Ваших дружин продадуть у Крим. Ви самі потрапите до бидла на палі!..
– In nomen patri et fili et spiriti sancti{227}, нехай охоронить нас Пресвята Діва від навали породжень пекла! – зблід патер.
– Можливо, розбійник уже близько, – розгублено просопів князь Заславський, озираючись на всі боки.
– Прокляття кожному, хто ще заступається за цю ватагу, через яку ніхто не може бути впевненим у завтрашньому дні.
– Цілуйтеся тепер із Кривоносом! – грюкнув рукою по столу пан Чарнецький.
Бомба, що впала б посеред зали, не спричинила б більшого сум'яття, ніж це слово "Кривоніс", яке пролунало тепер у тисячі місць. Панни, молоді магнати – усі скупчилися навколо столу.
– Прошу панство не тривожитися, – гордо й зневажливо зупинив усіх князь Єремія, – замок неприступний, життя моїх гостей під моїм дахом недоторканне. На обороні замку стоять п'ятсот моїх непереможних драгунів, стільки ж повернеться завтра із Жовнів, – по обличчю молодого шляхтича промайнула якась темна тінь, – усі вони залишаться в замку. На це бидло я виїду з псарями та батогом!
– Князь надто впевнений, – гордо вставив молодий шляхтич, ледве стримуючи якесь незрозуміле хвилювання, – не радив би я виїжджати на ватагу Кривоноса з псарями та батогами – їх багато.
Єремія примружив очі й зміряв своїм пихатим поглядом молодого шляхтича з голови до ніг.
– Пан або надто боїться Кривоноса, – промовив він повільно, карбуючи кожне слово, – або схиляється перед ним.
– Ні те, ні інше, – спокійно відповів той, – я надто добре знаю ці буйні голови, бо часто бився з ними, та й задум князя потребує численного війська: адже треба оточити величезний простір плавнів і не дати звірові втекти!
– Так, так, борони Господи! – пролунали стривожені голоси.
– Пан із ними бився, але й князь Єремія не раз їх громив, – наголосив Вишневецький, – однак якщо пан знає їх так близько, то, сподіваюся, не відмовить мені взяти участь в облаві, яку я оголошую на завтра.
На обличчі молодого шляхтича відбилося мимовільне збентеження.
– За честь для себе вважатиму виступити з княжим військом, – промовив він із легкою затинкою, – але я поспішаю якнайшвидше до Чигирина: пан староста наказав мені повернутися до нього вже завтра... Якщо ясний князь візьме на себе відповідальність за мій непослух перед паном старостою, то я можу показати княжим військам, де ховається цей пес.
– Добре! – кивнув головою Єремія, даючи тим зрозуміти, що аудієнцію закінчено.
Шляхтич відійшов до гурту молоді.
– Чи пан мене не впізнає? – простягнув до нього широку руку пан ротмістр.
– Здається, – знітився шляхтич, – десь зустрічалися. – "Маслів Став", – блискавкою промайнуло в нього в голові. – А може, я схожий на когось із панських знайомих?
– Та як же, як же... знайоме обличчя... земляки ж бо, – тряс руку шляхтичеві довговусий пан ротмістр. – Пан же з Литви?
– З Литви, – якось тихо й несміливо відповів посол.
– Із моєї батьківщини... Я весь панський рід знаю... з багатьма дружу й приятелюю, пан, мабуть, син Януарія?
– Гм... мабуть, – процідив крізь зуби посол... "А, щоб тебе відьма подерла з твоїми знайомствами... і причепився ж клятий литвин!" – лаяв він його подумки, не знаючи, як відійти, як вислизнути.
– Так? – зрадів ротмістр. – А як же поживає панна Ядвіга?
– Нічого собі, – молодий шляхтич озирався на всі боки, шукаючи приводу відійти далі. "Та допоможи ж, святий Юрію! – напружував він свій розум із благанням, – виручай: свічку поставлю! Е, утім, була не була!" – рішуче повернувся він до пана ротмістра. – Пробач, пане, тут якесь непорозуміння; я зараз трохи розсіяний, усе думаю про цього пса Кривоноса, а пан мені повторює незнайомі імена.
– Пан яких Адамовичів знає? З яких місць? Із Борівки, Сосниці, що на Вілейці, недалеко від Вільна, родини пана Януарія, пана Антося, пана Едуарда, здається, усі?
– Е, пан помиляється, – недбало засміявся шляхтич, – я не з тих, чув і про вілейських, але вони навіть не родичі, а лише одного герба.
– Дивно, – знизав плечима пан ротмістр, – а мені Антось божився, що в усій Речі Посполитій є тільки одна-єдина гілка роду Адамовичів Шпорицьких – це їхня... а ось, виходить, і друга знайшлася, а де ж панська осіла? – усе допитувався цікавий пан ротмістр.
– Моя... далеко, пане, за Могильовом...
– А де ж саме? Тамтешні місця мені теж знайомі.
"Провалися ти в тартарари, литовська бочко! – вилаяв
майже вголос свого нового, нежданого приятеля шляхтич. – Що б йому вигадати?"
– Із Рудні! – випалив він нарешті з відчаєм.
– Із Рудні? – витріщив очі ротмістр. – Із Рудні? Із мого рідного села?
– Не з Рудні, а з Рудниць, – нахабно виправився шляхтич і потім, не давши ротмістрові отямитися, потиснув йому руку, пробурмотівши на ходу: – У всякому разі радий, дуже радий... А ось іще мій знайомий, – невизначено кивнув він головою в протилежний кінець зали й зник серед натовпу.
Пан ротмістр так і залишився стояти, заціпенівши від подиву, з розведеними руками:
– Ей, щось ти, голубчику, хвостом крутиш і вислизаєш, мов в'юн! Чи Адамович ти взагалі? Ось що!
До пана ротмістра підійшли деякі шляхтичі.
А молодий шляхтич безцільно пробирався вперед і непомітно опинився біля віконної ніші, де стояла пані Вікторія, мов скам'яніла статуя; груди її здіймалися високо й повільно, очі не відривалися від молодого шляхтича, рука судомно смикала хусточку... глибоке, непереборне хвилювання цілковито опанувало її.
Коли молодий шляхтич, опустивши голову, підійшов до неї близько, вона не втрималася й поривчастим шепотом кинула йому слово: "Михасю!"
Це миле, давно забуте слово вразило шляхтича, мов стріла, і змусило обернутися та здригнутися всім тілом.
– Ти! Ти! Впізнала! – прошепотіла Вікторія, і на її вродливому обличчі спалахнув такий вогонь радості й захвату, що в молодого шляхтича щось здригнулося в грудях і розлилося гарячою хвилею по всіх жилах.
– Я пані не знаю! – усе-таки подолав він своє хвилювання й відповів холодно та недбало.
– Заради Бога! Пан по лезу ходить, – шепотіла Вікторія, озираючись на всі боки, – я... я... не ворог...
– А, пані друг? – зневажливо всміхнувся шляхтич, але в цей час до нього різким голосом звернувся князь Ярема:
– Проше, пане посол! – махнув він рукою.
Молодий шляхтич підійшов невимушено й елегантно.
Пані Вікторія теж рушила й зупинилася за князем Вишневецьким, серед гурту молоді.
– Пан давно з Чигирина? – запитав, примруживши очі, князь Ярема.
– Позавчора виїхав, ваша княжа мосць, – жваво відповів шляхтич.
– І пан Конецпольський був удома? – усміхнувся князь.
– Кудись збирався... мені невідомо, – завагався шляхтич.
– Дивно, що він своєму послові не повідомив, де перебуватиме... Мені могла спасти на думку охота навідатися до нього...
– Так, мабуть, удома, ясний княже! – знову підбадьорився шляхтич.
– Ще дивніше! – насупив брови Єремія. – Хіба панові невідомо, що чигиринський староста виїхав до Варшави на весілля Радзивілла, і, здається, не три дні тому... а раніше?
На одну мить шляхтич відчув, як його серце перестало битися, а кров завмерла в жилах, але це тривало лише мить.
– Пан староста не вважає за потрібне повідомляти підлеглим про свої наміри... – відповів він із певною зухвалістю. – Можливо, саме тому пан староста й зажадав мого негайного повернення, щоб за його відсутності в підстарости була вірна людина.
– Можливо... – протягнув князь Єремія, пронизуючи шляхтича наскрізь своїми сірими, злими очима. – Добре, побачимо!.. У всякому разі пан залишиться в мене гостем, – наголосив князь тоном, що не допускав заперечень.
Потім, підвівшись зі стільця, голосно заявив усім:
– Панове! На ранок похід! Хто бажає взяти участь у нашій облаві, прошу всіх під мою хоругву!
Гучні, бурхливі вигуки заглушили його слова оглушливим гамором.
Гості рушили за князем до інших покоїв.
Бліда, зі спотвореними від жаху рисами обличчя, з блукаючими очима, стояла осторонь пані Вікторія, готова гукнути комусь: "На допомогу! В ім'я Бога!" Вона відчувала, як усе кружляло в її голові, як усередині все пекло, і, несвідомо заламуючи руки, тільки шепотіла: "Що робити? Що робити? Загинув!" Раптом її очі помітили сивого ротмістра, який зупинився неподалік.
– Заради Бога! – кинулася вона до нього й заговорила уривчастим шепотом: – Вам я можу довіритися, як новому другові, від вас залежить порятунок мого доброго імені... Але моя честь... моє життя...
Пан ротмістр поглянув на бліде, схвильоване обличчя пані й не змусив її повторювати прохання.
– Покладіться на мене, – шепнув він, – голови позбудуся, а не видам!
– Дякую! – промовила вона, міцно стиснувши йому руку. – Зупиніть якнайшвидше... он того нового посла... в ім'я Матки Найсвятішої, зупиніть!.. Нехай він прийде до мене лише на два слова... від цього залежить... так, моє життя!
– Усе буде зроблено! – упевнено сказав ротмістр і зник у натовпі. "Однак, – кружляли в нього в голові думки, – посол цей, видно, хитра штука: і щодо села бреше, і таку гарну пані до смерті лякає... Ні, брате, я тебе з очей не спущу!"
За кілька хвилин перед смертельно схвильованою пані Вікторією стояв молодий шляхтич у шанобливо-глузливій позі, а в глибині зали за колонами на стіні виднілася потворно довга тремтлива тінь пана ротмістра.
– Чим можу служити пані? – холодно й церемонно запитав молодий шляхтич.
– Ось ключ, – судомно простягнула вона руку, – в ім'я всього святого, Михасю, будь у північній вежі... за годину... я буду там.
– Таємниче побачення! – беззвучно зареготав посол.
– Не ображай! – благально простягнула Вікторія руки.
– А! Злякалася за своє ім'я? – обпік він її крижаним, зневажливим поглядом.
– Не про мене йдеться, а про тебе, – задихаючись від хвилювання, але гордо відповіла пані, – про твій порятунок... життя твоє на волосині! Завтра буде пізно!..
Немов скам'янілий, стояв Чарнота посеред відведеної йому кімнати, не знаючи, що робити, на що зважитися, що вчинити? Думки його плуталися: тисячі різних планів і припущень виростали, здіймалися в мозку, немов хвилі прибою, але, як хвилі прибою, вони й розбивалися об скелі за однієї згадки про безсумнівну пастку, до якої він потрапив. Одне було ясно, як Божий день: напад на замок за наявної кількості гарнізону й прибулих загонів був неможливим, безумним! Думка про втечу із замку ще сьогодні, вночі, спадала йому кілька разів, але хоч як напружував Чарнота всю свою винахідливість, зрештою мусив погодитися, що зробити це за...