– У них і сльоза, і ласка, і безмежний жаль, немов матері хтось повіряє своє горе! Катрусю, мила, дорога моя, навчи мене цих пісень, навчи, – обсипає її поцілунками панна, – а я тебе навчу своїх пісеньок.
– Ось і чудово, – озветься Богдан, тремтячи від захвату, – учіться, доньки, одна в одної, переймайте
найкраще, адже кожного Бог обдарував особливим добром, тож ним треба й ділитися. Та полюбіть, мої любі, одна одну, без хитрощів і щиро. З Божої волі Марилька в нашій родині, а вона тобі, Катрусю, і тобі, Оленко, може бути, Господи, якою корисною! Марилька бачила великий світ, магнатські звичаї та обичаї, а ви, хуторянки, крім Суботова, нічого не бачили.
– Я всього, всього, що знаю, навчатиму тебе, Катрусю, і тебе, Оленко, – обіймала своїх сестер Марилька, – за рік побачите, можна буде й до королівського палацу сміливо виїхати.
Катря обняла Марильку, а Оленка надула губи й, відвернувшись, промовила:
– На біса нам палац, мені краще на ковзанку.
– От тобі й маєш! – засміявся Богдан. – І подавай їй едукацію! Ти б і корівник на палац проміняла.
– А що ж, тату, – спідлоба поглянула Оленка, – і в корівнику весело, особливо коли прийдуть Марта, Ликера, Явдоха та Явтух.
Марилька кинула в її бік зневажливий погляд, але, схаменувшись, змінила його поблажливою усмішкою.
– Не можна так, Оленко, судити, – погладила вона її по голівці, – хто знає, а може, й тобі доведеться бувати в палаці, – і вона крадькома кинула на Богдана палкий, зухвалий погляд.
– Куди вже їм! – засміявся Богдан і взяв кілька акордів. – Ану, Марилько, – звів він на неї захоплені очі, – ану, моя квіточко, заспівай якусь пісеньку, а я підберу пригравання.
Марилька почала наспівувати веселеньку мазурочку; невдовзі під дзвін бандури залунало захопливе співання. Запальний мотив, виконаний сильним, соковитим голосом, справляв непереборне враження, наповнював світлицю сріблом рулад, а очі Марильки іскрилися таким жаром пристрасті, що Богдан у пориві захвату взяв акорд із такою силою, що струни заверещали й полопалися.
Двері тихо відчинилися, і на порозі непомітно з'явилася Ганна. Звуки бандури й спів давно привернули її увагу й невимовно здивували; у той час, коли над цим будинком витало чорне крило смерті, вони здавалися їй святотатством. Ганна кинула суворий погляд на Марильку, що завмерла в захопливій позі, перевела його на сп'янілого від захвату Богдана, на осяяні живою радістю обличчя дітей і заніміла, глибоко вражена й обурена цією сценою.
– Тіточка стогнуть і плачуть, – сказала вона тихо, хоча в її голосі почулося непокірне тремтіння гіркого докору.
– Боже! Невже ми її розбудили? – стривожився Богдан.
– Спів і бандура долинали й туди, – ще тихіше промовила Ганна.
– Але ж не через них, сподіваюся, вона плаче, – із досадою та тривогою заперечив Богдан.
Узагалі поява й повідомлення Ганни неприємно зачепили його; він побачив у цьому якусь надмірну суворість, що накидала вуздечку на його волю.
– Ні, не через спів, – уже впевнено заявив він. – Кого може образити пісня й дума? Нікого й ніколи. Мамі, може, гірше стало, тож ходімо, дітки, до неї!
– Я навіть думаю, тату, – скромно озвалася Марилька, – що музика на таку хвору повинна діяти заспокійливо й для хворої слід було б у хвилини полегшення навмисне зіграти або заспівати щось; це, крім усього іншого, піднесло б їй бадьорість духу, а отже, і сили... Хворій саме треба показати, що близькі не вбиті тугою, що, значить, її стан поліпшився, а показне горе, – наголосила Марилька, – убило б її відразу.
– Правдиве твоє слово, моя дитино, – поцілував Богдан Марильку в чоло й вийшов у сіни.
Ганна помітно зблідла, а її розширені очі потемніли.
У сінях Богдан зупинив її ласкавим словом:
– Голубко, Ганнусю, упаднице моя люба!
Марилька, почувши ці слова, зупинилася була на порозі й собі зблідла, але Катря потягла її до матері.
Ганна затремтіла, і якби в сінях було світліше, можна було б помітити, як її промовисті очі переповнилися сльозами.
– Ось іще до тебе моє прохання, – нахилившись до неї, тихо провадив Богдан. – Чи не могла б ти прихистити в себе цю Марильку, а то у великій світлиці з дівчатами їй незручно, та й хвора постійно то тим, то іншим турбує... панночка помітно зблідла... та й її покоївка тиняється кухнями... Вони ж обидві звикли до розкоші, до ніжного догляду, не те що ми, грубі... Та й недобре ще й те, що Марилька зі своєї ангельської доброти взяла на себе роль доглядальниці біля хворої, а ми немов зраділи цьому, навалилися на неї... зовсім змарніла й виснажилася бідна дитина...
– Я вже думала, дядьку, про це, – схвильованим голосом відповіла Ганна, – я зовсім поступлюся цій панночці з її покоївкою своєю верхньою світличкою, а сама розміщуся з дітьми: мені з ними тісно не буде, а якщо доведеться чимось прислужитися моїй другій матері, то всяку працю вважатиму за радість, за щастя.
– Свята душа в тебе... ось що! – із почуттям промовив Богдан. – Уся ти для інших, уся в людському горі, а про себе й не думаєш... Ех, навіть моторошно нам, грішним, стояти поруч із тобою!
– Дядьку, за що ви смієтеся?
– Провалитися мені на цьому місці, якщо моє слово не йде від щирого серця! – вигукнув Богдан. – Чиста ти серцем, а ми духом буяємо... – зітхнув він, – одначе скористатися твоєю пропозицією – це вже було б для тебе образливо... Ти так звикла до свого гніздечка... і поступитися ним... Я гадав, що ви вдвох могли б там поміститися... адже там просторо...
– Ні, дядьку, не турбуйтеся... мені з дітьми буде зручніше й ближче до хворої, а вдвох ми могли б заважати одна одній.
– Ну, хай буде по-твоєму... Дякую, моя порадо! – і Богдан поцілував Ганну у високе, немов виточене зі слонової кістки, чоло.
Увечері варшавська покоївка Зося вже метушилася в новій, відведеній для її панни кімнаті; збила їй пухові перини на ліжку, накрила його шовковою ковдрою, прикрасила столик привезеними з Варшави дрібничками, поставила посередині дзеркало, яке підтримували амури, розставила на вікнах розкішні букети квітів, а біля узголів'я ліжка прибила невеликий образок Остробрамської Божої Матері. Для себе ж улаштувала постіль на канапці, що стояла біля дверей.
Чистенька кімнатка, прикрашена квітами й витонченими дрібничками, мала вже вигляд не суворої келії самітниці, а кокетливого пташиного гніздечка.
У відчинені вікна дивилася тепер із неба блискуча південна ніч; під її чарівним сяйвом далечінь розкривалася сріблястим запиналом; темні лінії та плями дрімучих лісів мережили її химерними арабесками. Прохолодне повітря, напоєне пахощами квітучої гречки, вливалося тихою течією до цієї світлички... Навіть Зося, зовсім не схильна до поезії, замилувалася і цією ніччю, і цією чарівною картиною.
– Панночко, люба, мила! – не втрималася вона від вигуку назустріч Марильці, яка ввійшла. – Подивіться, як тут гарно, як тут пишно!
– Так, – обвела втомленими очима світлицю Марилька. – Хоч і ведмежий, а все-таки куточок. Є хоч куди піти відпочити...
– Отож-бо, насилу домоглися хоч якогось кутка, – пробурчала Зося, виймаючи зі скриньки білизну для панни. – Мені зроду не доводилося валятися по таких хлівах, як тут відвели, з бидлом в одній хаті.
– Нічого, трохи потерпимо, – усміхнулася Марилька. – Це колишня келія тієї... як її... чернички, чи що?
– Чернички! – засміялася Зося. – Цієї схизматської преподобниці, Ганни.
– Як же це вигнали хлопську святошу, і заради кого? Заради шляхетної католички!
– Отже, наші святі сильніші! – підморгнула Зося. – Пан господар наказав мені просто винести Ганнині речі, а світлицю приготувати для панни зі мною.
– Ото-то вона сьогодні зелена, мов жаба, а єхидна, мов вуж! Надумала було отрути Богданові пустити... Мене дорікнути! Ну, ні! – гордо звела голову Марилька, пихато блиснувши очима. – Мене так легко не здолаєш!
– О, з ними треба, моя паняночко, суворо, бо народ тут такий, – Зося обережно озирнулася довкола. – Єзус Марія! Такий грубий і дикий, не бидлом, а звіром дивиться, ласкавого слова ні від кого не почуєш, в очі обзивають ляхами, католиками... Ненависники такі! – ображено доповідала Зося.
– Тут їх, здається, утискають можновладці-поляки, – промовила Марилька, скинувши кунтуш і спенсер, та почала виплутувати з волосся перед дзеркалом нитки дрібних перлів. – Сам канцлер говорив, але взагалі вони...
– Ненавидять усіх нас, – перебила Зося. – І вас, і мене, а за що? За те, що католики.
– Так, – замислилася Марилька, дивлячись кудись удалину. – Розплети мені косу, – відхилила вона голову. – Так, – повільно повторила вона, – різна віра – це поріг, через який легко не переступиш.
– Та й не перескочиш, а голову розіб'єш, – знизала плечима Зося. – Не знаю, як вам це ще там, у Варшаві, на думку не спало.
– Ти про що? – швидко повернулася до неї панянка й, насупивши брови, додала: – Якщо Марилька раз щось задумала – назад не відступить, і якщо порога не можна переступити, то розрубати його можна буде...
– Так, – не зрозуміла Зося своєї паняночки, – тільки ж та черничка не дозволить порядкувати в домі, не дасть порогів рубати.
– Як не дозволить? – стрепенулася Марилька.
– Та ось я сама чула, що вона казала і тій циганці Оксані, і бабі, що, мовляв, вірити цій ляхівці не можна... як Бога кохам! Напоказ-то вона з відкритою душею, а в очах дябли грають, а баба й заходилася лаятися на всі заставки...
– Ах, ця худа святоша! – схопилася Марилька й тупнула ногою. – Невже вона насмілиться стати мені на дорозі?
– Але, моя цяцяна панно, тут Ганна – усе: і господиня, і порадниця, і мати; її й діти вважають за рідну матір, а двірня гомонить, що після смерті старої пані вона посяде її місце.
Після хвилинного спалаху Марилька вже із саркастичною усмішкою слухала доповідь своєї повірниці: власне відображення в дзеркалі, очевидно, заспокоювало її тривогу й розливало по обличчю вираз торжества та перемоги.
– Побачимо, – процідила вона з усмішкою крізь зуби й, потягнувшись, мов кішечка, млосно додала: – Утомилася я за ці дні; вічна обережність і увага до кожного кроку – усе мене сковує, – скинула вона зі струнких, немов виточених ніжок гаптовані черевички.
Зося розплела їй косу й відкинула на спинку крісла розкішні хвилі золотавого волосся.
Тепер Марилька залишилася лише в легкій сорочці з турецької тафти, крізь яку на ніжному алебастровому тілі чарівно проступали округлі лінії й таємничі напівтіні.
– Ну що ж, – милувалася собою Марилька, недбало спускаючи прозору тканину зі звабливого плічка.