжок принесла я тобі, – висипала вона з-за пазухи купку червонуватих грибів. – А Степан наш зовсім поганий, – додала вона. – Заходила до них, лежить непритомний. Усе кличе дружину й дітей.
Поранений нічого на це не відповів, лише зі стогоном повернувся у своєму лігві й замовк.
А на узліссі вже зібралося пишне полювання пана старости; його багатством він хотів усім пустити пилу в очі.
Цілі загони доїжджачих були вдягнені в особливу форму. Високі ботфорти, заправлені в них вузькі зелені рейтузи, зверху такого самого кольору угорки з безліччю переплетених у всі боки шнурів і китиць. Кожен із них тримав в одній руці на ретязях по п'ять пар гончих собак-огарів, а в другій – довгий батіг. Через плече висів невеличкий, але дзвінкий ріжок, а за зеленим шовковим поясом у кожного були заткнуті кинджал і пістоль. Огари, від світло-жовтої масті до чорної з підпалинами, тулилися до ніг своїх доїжджачих, мружилися, скавуліли й, плутаючись між собою, гризлися від досади; налякані батогом, вони лягали на спину й покірно, з цілковитим смиренням, підгинали лапи.
Начальником над доїжджачими був, очевидно, шляхтич. Його одяг, такого самого крою, вирізнявся особливою пишнотою; він був розшитий дорогим гаптом, оздоблений срібними аграфами, а шнури й китиці виблискували золотом.
Хортники всі сиділи на прудких і легких конях, придатних для шаленої скачки; на них були якісь химерні костюми з коричневого сукна із синім єдвабом; на головах красувалися шапочки з плюмажами* з пір'я чорної ворони. На довгих зграях метушилися й стрибали біля них із радісним гавкотом густопсові хорти.
Хортники зайняли місця подалі вздовж узлісся, охороняючи всю лінію, щоб звір не прорвався у відкритий безкрайній степ.
Але особливою вигадливістю вирізнялися костюми сокольничих і корогутників; вони рясніли різнобарвними шовками, нагадуючи вбрання німецьких лицарів, а надмірною яскравістю кольорів – ошатних блазнів.
Усю цю яскраву картину струнких мисливських загонів, осяяну першими променями сонця, що сходило, порушував задній план: там стояли цілі юрби загоничів, зігнаних сюди з кількох сусідніх селищ. Понурі, виснажені обличчя, подертий одяг і тупа байдужість не гармоніювали зі святковим настроєм та ошатністю ситого, самовдоволеного натовпу.
На дорогому арабському коні прискакав пишно вбраний вершник, очевидно, ясновельможний пан і важливий начальник. На ньому був розкішний кунтуш із блаватасу, облямований дорогим соболем. Збруя на коні й зброя пана виблискували коштовними самоцвітами. Відсапуючись після швидкої їзди, він оглядав виряченими очима мисливські загони й у якомусь роздратуванні посмикував свої стирчачі, закручені догори вуса.
* Плюмаж – прикраса з пір'я на шапці або жіночому капелюшку.
– Пане! Пане Ясинський! – нарешті різко гукнув він, звертаючись до старшого доїжджачого.
– Служу панові! – той підскакав і осадив коня на шанобливій відстані.
– А що, усе готове? – запитав той у ловчого, навмисне підвищуючи тон.
– Усе, як бажала його мосць, – відповів ловчий, схиливши голову, – гадаю, що і ясновельможний пан староста, і його імениті гості залишаться задоволені полюванням.
– А багато звіра обійшли?
– Штук десять вепрів-одинців, троє зубрів, безліч сарн, оленів... я вже не кажу про борсуків і бобрів.
– А цього знаменитого пана писаря ще немає? – запитав, знизивши голос, вельможний пан, пильно оглядаючи околицю.
– Приїде, він ласий до панської ласки, – зневажливо знизав плечима ловчий. – Усі вони, пси, лише із заздрощів ненавидять шляхту, а дайте їм, пане добродію, почесті й пенендзи *, то такими стануть затятими шляхтичами... Е, пся крев! – сердито махнув він рукою.
– Пан, здається, недолюблює їх, особливо відтоді, – уїдливо примружився шляхтич, – як побував у їхніх руках?
– А, хай будуть вони прокляті! Хай їх перуни розіб'ють! – Ясинський аж побагровів від злості. – Смерть їм і муки!
– Але як ти зміг вирватися з рук цього диявола Кривоноса? Чому він не здер із тебе живцем шкіри? – дошкуляв пишний пан своїми розпитуваннями й роз'ятрював Ясинському ще незагоєну рану.
– Єдиний Бог і Матка Найсвятіша врятували мене, – Ясинський склав кшижем ** руки на грудях. – Ой, пане підстаросто, якби ваша мосць знали, що то за бестії, що то за звірі! Мене вельможний пан послав тоді сповістити князя про Кривоноса... Щоправда, я вже надто захопився своєю хоробрістю, ну, мене й схопили... Звісно, – один проти сотні, – не встоїш! Перебив я зо два десятки цієї голоти, а все-таки взяли, – Ясинський обмахував шапкою своє розпаленіле обличчя. – Інший почав би принижуватися, проситися, і хлопи змилувалися б; але я не такий: усю їхню рідню випатрав, а хто ближче підійде – у вухо! Не можу інакше, гонор маю! Ну, цей двоногий сатана звелів був мене повісити, але Чарнота попросив зупинити страту й зачекати Хмельницького, мовляв, той натішиться... Зверни, пане, увагу, що цей таємний і спритний зрадник в одній шайці з ними... От мене зв'язали, заткнули рота й поки що кинули в балці під Жовнами, прикривши хмизом, а самі вирушили, здається, під Лубни... Лежу я день, лежу другий, бачу, кінець приходить. Почав я вити й мотузки рвати, та нічого! Мотузки тільки врізаються в тіло, хмиз коле очі, обличчя, земля лізе в горлянку, а моє виття ще й вовків приманило. Бачу, кінець. Почав молитву читати. Аж раптом щось – тарах, тарах! І просто на мене! Я обімлів. А це був саме мій рятівник: якийсь хлоп їхав, його кінь злякався вовків, шарахнувся вбік і перекинув воза на мене. Так мене й виявили та врятували, – Ясинський від хвилювання навіть розстебнув жупан.
* Пенендзи – гроші.
** Кшижем – хрестом, навхрест.
– То ти готовий їм помститися? – запитав підстароста, знизивши голос і пронизуючи Ясинського допитливим поглядом.
– Помста й винищення! Ось, пане, моє гасло до самої смерті.
– І сьогодні не передумав? – ще тихіше й улесливіше промовив підстароста.
– Моє слово – кремінь, – пихато відповів Ясинський, – але заради вельможного пана я готовий ризикнути й головою.
– І пан ніколи не пошкодує, вічна вдячність і дружба, – кидав уривчасті фрази підстароста, відсапуючись, – та й ризику ніякого: у темному лісі так легко схибити під час пострілу – на полюванні трапляється стільки сумних випадковостей, а пан поганий стрілець.
– Так, ясний пане, дуже поганий, – хвалькувато всміхнувся ловчий, – зі ста кроків в око влучаю.
Пан підстароста Чаплинський засміявся й, схвально поплескавши ловчого по плечу, поїхав разом із ним вибирати місце, звідки найкраще було б починати гін.
Тим часом до місця збору почало під'їжджати й пишне панство, потягнулися елегантні екіпажі, ридвани, колимаги, карети, оточені блискучими кавалькадами. Екіпажі були запряжені чистокровними кіньми вряд і керувалися кучерами з батога. У першій кареті їхав місцевий пан староста, ще молодий роками, але вже зі змарнілим і пом'ятим обличчям. У другій кареті їхав поважний магнат князь Заславський. У відкритих екіпажах їхали більш-менш огрядні вельможні та звичайні пани.
Поміж кавалькадами гарцювала на баскому скакуні ефектна красуня.