– Думаєш, що я перед цією святошею безсила?
– Ай-ай! – сплеснула руками Зося. – Мені навіть боляче дивитися, а що ж тоді хлопцям?
– Невже? – спалахнула Марилька й, пустотливо поправивши своє повітряне вбрання, заговорила грайливо, по-дитячому: – Ось перевели нас уже з бидлятника до хатки, а з хатки переведуть до світлиці, а зі світлиці – до палацу.
– Коли-то ще буде, а поки сонце зійде – роса очі виїсть, – махнула Зося рукою.
– Но-но! – примхливо вигукнула Марилька. – Не смій мені суперечити! – і, підвівшись, вона підійшла до відчиненого вікна, перед яким розстилався прилеглий до будинку гайок, оповитий таємничими тінями й залитий фосфоричним сяйвом. – Ах, як гарно там, у лісі, й он на тій світлій галявині, де сріблом виблискує річка! – Марилька заломила руки за головою й почала повільно вдихати запашне, прохолодне, життєдайне повітря.
– А ви обережніше, моя яскулечко, там якась тінь рухалася в гайку.
– Ні, усе тихо й мертво, – Марилька ще ближче присунулася до вікна. – А які ще новини? – запитала вона, не повертаючи обличчя й упиваючись поглядом у тіні гайка.
– Старший панич сьогодні приїхав, – повідомила Зося.
– О! Тимко? Який же він?
– Нічого собі, тільки трохи рябуватий... усе обличчя наче дрібним просом подзьобане, а сам ставний, дужий, молодий, тільки ще хлопець і навіть мене злякався, – розреготалася Зося, – витріщив очі, почервонів, мов рак, наче дівчина... Такі тут дурні хлопці! У нас би не пропустив, не обійнявши, а тут – соромляться...
– А ось ти й займися їхньою едукацією, – Марилька навіть перехилилася через вікно, – тоді з них вийдуть палкі лицарі.
– Дуже треба з ними морочитися, – зневажливо надула губки Зося, – хіба вже від великої туги та диявольської нудьги.
– Терпіння, терпіння, моя Зосюню, нудьга не вічна, тугу можуть змінити й веселощі, і радість, і блиск.
– Так, чекайте! Стара ж іще, може, й другий десяток протягне, і навіщо тільки панна намагалася їй допомогти? – докірливо похитала вона головою. – Ось цього я вже ніяк збагнути не можу.
– Дурненька ти, чим же я могла їй допомогти, – солодко потягнулася Марилька, – а щодо старої, то я тобі скажу, будь спокійна, – її дні полічені: від такої ж хвороби померла й мати Оссолінської, я знаю. Пухлина в неї з кожним днем підіймається, і щойно дійде під ложечку, так і задушить.
– Дай-то Боже, – наївно зітхнула Зося, – а ось щодо пана, – лукаво всміхнулася вона, – то вже й видно, що зовсім очманів, очей не зводить.
– Ну, годі, – зупинила її Марилька, – ти надто балакуча.
Освітлена з одного боку полум'ям воскової свічки, а з другого – червоним відблиском лампади, її постать розкішно вимальовувалася на темному тлі вікна. Навіть Зося замилувалася своєю панночкою, стоячи біля другого вікна, але, випадково глянувши в гайок, вона помітила під затінком липи високу, ставну постать, що стояла нерухомо, немов заціпенівши.
– Панночко! Відійдіть! – скрикнула вона. – Адже я казала, хтось дивиться із саду, чи не пан господар?
– Де, де? – недовірливо запитала Марилька, перехиляючись із вікна й придивляючись.
– Та он, подивіться, під липою!..
Марилька скрикнула й кинулася на ліжко, сховавши обличчя в подушки.
Ніч. Місяць високо стоїть у небі й задумливо дивиться із зеленкувато-прозорої височини на Суботів, на Тясмин, на гайок, на будинок... Скрізь тихо; у чутливому повітрі чути навіть далекий шум води, що спадає з лотоків... Сонний вітерець здригнеться, ніжно зашелестить у листі й завмре... Усе скував сон: одних, стомлених денною працею, він обійняв по-дружньому, міцно, інших, змучених хворобою, заспокоїв хоч швидкоплинною ласкою, третіх, збентежених пристрастями й щастям, оповив прозорою сіткою чарівних мрій... тільки не міг він дати забуття зболеному серцю, не міг угамувати його пекучих страждань...
У нижній світлиці, де сплять Катря й Оленка з Ганною, панує таємничий напівморок. Крізь два невеликі вікна, підняті вгору на підпірках, бліде місячне сяйво падає сріблястими стовпами вниз і лягає яскравими квадратами на глиняну жовту долівку; у протилежному кутку, завішаному іконами київського й переяславського письма{228}, перед образом Матері всіх скорботних лагідно жевріє лампадка; її ніжний червонуватий відблиск, осяваючи лики святих угодників, далі змішується з місячним світлом, утворюючи дивовижні поєднання барв.
На ліжечку, яке поступилася їй Катря, сидить Ганна; вона обхопила коліна руками, схиливши голову в безвихідній тузі; її розпущене волосся, ледь торкнуте теплими плямами світла, спадає на плечі, на спину чорною хвилею, звисає шовковистими пасмами наперед, частково затуляючи обличчя.
Ганна сидить нерухомо, втупившись у якусь яскраву цятку на підлозі, і навіть не усвідомлює, де вона, – так замислилася, так глибоко поринула в саму себе; вона лише відчуває тупий, ниючий біль біля серця й безмежну тугу.
"Звідки він узяв цю ляхівку? Навіщо привів сюди, що вона тут робитиме?.. – кружляють у її голові їдкі, болісні запитання. – Оссолінський доручив її йому. Але чому ж він доручив її не якомусь шляхтичеві, а Богданові, військовому писареві, схизматові? Хіба могла йому самому спасти на думку така річ? Ні, ні! Отже, Богдан просив його. О так, не інакше! Та й сама Марилька, як могла б вона без особливого бажання проміняти пишне магнатське життя на таке життя в безвісному козацькому хуторі? Вона така безсердечна, порожня ляхівка!"
– Так, безсердечна, лукава, – навіть наполегливо прошепотіла Ганна, – я це бачу по її котячих очах... Вона ніколи просто в очі не гляне, усе в неї вдавання... Чужа вона нам, чужа!.. Хіба її панське серце відгукнеться на людські сльози? Хіба їй може бути дорогий цей тихий край? Вона вихована в розкошах, у магнатському чаді, туди її й тягне... Я не раз помічала в її очах зневагу й нудьгу... О, її пазурі, хоч як вона їх ховає, видно!
І, попри літню, задушливу ніч, Ганна тремтить, немов їй сиплють за спину дрібним снігом...
"Але ж щось приваблювало її, якщо вона погодилася приїхати сюди? Що ж, що?! Навіщо вона приїхала? Що робитиме тут, холодна, порожня, зла?" – І немов боячись дати відповідь на ці болісні запитання, Ганна не зупиняється на них і йде думками далі й далі. – "А він їй вірить, він тішиться нею, дитиною називає, ловить кожен її погляд, усміхається кожному слову. Усе з нею та з нею! Усе забув заради неї. Мов хлопець, мов хлопчисько, готовий догоджати їй, сьогодні навіть кімнату в неї відібрав для Марильки! Ту кімнату, в якій вона прожила стільки років!" – На губах Ганни з'явилася гірка усмішка. – "Ах, немає сумніву, серце не обманює її: воно бачить, воно чує, він кохає, кохає її!.. – мало не скрикнула Ганна й ухопилася рукою за серце; її думки понеслися гарячково, збуджено. – Він, Богдан, перший лицар, перший орел України, опора, надія всього краю, і закохався, мов нерозсудливий хлопець, у порожню, дурну, пихату ляхівку! О Боже, хто міг би таке подумати? Кому ж після цього можна вірити? Нікому, нікому! Усі на один лад, і він не кращий за інших! – повторювала з гіркотою, з болем Ганна. – Герой, рятівник вітчизни, а перша гарненька ляхівка змушує його про все забути. Ха-ха! А вона ж так вірила йому, так сподівалася на нього. Але що це?" – Ганна раптом підвелася з місця й зупинилася мов укопана. – "Вона, здається, готова у своїй злості й люті засудити його, Богдана?! Що ж пробуджує в ній цю лють? Що?"
– Що? О Господи, спаси мене, спаси його, спаси всіх нас! – вигукнула Ганна, падаючи навколішки перед іконою Спасителя в терновому вінці. – За що допустив Ти, милосердний, таку наругу над душею Твого раба! О, спаси його, відверни його душу, адже Тобі все можливе, все, все! – Ганна склала на грудях руки й уся завмерла в німій молитві, і здається їй, що лагідні очі Спасителя спалахують німим докором. – Ні, ні, не можу я молитися! – схопилася вона з колін і затулила рукою очі. – Душа моя збентежена... Осліплені очі мої лукавим... Ні, не можу я молитися... У серці немає чистоти, немає смирення!.. Воно кипить заздрістю й хулою... Ах, що зі мною!.. Образа пече, образа!.. – замовкла вона й провела рукою по холодному чолі; думки її потекли спокійніше. "А може, це мені тільки здається? – промайнуло в неї запитання. – Адже вона проти нього дитина, та ще й католичка... уже одне це... світ би перевернувся!" – Ганна навіть усміхнулася й, відкинувши назад волосся, обвела очима світлицю та зупинила погляд на відчиненому вікні. За грядками чорнобривців вона помітила на зеленій галявині під липою високу й ставну постать.
"Богдан? Він!" – блискавкою спалахнуло в неї в голові й такою ж блискавкою вдарило в серце; вона схопилася за нього обома руками й слабко скрикнула, радше застогнала. Першим її поривом було кинутися до вікна, роздивитися, чи він це? А якщо не вдасться, якщо вночі важко розгледіти, одягнутися й самій вийти... але потім вона засоромилася цього підглядання й залишилася немов прикута до свого ліжка.
– Він, він! Хто б іще стояв там ночами? З її вікна очей не зводить... Отже, правда, правда все! Це вона, ляхівка, зачарувала його якимись чарами, приворотного зілля дала, чарівниця, литовська чаклунка. Відібрала, вкрала в нас наше найкраще серце. Ох, проклята, ненависна! – скрикнула Ганна й раптом завмерла. – Ненависна... – немов прислухалася вона до звучання цього слова... – Що ж це промовляє в мені – ревнощі? Ревнощі, – повторила вона з жахом і, гордо випроставшись, вигукнула: – Ні! Мені соромно, мені боляче за нього, за нашу нещасну батьківщину, за його бідну дружину, що вмирає!
Ганна впала навколішки перед образом і, заломивши руки, почала гаряче й пристрасно шепотіти слова молитви.
Година спливає за годиною. Ганна не відводить очей від лику Пречистого, сльози струменіють по її блідих щоках.
– Піти, піти звідси, – невиразно промайнула в її голові думка, – піти і від них, і від людей, далеко, до келії, до Києва. Там добре, тихо, черниці співають, дзвін лунає. Там тільки й можна вилити сльозами тугу. Але як покинути бідну тіточку? Ох, сили, сили мені дай, Мати скорботних! – пристрасно шепоче Ганна, молитовно стискаючи руки, а сльози, крапля за краплею, котяться, беззвучно падаючи на підлогу, і блакитний світанок ніжно й м'яко лягає на складки її білої сорочки...
А Марилька спить у своїй світличці, на новій, м'якій постелі, спить довго й солодко. Уже сонце давно зазирнуло до неї у вікна й наповнило світличку золотими та райдужними променями; але панночка, розкинувшись у млості, не може розплющити очей; перед нею ще витають дивовижні образи й чарівні картини: ввижаються їй райські сади, прикрашені небаченими квітами; поміж смарагдовою зеленню виблискують прозорі блакитні озера з дном, усипаним золотом; у їхній глибині тихо плавають риби, а серед них одна, у сріблястій лусці, велика, пишна...