– Що з тобою? – тривожно промовив він, помітивши, що обличчя молодої дівчини було дуже схвильоване.
– Там панна Олена, – заговорила Оксана, часто кліпаючи віями, – так кривдить панну Ганну. Каже, що їй уже час виїжджати звідси... глузує з неї.
– Голубко моя, – Олекса поспішно поцілував чорноволосу голівку, помітивши, що в цьому закутку їх ніхто не бачить. – Що ж, правда, немає чого панні Ганні більше тут залишатися.
– Ну, то і я без неї тут нізащо не залишуся! – вигукнула Оксана. – Краще наймичкою наймуся!
– Ти й так більше тут не залишишся, – шепнув їй Олекса на вухо, пригортаючи дівчину до себе й обсипаючи її голову поцілунками. – І наймичкою нікуди не наймешся.
Оксана спалахнула рум'янцем і притулилася голівкою до його грудей.
– Але зачекай мене тут, – швидко відсторонився він, помітивши, що до них підходить велетенський жебрак. – Я тільки повідомлю пана Золотаренка та відразу сюди прибіжу.
Оксана витерла обличчя фартухом і присіла на сходинки ґанку.
– А що, славний козак, дівчино? – звернувся до неї жебрак, зупинившись біля ґанку. – Давно ти, дівчино, його знаєш?
– Давно, ще відколи батько мій був зі мною.
– А де ж твій батько?
– Пішов на Запорожжя.
– А хотіла б ти його побачити?
На очах Оксани з'явилися сльози.
– Олекса каже, що він живий, тільки йому ніколи не можна повертатися сюди... Якби я знала, де можу його побачити, то й сама пішла б туди.
– Тобі цього не треба, дитино моя! – раптом вигукнув жебрак, зриваючи свою кудлату бороду.
– Батьку! – своєю чергою скрикнула Оксана, не вірячи власним очам.
– Батько, батько, – повторив жебрак, пригортаючи до себе дівчину й цілуючи її в щоки, у чоло та в очі.
– То це ти, тату, тату мій? – шепотіла крізь сльози Оксана, обвиваючи руками його шию й цілуючи щетинисті руді вуса батька. Кілька хвилин вони не могли вимовити жодного слова.
– Дитино моя, – нарешті насилу заговорив він, – чи простила ти мені за те, що я тоді покинув тебе?
– Батьку, батьку! – з докором вигукнула вона, припадаючи вустами до його жилавої, грубої руки.
– Що це означає? – удавано здивувався Морозенко, який повернувся.
– Ти знав, знав, – підвела голову Оксана й поглянула на нього з докором щасливими, ще вологими від радісних сліз очима, – недобрий, знав і не сказав.
– Ну, а тепер, не гаючи часу, оскільки батько з нами, – заговорив Олекса, беручи Оксанину руку у свою, – зізнаємося йому, що покохали одне одного щиро й вірно та просимо батька благословити нас.
Оксана вся зашарілася й затулилася фартухом, а старий дзвонар був зворушений до глибини душі.
– Істинно глаголю, – заговорив він, опановуючи себе, – Господь піклується про кожного з малих сих. Любіться, діти, будьте щасливими та не забувайте свого горопашного батька. Тобі, Оксано, Олекса змалку був за батька, йому й віддаю я тебе, він тобі буде і чоловіком, і другом, і батьком... Золоте в нього серце й чесна душа, – говорив дзвонар уже тремтливим голосом, відчуваючи наближення ганебної для нього слабкості. – Це тобі щастя від Бога: мабуть, його вимолила там покійна твоя мати...
Сич замовк. Оксана стояла, низько-низько схиливши голову... Олекса тихо стискав її руку...
– Ну, а тепер поцілуйтеся ж, діти мої, за християнським звичаєм, – промовив уже зовсім зворушеним голосом Сич.
Олекса гаряче обійняв збентежену дівчину, а дяк поклав їм на голови руки й урочистим тоном завершив, витираючи очі:
– Будьте щасливі, діти мої, багато, багато літ!..
Тим часом Золотаренко, повідомлений Морозенком, поспішив розшукувати Ганну. Він уже давно відчував щось недобре в будинку, але остання звістка Морозенка остаточно вивела його з рівноваги. У своєму гарячковому хвилюванні він навіть не помітив приїзду якогось знатного козака, появу якого весь народ зустрів радісними вигуками.
Обійшовши весь будинок, Золотаренко знайшов Ганну в найдальшій світлиці. Вона стояла, повернувшись обличчям до вікна.
– Ганно! – ласкаво покликав її Золотаренко.
Ганна здригнулася й обернулася до нього. На її обличчі не було видно й сліду сліз; здавалося, за ці кілька хвилин вона схудла й постаріла. На блідому, мов полотно, обличчі її очі палали сухим, гарячковим вогнем.
– Ганно, – підійшов до неї Золотаренко, – я все знаю... Я знаю більше, ніж ти думаєш. Тобі більше не годиться тут залишатися.
– Брате мій! – немов тихо схлипнула Ганна, схиливши голову йому на груди, і в її голосі почулася така наболіла гіркота, що серце Золотаренка стиснулося від образи й жалю до своєї єдиної сестри.
– Замучили вони тебе, – глухо промовив він крізь зуби, похмуро насупивши брови.
– Замучила себе я сама, – прошепотіла вона, підводячи на брата свої променисті, безмежно сумні очі.
Кілька хвилин вони стояли мовчки, не кажучи ні слова, але відчуваючи, як горе одного підкоряло своїй владі й другого... Нарешті Золотаренко похмуро промовив:
– Завтра ж поїдемо звідси, і ноги моєї тут більше не буде.
– О ні, ні! – стрепенулася Ганна. – Боже борони тебе подумати щось лихе про дядька... Дядько тут ні до чого!
– Може... може, й так, – заговорив уривчасто, буркотливо Золотаренко, крокуючи кімнатою, – тільки ти... і я... ми тепер зайві тут... і нічого залишатися...
Знову настало мовчання, яке порушувало лише важке дихання Золотаренка; було видно, що йому коштувало великих зусиль стримувати своє хвилювання.
– Брате мій, – нарешті насилу заговорила Ганна; Золотаренко зупинився перед нею. – Я хочу попросити тебе про одне... Я знаю, що тобі це буде тяжко, так само тяжко, як і мені... Тільки я багато думала про це й уже вирішила назавжди...
– Ганно! – тривожно промовив Золотаренко, беручи її за руку. – Що ти задумала?
– Брате, – промовила вона тихим, благальним голосом, не підводячи голови, – відпусти мене до монастиря...
– Що ти, що ти? – промовив він, відступаючи, немов не в змозі збагнути її слів.
– Друже мій, – провадила Ганна, – я знаю, що тобі це тяжко, але інакше не можна, не можна...
Настало тяжке мовчання.
– Ганно, – підійшов до неї Золотаренко й заговорив глухим, уривчастим голосом, – я знаю, що ти нічого не говориш на вітер і нічого не робиш навмання, але чи подумала ти про те, що немає в мене ні матері, ні дружини, ні дітей, що з усієї рідні в мене – одна ти, на все життя одна ти – і втіха, і гордість...
– Рідний мій, любий, коханий, – схилила Ганна голову йому на плече, – думала я про все... нас із тобою монастир не розлучить... – додала вона, ласкаво беручи його за руку.
– Е, що вже тут говорити, – безнадійно махнув рукою Золотаренко, відвертаючись убік, – монастир – це смерть!
Ганна мовчала й лише тихо притискала його руку до своїх грудей. Мовчав і Золотаренко.
– А чи думала ти про те, – нарешті промовив він після довгої паузи, не повертаючи до неї обличчя, – що втратити тебе для мене – однаково що втратити пів життя?
– Думала, думала, коханий мій, любий мій!..
– І горе твоє перемагає тебе?
– Брате, – майже простогнала пошепки Ганна, – воно страшніше за смерть у сто крат...
– Іди! – насилу промовив Золотаренко, не повертаючи голови.
Ганна міцно-міцно притиснула до вуст його руку, і на неї з вій упала важка сльоза...
Раптом двері несподівано розчинилися навстіж, і на порозі з'явився Богун. Остання сцена не вислизнула від його уваги.
– Бувай здоров, друже! Будь здорова, Ганно! – зупинився він біля дверей, скидаючи шапку й оглядаючи їх схвильованим поглядом. Ганна й Золотаренко вклонилися йому.
– А яким побитом прибув ти сюди? – запитав Золотаренко, усе ще не випускаючи руки сестри.
– Почув про смерть господині... та, видно, тут є щось гірше за смерть. – Богун провів рукою по волоссю. – Зустріла мене якась ляхівка... ляхів повен будинок... Гей, Ганно, сама й у сльозах... Скажи мені, що тут сталося, скажи мені, хто тебе тут скривдив? Хай це буде мій найперший друг і приятель – я присягався й присягаюся, що голову розтрощу!
Золотаренко махнув рукою й промовив, відвертаючись убік:
– Ех, я б і сам розтрощив, та що вже тепер говорити! Померла вона, друже, для нас!
– Ганно, Ганно... Як? Що трапилося? Що сталося? – вигукнув Богун, підходячи до них.
– До монастиря йде, – тихо промовив Золотаренко.
– Що? – відступив Богун. – Ти? Ганно? Ти? До монастиря? Ні, ні, не може бути! – гаряче заговорив він. – Ти не захочеш осиротити нас... Ганно, Ганно! Ти наша порадниця, сестра наша, гордість наша... Ох, Ганно!.. Ганно!..
– Друже мій, – перебила його Ганна, – сестрою вашою я залишуся й там... Якби могла я зробити для вас хоч щось тут, я б не пішла, я б залишилася... але що я? На що мої нікчемні сили? А молитви мої будуть і там, як і тут, – про вас і за вас...
– Ні, Ганно, ні! – гаряче заперечив Богун. – Молитися ти можеш усюди, і широка для твоєї молитви дорога... Але піти від світу, від його горя та сліз за монастирські мури, зректися боротьби за долю своєї зневаженої батьківщини – це означає зняти з жебрака останню сорочку, – прости за слово: воно ось звідси, із самої глибини, – ударив він себе кулаком у груди. – Ти пам'ятаєш, коли я з розбитим серцем хотів пронизати себе турецьким клинком, – ти втримала мене, ти крикнула мені: "Стій! Серце твоє належить не тобі, – воно повинне служити і батьківщині, і Богові!" І я його ношу, з пекельною мукою, а ношу й терплю... То якщо мені – а таких, як я, у нас, хвалити Бога, без ліку... то ось, якщо мені треба заради України носитися з цим дурним молотком, що стукає в грудях, то як же тобі ховати його у волосяницю, тобі – єдиній, єдиній на всій нашій широкій землі?!
Ганна, збентежена бурею його палких слів, стояла, опустивши голову, і ледь помітно тремтіла; за червоними плямами, що виступали на її ніжних щоках, і за смертельною блідістю, яка змінювала їх, можна було бачити, яка боротьба точилася в глибині її душі: Ганна поривчасто, важко дихала й мовчала. Кілька хвилин і Богун мовчки дивився на Ганну; нарешті він знову заговорив голосом, що клекотів від хвилювання, звертаючись до Золотаренка й Ганни:
– Друже мій, від тебе мені нема чого критися: люблю я, кохаю твою сестру понад усе на цьому світі... Не поталанило мені... Що ж, така вже щербата доля! Та й чи вартий я кохання? Я вже давно й думку про своє щастя відкинув... Ех, я був би й тим безмірно щасливий, якби Ганна дозволила мені хоч захисником її стати по праву: її воля була б для мене волею Божою, кожне її слово, кожен погляд – райською втіхою, усяка мука заради неї – блаженством...