Так, із власної волі пішла! Коли в людини відберуть кохання, залишається ще одна пристрасть, така ж сильна й могутня, як і воно! Жага влади! Чи тобі її не знати? Так, я вийшла за старого магната, вийшла для того, щоб мати владу й силу, щоб помститися їм усім за те приниження й безсилля, яких я зазнавала досі! – і на щоках Вікторії спалахнув гарячий рум'янець. – Тепер я сильна й вільна! Життя своє я продала чоловікові, але серця не продам нікому!
Чарнота мовчав, не відриваючи очей від Вікторії. Два протилежні почуття болісно боролися в ньому: зневага, ненависть і непереможний захват перед цією сміливою, зухвалою красою. Кілька разів він кидав побіжний погляд у високе вікно, з якого було видно в'їзну вежу й червоний ліхтар, але щось могутнє й бурхливе вже безроздільно опановувало його думки, затуманюючи і пам'ять, і розум.
– Не бійся, Михайле! Твого кохання я не вимагаю! – ще палкіше провадила Вікторія. – Одне тільки кажу тобі: я кохала тебе, кохаю й не перестану кохати!
– Потай від магната, щоб пани не дізналися? – зціпив зуби Чарнота.
– Що мені чоловік? Що мені панство? Та я не боюся всьому світові сказати... Тебе кохаю, тебе одного, – майже шепотіла вона, простягаючи до нього руки.
– Годі, пані! – ще раз відступив Чарнота, відчуваючи, що втрачає владу над собою, але було вже пізно.
Огорнуло козака полуденною спекою, обвилися навколо його шиї руки Вікторії.
– Жаданий мій, коханий мій, не муч, не муч мене більше, – шепотіла вона, притискаючись до його обличчя палаючими щоками. – Ти кохаєш, ти кохаєш мене! Адже коли так кохав, неможливо забути. О ні, досить, не відсторонюй мене, не хмур брів, навіщо відштовхувати своє щастя? Сьогодні наш рай, а хто знає, що принесе нам завтрашній день?
– Облиш, пусти! – уже слабко виривався Чарнота, але білі чіпкі руки обвили його шию ще пристрасніше, і гнучке тіло Вікторії ще палкіше притиснулося до його грудей.
– Забудь, забудь усе на світі, – провадив молодий, п'янкий голос. – Ти перший, ти й останній. У моєму серці не було й не буде іншого кохання. Дивись, ось минає тиха ніч, там настане гомінкий ранок... Ах, день несе із собою так багато лиха й клопотів! Михасю, можливо, це єдина мить щастя, яка зблиснула нам за все наше життя? О милий, ненаглядний, коханий мій! – закинула вона свою палку голівку. – Хоч поглянь же на мене ласкавим оком. Невже у твоєму серці немає ні жалю, ні ласки? – і в її очах заблищали сльози. – Дивись, я кохаю тебе, я вмираю від кохання!
– Вікторіє, – пристрасно промовив Чарнота, – та хай воно все пропадом пропаде! – і він укрив її всю поривчастими, пекучими поцілунками... – Ах, що це я? Пусти! – рвонувся Чарнота, нарешті отямившись, але шалені обійми Вікторії гіпнотизували його волю.
– Ти знову? – відхилила вона голівку від його грудей і, глянувши йому в очі, з безмежно ніжною усмішкою тихо прошепотіла: – Та невже ти не бачиш, життя моє, щастя моє, що тепер ти моє життя... один, один... у тобі моє дихання!
– А чоловік?
– О ні!.. Ти – мій чоловік, ти – мій коханий! – палко вигукнула Вікторія, вигинаючись, мов кішка, і жадібними вустами шукаючи поцілунків.
Кілька хвилин козак мовчав, важко дихаючи; груди його високо здіймалися, здавалося, що в ньому відбувалася остання болісна боротьба. Нарешті він заговорив клекотливим, уривчастим голосом:
– Вікторіє, Вікторіє! Я все забуваю... я вірю тобі... Навіщо обманювати? Кохаю тебе до нестями, до самозабуття. Але якщо ти мене кохаєш, підемо звідси... від чоловіка, від панства назавжди, назавжди... Ти знаєш якийсь потайний хід, підемо зі мною... довірся мені! Я кохатиму тебе, як тільки може кохати людина. Я оточу тебе розкішшю, ніжністю, я вітрові не дам на тебе дихнути... Від сонячного жару сховаю. Підемо, Вікторіє, швидше! – поривчасто стискав він її у своїх обіймах. – Будь мені вірною й чесною дружиною на все життя, на все життя!
– Боже мій! Щастя моє! Утіхо моя! – обхопила його голову Вікторія й припала до його гарячих уст.
Чарнота вкрив шаленими поцілунками її обличчя, її плечі, її груди...
– Ходімо, ходімо швидше! – шепотів він, кидаючи тривожні погляди на ліхтар на вежі. – Покинь це підле панство, будь моєю безроздільно і перед Богом, і перед людьми! Ми підемо так далеко, де ніхто нас не наздожене й не знайде... Розлучися зі своїм панством, довірся мені!..
– Навіщо йти? – ще пристрасніше пригорнулася до нього Вікторія. – Милий мій, коханий, хороший! Я й так тебе захищу. Ти знаєш, що князь обожнює Гризельду. Гризельда – моя подруга: два слова скажу, і ти будеш вільний.
Чарнота здригнувся, відсахнувся й пильно глянув на Вікторію, але вона не помітила його погляду й провадила ще ніжніше, пестячись і притискаючись до нього:
– Милий мій, ненаглядний, ти вступиш до наших хоругв. Тепер сейми, потім приборкання хлопів. Чоловік мій рідко буває вдома, та й хто знає, що нам готує надалі доля?
– Що-о? – прошепотів, задихаючись, Чарнота, і його обличчя страшенно зблідло, а сині очі стали майже чорними. – Знову пропонуєш обман і шахрайство? Мало того, наважилася запропонувати зраду? А, тепер-то я тебе бачу наскрізь! Але ти схибила, вельможна пані, не на такого натрапила! Геть від мене! – відштовхнув він її з огидою й такою силою, що Вікторія похитнулася й ледве втрималася за підвіконня. – Геть! – люто вигукнув він. – Лядська в тебе кров і лядська душа!
– Михайле! – рвонулася була Вікторія.
– Ні слова! Гадино! – шалено перебив її Чарнота. – Я ненавиджу, я зневажаю тебе!
– А, то так? Стривай, Михайле, не поспішай зі зневагою, з приниженням, – заговорила вона повільно, глухим, тремтливим голосом, випростовуючись на весь зріст, бліда, з палаючими очима, з ображеним, сповненим гніву обличчям. – Не поспішай, кажу тобі, подумай. Чи знаєш ти помсту відкинутої жінки? – вп'ялася вона в нього очима. – Чи знаєш ти, що твоє життя в моїх руках?
– Погроза? – усміхнувся Чарнота, зневажливо примруживши очі.
– Ні, не погроза, а правда... я не пощаджу, коли так, і себе. Якщо вже така образа, якщо моє серце розбите, то навіщо мені життя? – І вона швидким, несподіваним рухом вихопила в нього з-за пояса пістолет і, виставивши його в незасклену залізну раму, вистрілила в повітря. – Нехай застануть мене з тобою!
– Прокляття! – вигукнув Чарнота, кидаючись до вікна. – Що ти накоїла?
Він швидко поглянув у вікно, і знову крик жаху вирвався з його грудей: ліхтар, що висів на верхівці вежі, судомно захитався й полетів із висоти вниз, і тієї ж миті до нього долинули крики, що зчинилися біля брами, та брязкіт шабель.
– Вони загинуть! – вирвався з його грудей розпачливий зойк.
– Ага, зраднику! – шалено вигукнула Вікторія, хапаючи його за руку. – Тепер ти від мене не втечеш!
– Мало! – гордо відступив від неї Чарнота й промовив голосно та сміливо: – Я Чарнота, розбійник, товариш Кривоноса. Ну, поспішай тепер до свого князя й скажи йому, що ми прибули сюди для того, щоб спалити весь замок і винищити вас усіх до одного.
– Ай, Матко Свента! – із невимовним жахом вигукнула Вікторія, мов підстрелена пташка, захиталася й, хапаючись за стіну, опустилася на підлогу.
У вікнах вежі почали миготіти вогні. Зчинилася тривога.
– Прокляття! – шепотів Чарнота, задихаючись і щосили трясучи ґратчасте вікно. – Усе загинуло! Смерть, жах, безчестя! А!.. – із шаленством тряс він залізну раму. Його обличчя вкрилося багряним рум'янцем, на чолі набрякли жили. – Прокляття! Пекло! – шалено кричав він, але рама не піддавалася. Крики й галас на замчищі набували дедалі загрозливішого розмаху. Ось подвір'ям замиготіли ліхтарики.
– Куди ти? Я не пущу тебе! – вигукнула Вікторія, отямившись і помітивши, що Чарнота стоїть на вікні. – Заради Бога! Там певна смерть, я врятую, я сховаю тебе! – поповзла вона до нього.
– Не підходь, зміюко! – озирнувся на неї оскаженілий Чарнота, із нелюдським зусиллям розхитуючи раму. – Ганьба! Зрада!
– Заради Бога, заради Пресвятої Діви! – захлиналася риданнями Вікторія, заламуючи руки й повзаючи біля ніг Чарноти. – Я врятую тебе, я сховаю! Князь – кат, пекельні муки!
– Пусти! Я товаришів не покину! – виривався від неї Чарнота, але чіпкі руки судомно обхоплювали його, заважаючи вільно рухатися.
– Ай! Не втримаю тебе! Ти підеш, ах, дивись, то князь Єремія! – божевільним голосом вигукнула Вікторія, побачивши князя на чолі своїх латників, який швидко мчав до воріт. – Смерть, смерть, смерть! – закричала вона, у нестямі чіпляючись за одяг Чарноти.
– Геть, або я вб'ю тебе! – відштовхнув її Чарнота з такою силою, що вона горілиць упала на підлогу.
– Єзус Марія! Рятуйте! – заверещала Вікторія з останньою відчайдушною надією, простягаючи руки до Чарноти, але він уже був на вікні. Рама нарешті розчинилася й зі дзвоном зірвалася. Освітлений вогняною загравою, козак уже ладен був кинутися вниз, аж раптом чиїсь сильні, важкі руки схопили його ззаду за плечі, і він, утративши рівновагу, з усієї висоти гримнувся головою об підлогу й упав непритомний.
31
Минуло два тижні відтоді, як Богдан повернувся додому й Марилька оселилася в його родині. За цей час до неї вже трохи звикли, а спочатку приїзд польської панни вразив усіх і на цілий тиждень став приводом для всіляких хутірських балачок. Хоч Богдан із перших слів і пояснив, що великий канцлер і найясніший круль виявляють до цієї сирітки велику прихильність, навіть просили його, Богдана, узяти її під свою опіку, оскільки він сам урятував її від смерті, але всім здавалося дивним, по-перше, те, що доньку польського можновладця доручають під опіку козакові, а по-друге, що про цей порятунок досі нікому не було відомо.
Дружина Богдана зустріла Марильку привітною усмішкою, задоволена тим, що її чоловіка вшановано довірою й ласкою найясніших осіб, а головне, що він повернувся, що Цариця Небесна змилувалася над її молитвами, послала їй в останні хвилини скорботного життя втіху побачити дорогого Богдана, сказати йому прощальне слово й навіки заплющити при ньому очі.
Стан хворої був уже смертельний. Задуха не давала їй ні сну, ні навіть хвилини спокою; висохле до страхітливої худорлявості жовте обличчя її майже потопало у високо збитих подушках, руки нерухомо лежали, мов тонкі батоги, на ковдрі; під її складками вимальовувалися непомірно роздутий живіт і витягнуті, мов колоди, ноги, і тільки слабкий вогник блукаючих очей, що глибоко запали в очниці, та груди, які судомно здіймалися, виявляли в цьому немічному тілі останню боротьбу згасаючого життя.
Марилька благоговійно підійшла до страдниці, опустилася навколішки й шанобливо поцілувала їй руку; хвора зі страшенним зусиллям поклала обидві руки на голову панночки й слабко прошепотіла:
– Дякую, панно...