Марилька роздягається, її чарівна оголеність відбивається й тремтить у прозорій воді, навіть риби всі завмерли й зупинилися, але це не бентежить Марильку; вона кидається до великої сріблястої риби, хапає її за зябра й витягає величезну сіру жабу з виряченими очима. Марилька хоче скрикнути, кинути жабу, але не може зробити ні того, ні іншого.
На сходах почулися квапливі кроки; до світлиці вбігла Катря, сплеснула руками й кинулася будити Марильку:
– Марилько, Бога бійся! Досі спати! Та вже другий сніданок подали... І Зося спить? – озирнулася вона. – Ото!
– Ах, це ти, Катрусю? – прокинулася Марилька й обняла Катрю. – Як я рада, що ти мене розбудила: мені таке страшне снилося...
– Уставай, уставай! – квапила Катря. – І ти, Зосю, го-го! І мама не дочекається своєї знахарки, – дзвінко поцілувала вона нову сестру в щоку, – і приїхав до тата наш підстароста, пан Чаплинський. Хоче побачити варшавське диво... Їй-Богу, так і сказав...
– Ой, ой, – схопилася Марилька з постелі, – і справді, як ми заспалися, Зосю! Прендзей{229} одягатися!.. А який він із себе, цей підстароста, гарний, молодий? – недбало запитала вона Катрю.
– Фе! Який там гарний? – скривилася Катря. – Як на мене, то поганий, товстий, усе відсапується та очима кліпає...
– Ну, ну! – засміялася Марилька, – то скажи, моя ясочко, мамі, що я зараз прийду.
Катря спустилася вниз, а Марилька взялася ретельно вбиратися. Уклала своє попелясто-золотаве волосся якимось ореолом навколо білосніжного чола, заплела його у дві розкішні коси, взула високі краківські черевички, одягла адамашкову спідницю бронзового кольору, а поверх неї синій оксамитовий кунтуш, облямований соболем, і вийшла до нижньої світлиці, сяючи непереборною чарівністю дивовижної вроди.
Зустрівшись із Богданом, Марилька зашарілася, мов червона троянда, обпекла його кокетливим поглядом і сором'язливо опустила очі, а він і сам спалахнув вогнем аж до самої чуприни. Якась солодка отрута, що дурманила й п'янила чарами, проникла в усе його єство, і Богдан, відчуваючи себе в її владі, невиразно усвідомлював, що ця отрута торкнулася і його доньки Марильки та що ця недуга зближує їх іще більше...
Коли Чаплинський побачив Марильку, то навіть не доніс чарки до рота, упустив її на підлогу й, розвівши руки та витріщивши очі, набув досить кумедного вигляду.
Марилька поглянула на нього й мало не пирснула зі сміху; але світський такт змусив її стриматися, і вона лише чарівно всміхнулася вельможному панові у відповідь на його люб'язне здивування.
– Єзус Марія! – вигукнув нарешті в пориві захвату Чаплинський. – Де я? У чистилищі чи в самому раю? На землі такої краси бути не може!
– Пан насміхається... – відповіла Марилька, почервонівши від задоволення.
– Присягаюся лицарською доблестю, присягаюся своєю владою і славою! – підкрутив він угору свої підголені вуса.
– Пан надто щедрий на присяги, – грайливо поглянула на нього Марилька, – так можна й збанкрутувати.
– Що ж тут дивного? – приклав Чаплинський руку до серця. – Перед панночкою все збанкрутує.
– Я надто низько ціную свою вроду, – скромно відповіла Марилька, – та й що вона взагалі проти краси серця й розуму? – блискавкою своїх очей осяяла вона Богдана, який стояв тут-таки в німому захваті.
– О sancta mater! – вигукнув Чаплинський. – Панна викрала в неба всі скарби!
– Тату! – підбігла Марилька до Богдана в чарівному збентеженні. – Пан звинувачує мене в жахливому злочині, невже за бідну Марильку ніхто не заступиться?
– І ці груди, і ця шабля будуть тобі, моя зіронько, захистом, – відповів із ніжною усмішкою Богдан і звернувся до Чаплинського: – Вона сама нічого не викрадала, а небо її всім обдарувало...
– Нам на погибель! – зітхнув Чаплинський.
– О, якби все це було правдою, то я була б найнещаснішою, – сумно зітхнула Марилька, – але панство жартує, а жарт – сестра веселощів... Тож мені залишається тільки подякувати пишному панству, – вишукано вклонилася вона.
– Та скажи мені, свате, – підійшов Чаплинський до Богдана, – чим ти догодив Богові, що він послав тобі таку доньку?
– Довготерпінням, – усміхнувся Богдан, – це нагорода згори за всі ваші утиски...
– О, то заради Бога обдери мене до кісток! – із удаваним пафосом вигукнув Чаплинський.
– Нехай пан не ризикує, – кокетливо погрозила пальчиком Марилька, – можна й помилитися щодо нагороди.
Катря вбігла до світлиці й, зніяковівши, повідомила, що мама просить зазирнути до неї.
Усі рушили до спальні хворої, а Марилька побігла першою.
– Ні, без жартів, – шепотів дорогою Богданові Чаплинський, – ця панночка – захват, сама чарівність! Панові можна позаздрити.
Богдан, хоч і сам був сп'янілий від чарів своєї дорогої доньки, проте вже дратувався від надмірних, нахабних вихвалянь Чаплинського, а тому й постарався змінити тему розмови, заговоривши з ним про серйозні ділові справи.
Спочатку Чаплинський розраховував затриматися в Суботові лише на хвилину, тож його насилу вдалося залишити на сніданок; тепер же він, очевидно, забув про свій намір; розговорився з Богданом про місцеві події, передав кілька тривожних чуток про князя Ярему, про Ясинського, дорікав козакам за розбійницькі витівки, але водночас не схвалював зарозумілої політики можновладців, які розпалювали народні пристрасті й були безсилі остаточно їх приборкати; запевняв, що в його старостві ніколи нічого подібного статися не може. Поміж своїми повідомленнями він випитував у Богдана про Марильку: звідки вона родом, як потрапила сюди, з чиєї примхи?
Ці розпитування кидали Богдана в жар, і він відповідав на них коротко, навіть не приховуючи невдоволення. А Чаплинський, помітивши його збентеження, несподівано перескакував від Марильки до політики, приголомшуючи запитаннями про Варшаву, про короля, про канцлера, про Радзивіллів. Богдан, одначе, був насторожі й жодного разу не дав себе впіймати; докладно розповідав про столичні новини, про поширені на той час плітки, але про політику – ані слова: мовляв, не було з ким поговорити про неї по-братерському, відверто.
Марилька з'являлася ще разів зо два у світлиці, але лише на мить: зблисне метеором, обпече полум'яним променем своїх сапфірових оченят, обдарує усмішкою, кокетливим словом – і зникне. Усе це приводило Чаплинського в дедалі більший екстаз, і Богдан, щоб угамувати ці пориви, відвів гостя до своїх покоїв, звелів подати меду й узявся обговорювати серйозні справи з підстаростою.
Час минав. Настала обідня пора, і господар мусив запропонувати гостеві скуштувати борщу та каші; той не змусив себе двічі просити й охоче залишився пообідати в пана генерального писаря.
На обід Ганна не з'явилася, – вона послалася на хворобу, Андрій, Юрась та Оленка теж залишилися біля матері; за стіл сіли тільки Богдан, Чаплинський, Марилька та Тимко. Останнього Богдан привів силоміць і змусив привітати дорогого гостя й названу сестру.
Тимко, червоний, мов рак, спітнілий навіть від збентеження, стояв похмурий, немов приріс до місця.
– Ех ти, дикун, дикун! – докірливо хитав головою Богдан. – Скільки ж тобі ще едукації треба!.. Підійди ж, привітай вельможного пана...
Тимко нарешті пробурмотів щось на зразок: "Здоров будь, пане дядьку", – і смикнув головою, мов степовий кінь.
– А я й сама привітаюся зі своїм братом, – підбігла Марилька. – Ну, здрастуй, Тимку, поглянь-но на свою сестричку, полюби її...
Тимко глянув спідлоба й так розгубився, що хотів був утекти, але Богдан узяв його за руку й поважно сказав:
– Поцілуй же, вайлуватий ти хлопче, ручку вельможній панночці, своїй сестричці!
– Не хочу, – буркнув Тимко, витираючи рукавом піт, що виступив на його чолі великими краплями.
– Ах ти, неуку! – тупнув Богдан ногою. – Та ти мав би вважати це за щастя.
– Я бідного хлопця виручу, заміню, – рушив був до Марильки Чаплинський, але вона зупинила його граційним жестом і промовила ніжним голосом:
– Я сама, як сестра, виручу Тимка, – і, підбігши до нього, несподівано поцілувала його в щоку.
Тимко побагровів, остаточно розгубився і, навіть не усвідомлюючи, що йому робити, кинувся до Чаплинського й поцілував його у вуса. Зчинився страшенний регіт, який змусив Тимка стрімголов утекти й сховатися в бур'янах, де жодні пошуки не допомогли знайти його схованку; так він і залишився там без обіду та без вечері.
За обідом Чаплинський, попри всі припрошування, їв мало, а внутрішній жар угамовував запіканками, наливками, мальвазією та старим угорським вином. Марилька на прохання Богдана виконувала роль господині й частувала гостя з чарівною люб'язністю та вишуканим кокетством. Чаплинський пив і без упину розсипався в компліментах, хоч і важкуватих, литовських, але таких, що бурхливо виривалися з його розпаленого серця.
Марилька, із захватом помітивши, що вони викликали в Богдана спалахи ревнощів, уміла тонко відбивати їх і накидати вуздечку на сп'янілого й захмелілого пана підстаросту. Постать і зовнішність пана підстарости не можна було назвати вродливими, особливо ж вони програвали в порівнянні з Богданом. Але бурхливі захоплення шляхетного пана, викликані її красою, лестили жіночому самолюбству й мимоволі прихиляли її серце: вона пом'якшувала свій присуд і зрештою знаходила пана підстаросту навіть показним і спритним.
– Ні, – обурювався Чаплинський, – це жахлива жертва, моя пишна панно! Її мосць іще не зважила, як це, звикнувши до розкоші, до ніжного догляду... вирісши, так би мовити, мов найкращий райський квятек{230} в оранжереї, і раптом з Едему – у глушину, у дикий гай, у хутірські нетрі!
– Даремно пан тривожиться за мене, – відповіла Марилька, з любов'ю поглянувши на Богдана, – та оранжерея, де я росла, була для мене лише в'язницею, а ця, як висловлюється пан, глушина й нетрі для мене рай... кожному дороге те, що промовляє до його серця, що зігріває ласкою.
– Що не слово в панни, то нова перлина! – пожирав її масними оченятами, що злипалися, Чаплинський. – Як маму кохам, це невичерпна скарбниця коштовностей, – гикнув він. – Але невже панночці не шкода розкішних варшавських бенкетів, де блиск, пишнота, величне лицарство? – підкручував він свої підголені вуса.
– Моя краса не має ціни на панському ринку, – ніжно всміхнулася Марилька, – а всі ці бенкети, увесь цей блиск – лише лукава марнота; голова тільки паморочиться від чаду, а на серці порожнеча й туга. Повірте, пане, що в невигадливій природі більше краси, що в незніженому серці більше любові й правди.
– Так, панно моя кохана, так! – ухопився Чаплинський за серце й похитнувся.