усієї обережності, за найвідчайдушнішої хоробрості було немислимо. Залишалася тільки одна надія на завтра: та й то, якщо князь візьме його із собою в похід, – тоді можна було б завести куди-небудь панство в непролазну пущу або в таке болото... А батька Максима нацькувати на Ярему, що застряг у болоті... "Ото була б потіха – кращої й не треба! Звісно, мене б він звелів пошматувати, та за таку справу – любо! А то ще, чого доброго, у метушні й вислизнути було б можливо... Так, так, – пожвавішав Чарнота, – птаха на волі, а козака в полі хто впіймає? Але чи візьме Ярема із собою? Ось у чому річ! Так, це питання не з легких!.. А тепер як дати знати товаришам, щоб сиділи тихо, щоб ні словом, ні звуком не виказали себе варті... Їм-то я суворо наказав, щоб до пострілу не сміли й писнути, а поїли б до нестями варту, а головне, воротаря, щоб після сигналу могли самі спустити міст і відчинити браму... А тим, тим, у мішках, як сказати... задихнуться, мабуть... Ні, витримають, не в таких бувальцях бували... Але ж вічно сидіти не можна... Нічний напад неможливий... Кривоніс стоїть під замком... йому треба дати знати... інакше завтра його можуть обійти... я-то можу й залишитися; адже раз умирати, а не двічі, а товаришам треба дати знати... Ах, Господи, що робити?.. Аби тільки передати... шепнути два слова, але як? Біля дверей варта... У вікно! – майже скрикнув він. – Високо... нічого... ніч темна... можна зв'язати пояс..." Чарнота почав поспішно розмотувати величезний шовковий пояс, що кілька разів обвивав його постать.
"Вистачить, вистачить... – шепотів він тихо, гарячково, – а там і зістрибнути можна... трохи кістки затріщать, – не біда!" Чарнота підійшов до вікна, обережно розчинив раму, перехилився, щоб окинути оком відстань, яка відділяла його від землі, і з прокляттям відскочив назад: під вікном, при слабкому мерехтінні самотніх зірок, він помітив важку нерухому постать латника з довгим списом. Серце Чарноти завмерло, і мороз пробіг по спині аж до самих п'ят... Пастка!.. Пастка.
Минуло кілька хвилин болісного, безсилого заціпеніння.
– А, прокляття! – вигукнув він нарешті, стискаючи руків'я своєї шаблі. – Що ж тепер робити? Що вчинити?..
"Припустімо, він наказав Вернигорі нічого не починати до його появи... Але хто може поручитися за їхні буйні, нестримні натури? А Кривоніс?.. О, тисячі тисяч чортів і стільки ж лисих відьом!.. Як їх повідомити?.. Як дати їм знати?" – Кілька разів схвильовано пройшовся він кімнатою... – "А пані Вікторія?.. Як розквітла, погарнішала, мов пишний мак! Упізнала... і зблідла... У! Панська лядська душа!.. Що ж, тішиться тепер зі своїм старим чортом! Ха-ха-ха! І він міг колись кохати її?.. Думав назвати своєю дружиною?.. Ух!.. Гадина... з палаючими очима: за почесті, за розкіш продала і серце, і вроду!"
Чарнота знову обв'язався поясом, засунув за нього дорогий пістолет і зупинився біля вікна. Тихий вітер повіяв прохолодою в його розпашіле, схвильоване обличчя й підняв розкуйовдженого чуба. Кілька хвилин козак стояв мовчки, закусивши губу й схрестивши на грудях руки... На його обличчі, завжди безтурботному й молодецькому, тепер відбився вираз глибокої та тяжкої муки. Здавалося, якісь давні, забуті спогади бурею нахлинули на молоде козацьке серце... Нарешті з його грудей вирвалося глибоке зітхання...
– Минуло! – пригніченим голосом промовив він. – Одна ти тепер у мене і дружина, і порадниця! – опустив він руку на ефес своєї шаблі. – Ти не зрадиш, не проміняєш щирого коханця на пана!.. – Чарнота знову пройшовся кімнатою й знову зупинився біля вікна. – Однак просила прийти, благала, казала, що мусить щось сказати. Що це, невже нова слабкість? – відступив він.
"Ні, ні! – сказав козак, усміхнувшись гіркою усмішкою. – Що раз поховано, того вже ніколи не воскресити! Тільки ж тут як боляче, – стиснув він руками своє серце, – ох, образа, образа!.. Та що там згадувати?" Чарнота безнадійно махнув рукою й спрямував очі в темну далечінь саду; на його краю похмурим силуетом вимальовувалася кругла замкова вежа з гострим високим шпилем, на якому світлою червонуватою цяткою виднівся ліхтар.
– Ах, там вони! – сказав Чарнота, підійшовши ближче до вікна. – І нічого не знають, над ними меч, а я тут безсило лютую й нічого цією макітрою не вигадаю. Стривай! – ударив він себе долонею по чолу. – Вона казала щось про порятунок, можливо, знає лях якийсь потайний хід, піти спитати, не для себе, – гордо підвів він голову, – для них, для товаришів. Так, піти, піти! – блиснули очі Чарноти в темряві. – І сказати їй, панській продажниці, як він, козак-нетяга, ненавидить її, зневажає.
Чарнота швидко повернувся й розчинив важкі двері. У замку все спало. Стомлене галасом і пиятикою вельможне панство безтурботно хропіло під охороною веж, ровів і гармат. Затамувавши уривчасте, неслухняне дихання, Чарнота рушив коридором, пригадуючи дорогу, яку вказала йому Вікторія. В одному місці йому здалося, що на високому склепінні коридору заворушилася якась стороння тінь, але, пильно озирнувшись, він вирішив, що це лише безглузда гра уяви. Що ближче він підходив до північної вежі, то дужче зростало його хвилювання. Він відчував, що, попри всі зусилля, серце в його грудях б'ється дедалі тривожніше, нестримніше, гарячіше...
– Та цить ти, підла ганчірко! – сказав козак, зціпивши зуби, і щосили вдарив себе кулаком у груди. – Або я проштрикну тебе тут-таки своєю карабелею. Чуєш, підле? Цить!
Але молоде серце не слухалося.
Ось він зупинився біля маленьких низьких дверей. Слабке світло ліхтаря пробивалося із замкової щілини тонкою зрадливою смужкою. "Тут!" – промайнуло в голові козака. На мить він іще зупинився й нарешті розчинив двері навстіж.
Невеликий потайний ліхтарик тьмяно освітлював маленьку склепінчасту кімнату. У її глибині, притулившись гарячим чолом до холодної шибки вікна, стояла пані Вікторія.
Від першого стукоту вона здригнулася й швидко обернулася. Чарнота причинив двері й зупинився біля входу. Кілька хвилин вони мовчки стояли, не відриваючи очей одне від одного. Нарешті Чарнота відважив низький і церемонний уклін і, змірявши Вікторію холодним, зневажливим поглядом, глузливо запитав:
– Ну? Що ж вельможна пані бажала мені сказати?.. Я чекаю.
Вікторія зблідла.
– Облиш!.. Не будемо грати одне з одним! – уривчасто промовила вона, ледве тримаючись за підвіконня. – Михайле, я впізнала тебе!..
– Нічого дивного, я все той самий, лядські прикраси мене не змінять, – усміхнувся Чарнота.
– Стривай! Не язви! Час минає... Скажи, навіщо ти тут? – провадила Вікторія з дедалі більшим хвилюванням. – Я знаю твою шалену голову: твій приїзд... твоє вбрання – усе це недарма... ти ризикуєш життям...
Чарнота зміряв її поглядом і, гордо закинувши голову, промовив холодно й пихато:
– А що до цього вельможній пані?
– Пресвята Діво! – прошепотіла Вікторія, благально стискаючи руки. – Я чула, як Єремія наказав не спускати з тебе очей, – провадила вона знову задиханим шепотом. – Чи знаєш ти, що це означає? Чи знаєш ти князя Єремію? Життя твоє на волосині!
На обличчі козака не здригнувся жоден м'яз.
– Ну то й що, посадять на палю!.. Чи не пані, бува, сумуватиме за мною?
– Михайле, – із гіркотою вирвалося у Вікторії, – не кажи так, я від муки помру!
– Ха-ха! – усміхнувся козак і глузливо, і гірко. – Чого ж це вельможна пані так пізно стала мене жаліти? Чи вельможний пан уже обрид, чи надто старий?
Вікторія глянула на нього своїми розширеними від хвилювання й жаху очима й відступила назад. Її плечі затремтіли: із грудей вирвалося судомне ридання.
– За що?.. За що?.. За що? – прошепотіла вона надламаним, знесиленим голосом, притулившись до стіни.
Кілька митей тривало тяжке мовчання, яке порушувало лише поривчасте дихання козака.
Нарешті Чарнота заговорив глухим, схвильованим голосом, намагаючись подолати тремтіння, що охопило його:
– За що? Ти ще питаєш, за що? А за що ти гралася зі мною? За що ти дурила мене? За що ти зневажила моє перше й останнє кохання?
– Я кохала тебе... тебе одного, – тихо прошепотіла Вікторія, віднімаючи руки від обличчя.
– Кохала? Ха-ха-ха! – гірко засміявся козак. – Кохала й продалася за гроші іншому.
– Михайле, ти знаєш... Бог бачить, не я... примусили...
– А, лядська вірність, – гаряче провадив козак, – кохала й не посміла ослухатися батька? Побоялася піти зі мною й довіритися мені? Жартуєш ти, вельможна пані... Чи тобі когось кохати? Та чи знаєш ти, – провадив він із дедалі палкішою пристрастю, – чи знаєш ти, бідна, самоцвітами обвішана лялько, що якби ти тоді сказала мені тільки: "Михайле, кохаю тебе, бери мене із собою!" – із пекла б вирвав, із морського дна б виніс, у Бога в раю, чуєш, пані, знайшов би я тебе, і не розлучив би мене з тобою ніхто ні за життя, ні в смерті.
– Михайле! – рвонулася до нього Вікторія.
– Годі! – відступив Чарнота, важко дихаючи й відсторонюючи її рукою. – Те було, пані, було, та минуло.
Обличчя Вікторії спочатку спалахнуло гарячим рум'янцем, потім зблідло, мов полотно. Якусь мить вона боролася із собою, але нарешті знову заговорила глибоким і сумним голосом:
– Ох, повір же мені, повір мені хоч у цьому слові, – підняла вона свої білі руки й стиснула ними палаючу голову. – Яку муку витерпіла я, коли дізналася, що ти на
Запорожжя пішов! Слів немає розповісти тобі, скільки тяжких сліз я пролила!.. Я думками за тобою всюди літала, я від туги змарніла... Ох, Михасю, Михасю! Якби не люди, яких до мене приставив батько, я б давно знайшла свою смерть!
– І знайшла замість неї чоловіка! Ха-ха-ха! – вибухнув глухим сміхом Чарнота. – Що ж це, пані, від сліз чи від туги?
– Не зі своєї волі, що ж мені було робити? Мене примусив батько.
– Покірна, слухняна донька. Коханця втратила й заміж за старого магната пішла заради батька! – люто вигукнув Чарнота. – А чи знаєш ти, – раптом заговорив він задиханим, шаленим шепотом, хапаючи її руку й стискаючи до болю. – Чи знаєш ти, що роблять наші дівчата, коли їх проти волі тягнуть у панські покої? Чи знаєш ти, що вони потім із собою роблять? Під лози в тихий вир, аркан на шию. А ти? – із силою відштовхнув він її. – Ну, чого ж не поспішаєш до старого чоловіка?
Вікторія гордо випросталася, в її очах блиснув ображений вогонь, і, відступивши назад, вона заговорила твердо й сміливо:
– Ну що ж, і вийшла.