Чаплинський був пригрозив старостою, але на цю погрозу Марилька відповіла гордою, зневажливою усмішкою. Так він і поїхав, не солоно сьорбавши, затаївши у своїй душі страшенну злобу на Богдана.
Минуло кілька днів. Марилька, уже урочисто приєднана до грецької церкви й наречена Оленою, невідлучно сиділа біля узголів'я своєї вмирущої матері, сили якої згасали з кожним днем... Усі навколишні, а особливо хвора, ставилися тепер до нової одновірки Олени надзвичайно тепло й любовно, немов бажали загладити колишні неприязні відгуки про неї.
– Ох, як я рада, що ти тепер зовсім наша, моя донечко! – шепотіла, задихаючись, пані Хмельницька. – Хотілося б тебе прилаштувати, діток до розуму довести... та вже й думки мої обірвалися... Чую, що смерть за плечима.
– Що ви, мамо? – стривожилася Олена. – Господь милостивий. Випийте ось зілля, засніть... сил наберетеся, – подала вона приготовлений у горщику напій.
– Ні вже, пора... – хвора все-таки ковтнула ліків, – та й усім надокучила. Ох, зле мені!.. Силоньки немає! Поклич, рідненька, швидше Богдана, – вона впиралася кістлявими руками в подушки, намагаючись підвестися й сісти.
Олена стривожено побігла по Богдана, але його тієї миті не було вдома; поки послали кликати пана, вона повернулася до хворої й помітила, що та починала дрімати під дією наркотичного засобу. Змучена пережитими за останні дні хвилюваннями, тривогами й фізичною втомою, Олена теж скористалася хвилинним заспокоєнням хворої й сама задрімала за запоною ліжка на якихось мішках із сушеними яблуками.
Чи надовго забулася Олена, чи ні – вона не пам'ятала, але її розбудив тупіт важких чобіт і стриманий гомін. У кімнаті було вже зовсім темно, і Олена лише за голосом упізнала, що з умираючою дружиною розмовляв її чоловік Богдан.
– Друже мій любий, – ледь чутно шепотіла вмируща голосом, що раз у раз уривався, – трохи мені полегшало... то я хочу тобі... сказати моє останнє бажання... Дякую тобі, соколе мій... за щастя, яке дав мені... за все!.. Там я за тебе й за діток Бога молитиму. Десять років уже я тобі не дружина... а каліка, тягар... Прости, що так довго мучила... не з моєї волі це було...
– Голубко моя, що ти? – зворушеним голосом промовив Богдан. – Та мені й думка така не спадала!
– Борони Боже!.. Хіба я на тебе нарікаю?.. Тільки зачекай... – із величезним зусиллям намагалася вона вдихнути повітря широко розтуленим ротом, – дай мені договорити... а то дух забиває... Ти ще молодий... сильний... тобі треба жити в парі... та й сиротам моїм потрібна мати... Тож я прошу тебе... благаю: одружися після моєї смерті... і одружися з Ганною: вона тебе любить... вона для моїх діток буде найкращою матір'ю... Я тоді буду спокійна... за них...
Богдан мовчав, але з його нервового, поривчастого дихання можна було судити, що він дуже схвильований.
– То ти виконаєш моє прохання? – допитувалася пані, важко дихаючи з хрипом.
– Моя люба, – після довгої паузи нарешті відповів Богдан, – мені боляче це слухати... і сама думка про таке – блюзнірство! Може, Господь іще зцілить тебе... адже всяке диво в Божій руці...
– Ні... годі: я молюся, щоб прибрав, – закашлялася пані, судомно хапаючись руками за груди. – Води... Во-ди! – прохрипіла вона, падаючи на подушки.
Богдан кинувся по кухоль до світлиці, а Олена, скориставшись його відсутністю, непомітно прослизнула у двері, втекла до своєї кімнатки й зі сльозами впала обличчям у подушки.
Напад у хворої, утім, минув, і вона, напившись зілля, знову заспокоїлася й заснула. Богдан навшпиньки вийшов із її кімнати до світлиці, зазирнув до панноччиної кімнати й, не знайшовши там Олени, пішов шукати її в саду. Але, попри старанні пошуки й оклики, не знайшов її ні в саду, ні в гайку; схвильований і стривожений, він попрямував до її світлички. Олена почула важкі, хоч і стримані кроки, що наближалися, і затремтіла, мов у лихоманці, забившись у куток ліжка.
– Оленочко, зірочко, ти тут? – пошепки запитав Богдан, просуваючись навпомацки в темряві.
– Тут, сама... – ледве чутно, тремтливим голосом озвалася Олена.
– Де ж ти? – обережно підходив до ліжка Богдан.
– Ах, не підходь, тату! – схлипнула вона, заламуючи руки так, що пальці захрустіли. – Я така нещасна, я не можу цього витримати! Вивези мене звідси, закинь куди-небудь далеко, бо я руки на себе накладу!
– Дитятко моє, що з тобою? – стрімко підійшов до неї Богдан. – Ти плачеш? Ти вся тремтиш? – обійняв він її й обсипав поцілунками її голову та руки.
– Не можу, не можу я тут залишатися, – билася вона в нього на грудях, мов підстрелена пташка. – Я була в маминих покоях, я чула її прохання.
– А, ось що! – своєю чергою затремтів Богдан: гарячковий жар передався йому. – Я не дав слова, а тобі ж, моє дитятко, що до того? – пригортав він її голівку до своїх грудей, нахилившись до неї так близько, що відчував навіть жар її поривчастого дихання.
– Як це що? – затремтіла Олена й раптом, підвівшись на ліжку, пристрасно вигукнула: – Прости мені, Боже, не владна я над серцем! Адже я кохаю тебе! – і, обвивши його шию руками, вона припала до його грудей і притулилася своїм розпашілим обличчям до його обличчя.
– Ти? Мене? – Богдан аж задихнувся від припливу пристрасті. – Яке щастя!.. Я тільки мріяв про нього, тільки про нього й думав! Не витримати такої втіхи: вона палить мене полум'ям... Та ж і я тебе, моя ненаглядна зірочко, моя рибонько, безумно, шалено люблю, кохаю тебе одну, як нікого ще не кохав, до втрати розуму, до втрати життя! – він поривчасто й пристрасно обіймав її, обіймав і всю цілував, забуваючи все навколо, забуваючи цілий світ.
– Так, так, соколе мій, радосте моя! – дедалі ближче й гарячіше пригорталася до нього Олена. – То хай усе пропадає! Немає для мене більшого блаженства, ніж бути твоєю...
– То й будь же моєю навіки! – прошепотів знавіснілий від пристрасті Богдан.
Похмуро в суботівському будинку; немов чорним саваном укрила його налетіла хмара.
Із сумними обличчями, з вологими очима, навшпиньки, обережно всі ходять і прислухаються до шелесту, до найменшого шуму; зустрінуться двоє, запитливо, тривожно поглянуть одне на одного й мовчки розійдуться в різні боки, лише іноді гнітючу тишу порушить слабкий стогін, змусивши всіх здригнутися.
Уже третій день минув, відколи пані Хмельницька причастилася Святих Таїн, і майже третій день вона лежить непритомна; трохи опритомніє, застогне від нестерпного болю, благальними жестами покаже, щоб їй дали заспокійливого питва, і знову порине в передсмертний, виснажливий сон. Їй уже й не відмовляли в цьому напої, бачачи неминуче завершення її страждань і бажаючи хоч цим полегшити агонію.
Олена теж третій день не спускається зі своєї світлички вниз, пославшись на хворобу. Приходила провідати її Катря, але Олена, бліда й збентежена, ухилилася від будь-яких розмов про свою хворобу, від усякого догляду й ліків, просячи лише, щоб її залишили в спокої. Катря пішла від неї, ображена таким прийомом. Узагалі хвороба й поведінка Олени за інших обставин викликали б чимало непорозумінь і пересудів, якби всі не були пригнічені горем, що нависло над їхніми головами.
Зося, прийшовши вранці до своєї коханої панночки, була вражена її виглядом.
– Ой, панно, цо то єсть? – не втрималася вона від вигуку.
– Те, що й мало статися, – крізь зуби відповіла Олена, не дивлячись на Зосю.
– То скутки (наслідки) грецького обряду?
– То скутки, дурна, моєї волі, – зневажливо примружила очі Олена. – То поріг до моєї влади й сили, то ціна падіння Ганни.
– А! То, значить... – хотіла була пояснити Зося.
– То, значить, – роздратовано перебила її панна, – що тобі нема чого пхати свого носа, коли ні дябла не розумієш, значить, що я тепер господиня й наказую тобі мовчати й не розмірковувати.
Зося прикусила язика й із рабською покірністю почала прибирати постіль і кімнату панни.
Богдан, якого роздирали тривога, докори сумління й пристрасть, був майже невпізнанний; внутрішній вогонь немов спопеляв його й підточував сили, благо агонія хворої давала цьому цілком пристойне пояснення; Ганна навіть зупиняла на ньому свій зворушений, променистий погляд; але Богданові здавалося, що очі всіх звернені на нього зі страшним докором і пронизують його серце наскрізь.
Богдан приходив до вмирущої й відчував, як у його душі, мов прибій, наростало усвідомлення власної провини перед нею, що навіть соромно висловлювати тут своє горе, бо все це буде вдаванням, святотатством... і від неслухняного внутрішнього болю він стискав свої сильні руки аж до хрускоту пальців і йшов... ішов у гай, щоб наодинці розібратися зі своїм серцем. Але й тихий, задумливий гай не міг угамувати бурі, що вирувала в ньому.
"Так, і діти теж, – ходив він звивистими, вузькими стежками, заклавши руки за спину, і думав, схиливши чубату голову, – дивляться так зворушливо на вбитого горем батька, а він... – Богдан їдко всміхнувся й опустився на лавку. – Але що ж діти? – звів він голову. – Та хіба я зобов'язався бути ченцем? Хіба я перестав їх любити? Та й перед ким я присягався зректися щастя? Я й без того десять років живу самотнім бобилем. Мене не дорікнула б і дружина, – заспокоював він себе, – не дорікнула б ця лагідна голубка", – і звинувачення, і виправдання, і лукаві афоризми, і щирі докори сумління кружляли ураганом у його голові, стискали його серце тугою, а образи людей, блідих, виснажених працею, скалічених насильством, невідступно стояли перед ним.
– Та що це таке! – нарешті вголос промовив роздратований Богдан. – Чи не божеволію я? Хіба я забув свій народ? Звідки ж ці дурниці, хто сміє мені дорікати? Ось перед ким, – підвівся він у припливі страшного збудження, – ось перед ким я єдино винен, перед горличкою, перед цим небесним ангелом! – ударив він себе кулаком у груди. – Мов злодій, я підкрався до неї, беззахисної, мов шуліка заклював пташеня, що довірливо пригорнулося до мене!.. Вона одна тільки жертва, і їй на спокуту – усе моє життя!
Він попрямував до своєї улюбленої липи й пильно поглянув у вікна мезоніну; але вони були зачинені, і крізь шибки біліли опущені завіски.
– Що ж із нею, з моєю радістю, з моїм сонечком? Не виходила... Чи здорова? Хоч би глянути, вимолити прощення... Але зараз усі стежать, підуть плітки, люди ж такі злі!
І він знову вирушає до світлиці, заходить до вмирущої, мовчки терпить потаємну муку й не може дочекатися слушної миті.
Олена цілий день провела у страшному хвилюванні й невщухаючій тривозі; вона поставила тепер на карту все й із млосним нетерпінням чекала, кому дістанеться виграш. І сором, і проблиски пристрасті, що зароджувалася, і невідомий страх перед наслідками, і навіть швидкоплинні пориви відчаю змушували її серце тремтіти від туги, розпалювали кров аж до головного болю.
"Чому досі не приходить Богдан? Невже він такий спокійний? Невже не може заради мене хоч на мить залишити цей труп?" – сотні разів ставила вона собі ці запитання, прислухалася до шуму, стояла біля вхідних дверей і чекала.
Але внизу було тихо, безмовно; ніхто до неї не приходив, і Олена в нервовому роздратуванні плакала, проклинала себе, проклинала цілий світ.
Лише надвечір, у сутінках, почула вона знайомі крадькуваті кроки на своїх сходах.
Олену затрусила лихоманка: вона схопилася й сіла біля вікна, нерухомо схиливши голову й прикривши віями блакить своїх очей.
Богдан поглянув на неї й у пориві мук, що роздирали його могутні груди, кинувся перед нею навколішки й обсипав її поцілунками.
Олена здригнулася, озирнулася й уся зашарілася густим рум'янцем аж до тоненьких вух.
– Прости, прости мене, ангеле небесний, ненаглядна моя, щастя моє, раю мій! – шепотів Богдан тремтливим від пристрасті голосом.