– Тут більше ласки, а якщо панна любить природу, то ось у мене її вдосталь у моїх безкраїх литовських маєтках, окрім староства.
– Ого! – глузливо поглянув Богдан на підстаросту. – У свата такі величезні маєтки, а він покинув своє добро й заїхав сюди шукати щастя?
– Так, заїхав, – завзято закивав головою Чаплинський. – Заїхав тому, що мені все мало... Дай мені пів світу, то я й до другої половини руки простягну, далебі!
– Ой, свате, – засміявся Богдан, – не зазіхай на весь світ!
– Який же пан ненаситний! – докірливо поглянула на нього Марилька. – Хіба його литовські маєтки мізерні?
– Мізерні, Матко Найсвятіша! Вони багаті, дивовижні, мов казка! – вигукнув пан підстароста. – Бір, сосни, ялини одна на одну насіли, а під ними вода, і на зелених гілках гойдаються зелені русалки – мавки.
– Ой, я б нізащо туди не пішла! – затулила очі руками Марилька. – Я їх боюся: вони залоскочуть, та й у воді жаби...
– Панно, не бійтеся! Ось цією рукою тридцять лицарів косив, – то ми й жаб, і мавок канчуками до панських ніжок...
– Ха-ха-ха! – засміявся Богдан. – Невже косив? Я й не підозрював у сватові такого Самсона.
– Я приховую свою силу... пане... щоб не лякати, не полохати... Але для панночки...
– Пан розжене весь світ? Ой, страшно! – залилася сріблястим сміхом Марилька. – Та й сумно було б...
– І розжену... і зжену до панни... арканом... – цілую ручки! – Чаплинський був уже потягнувся до неї, але знову сів.
Марилька, помітивши, що поведінка Чаплинського вже почала дратувати Богдана, поспішила непомітно піти, навіть не попрощавшись із підстаростою.
А Богдан запропонував був йому відпочити у своїх покоях, але той затявся їхати.
Коли подали колимагу Чаплинського й Богдан вивів свого гостя під руки, той почав обіймати його й освідчуватися в любові:
– Я тебе, свате, так люблю... так, що тепер цей Суботів став для мене найдорожчим місцем... Я це й самому старості скажу... Їй-Богу, скажу. А ця твоя донька... ця крулівна... просто... зачарувала мене!..
– Більше наливка та ратафія, – зауважив Богдан, – а до панночки я просив би пана ставитися скромніше: вона терпіти не може компліментів і ображається... Для сироти всяке залицяння образливе. Я поставлений їй Богом за батька, – мимоволі блиснув він очима, – тож присягаюся, що скривдити її не дам нікому.
– Хай мене грім уб'є, коли я що, свате... адже зрозумій ти, друже мій... – заперечив плаксивим голосом Чаплинський, цілуючи Богдана, – я вдівець... самотній... то чому ж мені не можна помріяти про щастя?
– Старі вже ми для нього.
– Не кажи, свате, про старість... – замахав Чаплинський руками, вмостившись у своєму возі, – цур їй!.. А я в тебе тепер вічний гість... радий чи не радий... а гість...
– Забагато честі, – насупив брови Богдан, – так багато, що навряд чи й піднести мені її на плечах... Ну, з Богом! – махнув він рукою кучерові, і колимага з п'яним та закоханим Чаплинським, гуркочучи, покотилася за браму.
А Марилька вже давно сиділа на лавочці в найзатишнішому місці гайка, де вгорі спліталися хистким куполом широкі смарагдові гілки й звідки виднілася дуга ясної річки.
Обід стомив панночку, і вона сіла там відпочити й замислилася, – не про Чаплинського, звісно, – а про себе, про своє становище... Богдан подобався їй і обличчям, і своїм захопленням, і своєю могутністю: ця сила, яка незабаром мала відчинити перед ним широкі двері, особливо приваблювала панночку. Честолюбна змалку, наділена всіма здібностями до владарювання, вона досі відігравала в житті найнезначнішу роль; це мучило її й дратувало ще більше; і ось на її обрії з'являється Богдан, якому всі пророкували таке високе майбутнє. Марилька пристрасно вхопилася за цю можливість піднестися. Але... чи кохала вона Богдана? Про це вона й не думала, та й сама не могла розібратися: оскільки досі її серце не знало палкого кохання, то вона щиро присягнулася б, що кохає лише одного Богдана, що він для неї – усе! Особливо тепер, у напруженій боротьбі за нього з Ганною, Марилька відчувала пекуче роздратування, яке посилювало палкість її почуття.
Уже сутеніло, коли Зося, бігаючи гайком, натрапила на Марильку.
– Ось де моя кохана панночка, а я по всій леваді шукаю!
– А що таке, Зосю? – здригнулася та, – певно, до хворої? Це вже стає нудним.
– Ні, я не звідти... – насилу переводила дух захекана Зося, – а з пасіки... думала, що там панич, хотіла порозважатися, та й натрапила на розмову діда з Ганджею.
– На яку? – зацікавилася Марилька.
– Та ось говорили вони про панночку.
– Ну, ну! – Марилька навіть трохи підвелася й тривожно озирнулася довкола.
– Вони говорили про те, що панночці не годиться бути католичкою, що козачка повинна бути грецького закону, а то ляхівку в козацькій родині тримати гріх... що вони про це казали й хворій пані, і та стривожилася, хотіла просити Богдана, та Ганна заступилася: "Навіщо, мовляв, примушувати? Адже нам самим, каже, боляче, коли ляхи змушують нас приставати до унії... так само й їм. Та й навіщо це нам? Вона чужа... і ніколи з нами не побратається... от, мовляв, як олії з водою не з'єднаєш, так і її з нами. То хай, мовляв, вона й залишається чужою".
– А, єхидна! – зблідла Марилька й прикусила губу. – Просто ставить перепону... накидає на горло аркан. Отже, зволікати не можна: там ціла зграя вовків, а я одна... Ах, як тяжко бути самій на світі! – зітхнула вона й, опустившись на лаву, прихилила голову до липи.
Цієї миті поблизу почулися квапливі кроки, і Зося, скрикнувши: "Пан господар!" – утекла вглиб гаю; Марилька ж стрепенулася була, мов сполохана газель, але не втекла, а знову сіла на лаву, набравши ще сумнішої пози.
– Так і думав, що тут свою доньку знайду... серце підказало, – квапливо підійшов Богдан і раптом зупинився: – Але що з тобою, моя люба квіточко? Ти сумна... ти плачеш... Чи не скривдив тебе хтось?
– Ах, тату, тату! – глибоко зітхнула Марилька й відвела руку від вологих, оповитих тугою очей. – Як же мені не сумувати? Адже одна я на цьому холодному світі... Одна сирота!.. Немає в мене близьких... усім я чужа!
– Як? І мені? – від хвилювання Богдан навіть опустився на лаву. – Тебе скривдив, певно, цей литовський п'яниця?
– Ні, ні, тату, – сумно перебила його Марилька, – усі ці можновладці мені огидні... я зневажаю їхню п'яну зухвалість... а ти, тату мій любий... ти один у мене на всьому світі, один, один! – раптом залилася вона сльозами й припала до його грудей.
– І ти в мене одна, – вигукнув Богдан, сп'янілий і від близькості дорогої істоти, і від співзвучності почуття, що охопило їх, – одна, одна!.. Увесь світ... усе... аби тільки тебе захистити... аби тільки осушити ці сльози... дати щастя, – шепотів він безладно, обсипаючи і її запашне волосся, і тремтячі руки зовсім не батьківськими поцілунками...
– Тату! – вислизнувши з його обіймів, сказала Марилька й подивилася на нього пильним, безмежно сумним поглядом. – У мене така туга на душі, а невідомість іще більше гнітить. Я чула про смерть батька... він заповів мене тобі; але я не знаю його останніх хвилин, його останніх бажань... Розкажи мені, дорогий, усе про нього, усе без утайки.
– Не роз'ятрюй своєї туги, – ніжно погладив її по голівці Богдан, – ти й без того сьогодні засмучена...
– Ні, ні, тату, розкажи, заради Бога! – благально склала руки Марилька. – Дай мені побути з ним хоч кілька митей; це мене заспокоїть.
– Ой, дивися, моя квіточко, – хотів був іще ухилитися Богдан, але не зміг устояти перед її непереборним, благальним поглядом. І почав розповідати про батька, про його завзяття та відвагу, про його самопожертву заради товаришів, про його останню волю...
Марилька слухала Богдана зі зворушливою увагою; хоча сльози й набігали великими краплями на її соболині вії, але в очах відбивалася не скорбота, а радше горда вдячність за батькову доблесть і благоговійна любов до нього.
– Ах, дякую, дякую, – шепотіла Марилька, стискаючи свої тонкі пальці. – Тату мій! Якщо ти бачиш свою доню з високого неба, то благослови її, сироту! Любила я тебе завжди, а тепер боготворю тебе... Отже, тато мій був козак? – жваво звернулася вона до Богдана. – Відважний запорожець, щирий товариш?.. Отже, і я козачка, а не ляхівка?.. Так, не ляхівка, як мене дражнять... тільки ось що, навіщо ж мені бути католичкою?
– Як, Марилько?.. Ти сама хочеш стати... – розвів руками Богдан, звернувши на свою доньку здивовані очі.
– Не тільки хочу, а навіть вимагаю, – серйозно й твердо сказала Марилька. – Це образа, що донька зі своїм батьком різного закону. Я не хочу бути католичкою, я хочу бути одного з вами обряду.
– Господи! Свята ти моя, хороша!.. Козачка щира! – цілував Богдан її руки, і Марилька тепер їх не віднімала. – Сам Бог навіяв тобі таку думку. Оце вже радість мені, та така, що збожеволіти можна... Ну, тепер усім язики повкорочуємо... Ах ти, бий його сила Божа!..
– Тату! Швидше мене охрести, – пригорталася до нього Марилька, – швидше заспокой мою душу!.. Ти мені будеш і хрещеним батьком, іще більше поріднишся...
– Ні, – перебив її Богдан, – хрещеним батьком я тобі нізащо не буду, та й не потрібно, – ти ж не єврейка...
– А чому ж ти, тату, не хочеш? – сумно зітхнула Марилька.
– Тому... – Богдан пильно подивився на неї, – сама здогадайся...
Марилька глянула на нього лукавим, кокетливим поглядом і раптом уся залилася яскравим рум'янцем.
Бажання Марильки приєднатися до грецької церкви наробило багато галасу; усі мешканці двору й будинку раділи цій новині та схвалювали Марильку; лише Ганна не вірила в щирість її бажання й підозрювала в цьому нову хитрість, але нікому не висловила своїх потаємних думок, а замкнула їх глибоко в собі.
Отець Михайло, зрадівши появі нової вівці у своєму духовному стаді, почав щодня приходити до Марильки й навчати її правил грецького закону.
Долетіла звістка про це й до Чигирина; Чаплинський страшенно обурився, гадаючи, що тут не обійшлося без примусу з боку Богдана, і примчав до Суботова.
Богдан зустрів його церемонно, але холодно, і на його розпитування сухо відповів, що це бажання самої Марильки, а оскільки вона повноправна, то ніхто не може обмежувати її волі. Марилька цього разу поводилася з Чаплинським надзвичайно стримано й заявила йому, що сама палко бажає приєднатися до грецького обряду, до якого наприкінці життя належав і її батько, і що будь-які умовляння та поради тут марні.