– Втратив я розум і волю, ти все спалила!.. Ах, як шалено я тебе кохаю!
– То за що ж ти просиш пробачення, мій любий, мій коханий? – провела вона ніжною рукою по його левиній чуприні й припала вустами до його вуст. – Адже ти кохаєш мене? То якого ще блаженства мені бажати? Ти мене не обдуриш...
– Присягаюся всім, – перебив її Богдан і поривчасто підвів руку, – своєю честю, життям, благом моєї батьківщини; щойно мине час, я перед лицем церкви й усього світу назву тебе своєю дружиною.
– Я тобі вірю... довела, що вірю... – гаряче обвила вона його шию руками й притиснулася до нього пружними, трепетними грудьми. – І я тобі присягаюся, – додала вона після паузи з піднесеним почуттям, – бути вірною, ніжною й палкою дружиною до самої, до самої смерті...
– О моя радосте!.. – пестив і пригортав її знову сп'янілий Богдан. – Послана мені Богом подруго!.. Ах, яке щастя! Померти б у таку хвилину.
– Тс-с, – злякано відсторонилася Марилька, – під сходами кроки... Недобре... Недобре, якщо тебе застануть тут... поспішай туди. Що ж робити?.. Недовго нам терпіти, – прошепотіла вона, і її очі спалахнули палким жаром.
– Ах... ось воно, життя... – аж застогнав Богдан, – кричить, вимагає... хоч один іще квапливий поцілунок на прощання!
– На, ось тобі який! – впилася вона в його вуста й пристрасно притиснулася до нього всім тілом. – Ну, поки що вистачить!.. – відхилилася вона й, кокетливо поглянувши на Богдана, легенько взяла його за вухо та проспівала: – У, тату! Хороший тато! – а потім, сором'язливо опустивши очі, вирвалася з його обіймів і втекла. Щось неприємне різонуло Богдана по серцю від цього жарту, але, сп'янілий від захвату, він майже не звернув на це уваги.
Немов очманілий від чаду, спустився він сходами, неспроможний навіть приховати радість, що вирувала в усьому його єстві.
На його щастя, кроки, що пролунали внизу, належали Морозенкові, який приїхав із Січі із запитаннями й дорученнями від Нечая; Богдан із таким запалом кинувся обіймати його, що здивував своїм захватом не тільки Олексу, а навіть присутніх при зустрічі свідків, особливо Ганну; остання пильно поглянула на нього й вразилася: ні тіні колишньої туги на обличчі, ні краплі смутку, а тільки втіха та солодка радість.
Ганна спочатку спалахнула вогнем, а потім зблідла. "Ні, не обдуриш, – стрілою промайнуло в її голові, – не Морозенкові ти радієш, а просто не можеш приховати своєї радості. Колись ти й мене так обійняв", – страшним болем різонув її цей спогад, і вона, нечутно прошепотівши: "Ой, украли в нас сонце красне", – схопилася за одвірок, щоб не впасти.
Богдан поспішив відвести Морозенка до своїх покоїв, щоб і самому якнайшвидше уникнути непроханих спостережень.
До сіней вискочила вся розчервоніла, схвильована Оксанка й мало не розплакалася, що не застала Олекси. Потім, озирнувшись, вона побачила свою любу Ганнусю зі спотвореним від страждання обличчям, яка ледве трималася на ногах, побачила й підбігла до неї зі щирим співчуттям.
– Що з вами, рідненька? – взяла вона її за холодні руки й притиснула їх до своїх уст. – Ви нездужаєте?
– Проведи мене до дитячої... – слабко простогнала Ганна, – прилягу... минеться.
Оксана ледве довела її, так вона хиталася з боку в бік, і майже впустила на постіль... Ганна впала й вибухнула істеричними риданнями.
Коли Морозенко зустрівся з Оксанкою, то після палких поцілунків, після ніжних пестощів та обіймів, після безладних, беззмістовних, але щасливих уривків розмови, що переривалися шепотом, зітханнями й німими митями блаженства, яке не судилося пережити двічі, – після всього цього він нарешті почав розпитувати Оксану про причину якоїсь пригніченості всіх у Суботові, про значення приховуваної радості й неприхованих сліз.
– Хіба ти не знаєш? Тіточка, мама наша... ось-ось помре... – простогнала Оксана.
– Чув, чув, – співчутливо зітхнув і Олекса, – але що ж? Давно вже всі про це знають... тут дякувати Богові треба, що забирає її до себе, припиняє муки... Але тільки помічаю я, – похитав він головою, – що, крім хвороби пані господині, щось іще затьмарило, скаламутило всіх тут.
– Так! Ти хіба не знаєш? Правда, правда, без тебе повернувся сюди пан господар із Варшави з якоюсь панянкою...
– З Марилькою? – спалахнув Олекса.
– А ти звідки знаєш? – стривожилася Оксана.
– Як же не знати? Разом із батьком урятували її, разом гойдалися на морі, разом їхали верхи аж до Кам'янця... Вона така ласкава, славна, красуня писана!
– І тебе зачарувала? – спрямувала Оксана на Олексу свої великі чорні очі, сповнені жаху й готові бризнути сльозами. – Ти закохався? Ох, пропав же ти, пропала і я! – у відчаї сплеснула вона руками.
– Господь із тобою! – перехрестив її Олекса, відступивши на крок. – Що тобі в голову спало?
– Та-так... – боязко озирнулася вона й, нахилившись до його вуха, прошепотіла з глибоким переконанням: – Вона відьма, вона знахарка, чаклунка... Вона своїм чаклунством поробила нашому батькові, вона своїм зіллям прискорила смерть пані тіточки, вона тяжко скривдила голубку Ганнусю... і та через неї скільки разів плакала, а тепер і зовсім звідси виїжджає... Я її не люблю... і баба не любить... Хоч вона й прийняла нашу віру, а я, нехай це й гріх, не повірю їй ні в чому, ні в чому!
– То вона вже й віру змінила? – замислився Олекса.
– Змінила, змінила, а після цього, – додала серйозним шепотом Оксана, – у нас іще гірше стало...
Оксанку покликали до вмирущої; остання просила привести до неї Олену, але Богдан зупинив Оксану й сказав, що панна хвора від безсонних ночей і що їй треба дати ще відпочити. Ніч минула мов у кошмарі: вмируща то металася на постелі від туги, то лежала нерухомо, непритомна.
Богдан, дізнавшись, що Ганна захворіла, стривожено зайшов до неї.
– Що з тобою, моя ясочко? – присів він на її ліжко, ласкаво поклавши руку їй на голову. – Ти змучилася, виснажилася біля нещасної хворої, давно помічаю, як ти бліднеш.
Ганна нічого не відповіла, а тільки затремтіла вся, мов від ознобу, й заплакала тихо, беззвучно.
– Ти за тіточкою побиваєшся, – розгубився від її сліз Богдан. Вони обпекли його десь далеко, у потаємних закутках серця, сполохали радість, що тріпотіла там, і холодом пробігли аж до чуприни. – Ах, яке ж у тебе серце золоте, святе! – зітхнув він і поцілував її в голову.
Ганна здригнулася від цього поцілунку й поривчасто підвелася з ліжка; підвелася й відійшла в куток, звернувши на Богдана такий усепрощаючий, такий сумний погляд, що той не витримав цього лагідного докору й збентежено відвернувся.
– Відпустіть мене, дядьку, – ледве чутно прошепотіла вона, хапаючись рукою за стіну, – тяжко, тяжко мені, нестерпно. Ось це святе серце, – сумно всміхнулася вона, – бачите, як змучило мене, і чого варте його золото, – наголосила вона, – тепер?.. Самі марні муки.
– Що ти? Про що ти? – обернувся Богдан, схвильований і приголомшений її словами.
– До брата хочу... у Золотареве.
– У таку хвилину хочеш нас покинути?
– Ах, правда! – заломила вона руки. – Хоч тіточка, мама моя, порадниця моя, уже майже на Божих руках, але піти від неї...
– А від мене, від дітей-сиріт пішла б? – засмученим голосом промовив Богдан.
– Ай, дядьку мій, батьку наш єдиний! – сплеснула вона руками й переплела пальці. – Не питайте... не треба. І вам, і всім тяжко, боляче!
Вона, хитаючись, пішла до тіточки й опустилася перед нею навколішки.
Надвечір хворій стало помітно краще; вона розплющила очі й поманила Ганну рукою.
– Усіх хочу бачити, усіх, попрощатися, – беззвучно прошепотіла вона, але Ганна з руху її вуст зрозуміла бажання.
Тихо, урочисто, з благоговійним смутком почали входити до кімнати вмирущої всі найближчі члени родини; увійшла тепер до неї й Олена.
Увійшла вона з похиленою головою, тиха, несмілива, зворушена загальним горем; увійшла й закам'яніла.
Перед страшним таїнством смерті й горді духом упокорюються, а слабкі тремтять і падають ниць; вигляд людини, яка стоїть на порозі вічності, вражає всі наші почуття й бентежить слабкий розум фатальним запитанням: що він, наш згасаючий побратим, за цією похмурою запоною побачить за мить? І це безмовне, нерозв'язне запитання наповнює холодом наше серце, боязкістю – душу, відчуттям власної нікчемності – розум.
Такі самі, можливо, думки осяяли крижаним блиском голову Олени й змусили її затремтіти; вона підвела очі на вмирущу, і їй здалося, що перед нею лежить не названа її мати, а грізний суддя і що за мить цей суддя покладе до підніжжя Божого свої почуття, скривджені безжальною рукою, яка не пощадила навіть останніх страждань.
Олена нервово скрикнула й упала до ніг вмирущої. Богдан заціпенів від жаху. Катря, Оленка й Андрійко опустилися навколішки перед матір'ю... Це дещо пом'якшило й приховало розпач Олени, який вразив усіх своїм незрозумілим поривом; Богдан теж підійшов до узголів'я своєї дружини.
Вона лежала зовсім нерухомо, без подиху, груди її майже не ворушилися, очі були напівзаплющені, по закляклих м'язах зрідка пробігало холодне тремтіння.
Крик Олени на мить вивів її з летаргії; вона зі страшним зусиллям розплющила очі й обвела всіх свідомим поглядом.
Як догоріла лампада востаннє спалахує яскравим полум'ям, так і в цьому майже безживному тілі на мить спалахнула життєва енергія й осяяла невимовною радістю обличчя, запалила світильники очей, повернула голос...
– Яке щастя Господь мені, грішній, послав, – повільно, але досить виразно прошепотіла вмируща; здавалося тільки, що голос її не вилітав із рота, а залишався всередині й звідти глухо лунав. – Яка ласка, що я вас усіх бачу... усі дорогі мені обличчя, – пильно вдивлялася вона, – навколо мене... Ось я всіх і запам'ятаю, і візьму із собою цю пам'ять та сховаю її в Бога... Простіть же мене, – обвела вона всіх напруженим поглядом. – Якщо я когось скривдила, пробачте мені, грішній... ти перший, – поклала вона тремтячу руку на голову Богдана, – прости мене...
– Мене, мене прости! – захлинувся сльозами Богдан і припав до її холодної руки.
– Молитимуся... – дедалі тихіше й важче вимовляла вона слова. – І вас, дітки, благословляю... – намагалася вона торкнутися рукою кожної голівки. – Доглядайте їх, моїх зірочок... Господь вам за це... Ганно!.. Заміни їм... – звук її голосу дерев'янів, зовсім зникаючи. – І ти, Олено, – знову зазвучав він виразно, – не кривдь їх і його, його... – перевела вона очі на Богдана.