Утім, я сам готовий честю своєю присягнутися, що не тільки козак, а й дикий буй-тур не залишиться байдужим під поглядом очей пані, але як він їй про це скаже, – розвів вельможний пан руками, – та яким чином зробить, так би мовити, освідчення в коханні?
– Ха-ха-ха! – вибухнули веселим сміхом вельможні панни. – Хлопське бидло й – освідчення в коханні!
Пані Вікторія закусила губу й, насупивши свої густі брови, нетерпляче звернулася до ротмістра:
– Чому ж це пан ротмістр нічого не скаже?
– На превеликий мій жаль, справи кохання тепер не належать до моєї компетенції, але щодо того, що панство називає козаків хлопським бидлом і буйною наволоччю, то смію запевнити, що це такі хоробрі воїни, з якими не соромно стати в одному строю.
Кілька панночок захихотіли, прикрившись віялами, а вельможі кинули на дивного дивака погляди, сповнені подиву.
– Дивуюся, чому ж пан ротмістр не перейшов до їхніх ватаг, там би він одразу гетьманом став? – глузливо вставив один із драгунів Єремії.
– Щиро дякую панові ротмістрові, – простягнула Вікторія руку, – за правдиве слово й пропоную за це свою дружбу.
– Падаю до ніг пані, – поцілував ротмістр простягнуту руку, – головою ляжу за її ласкаве слово.
– Звісно, – поспішно підхопив поважний магнат, який увивався біля пані Вікторії, – і оскаженілий звір хоробро захищається; але що ж це таке? Усе-таки табун якихось диких коней.
– Дикий кінь гарячіший за об'їждженого! – недбало кинула пані Вікторія, дивлячись виклично.
– Але він не понесе пані так покірно, як об'їжджений породистий кінь! – вишукано всміхнувся магнат.
– Ну то й що? – окинула його зухвалим поглядом пані Вікторія. – Помчить вихором, а там нехай і затопче навіки.
– А, ось як думає пані!
– Вина з водою змішувати не люблю!
– Браво, браво! – заплескали довкола магнати. – Слова пані влучні, мов татарські стріли.
– Б'юся об заклад на двадцять арабських коней, – провадив магнат, – що в пані був закоханий хтось із цих дикунів, можливо, навіть сам Гуня або Павлюк. Якби пані була така ласкава, вона розповіла б нам цей цікавий випадок; я певен, що це було б щось на зразок Геркулеса, який пряде за наказом німфи{223}.
Пані Вікторія недбало всміхнулася, хоча по її обличчю розлився ніжний рум'янець.
– Чому пан так гадає? – грайливо запитала вона, схиливши голову на руку. – Але добре, що пан згадав про пригоди. Я попрошу пана щось розповісти; його оповіді такі дотепні й кумедні, а я втомилася. Ну, я чекаю! – нетерпляче закінчила вона.
Пан почав розповідати якусь нескінченну пригоду.
Пані Вікторія слухала розсіяно й недбало. Чи то тиха ніч, що огорнула крізь відчинене вікно її палаючу голівку, чи то якийсь солодкий давній спогад, що раптом несподівано виринув серед цієї розкоші, пишноти й метушні, навіяли на неї ніжну мрію, – тільки вії її опустилися; по обличчю розлився тихий спокій, а напіврозтулені вуста так і завмерли в ніжній, замріяній усмішці.
Тим часом розмова за княжим столом набувала дедалі гарячішого характеру.
– Не треба війни, ніякої війни ні з яким бісовим батьком, не треба, та й баста! – кричав уже підпилий князь Заславський, стукаючи своїм келихом по столу. – Усі війни до біса, вони нам тільки на збитки!
– Але держава має свої інтереси, які стоять вище за інтереси окремих людей, – неголосно заявив пан Остророг. – Політика вимагає...
– Якого мені біса їхня політика! – перебив його князь Заславський. – Мало що вони там із цією хитрою лисицею понакручують! Геть війну!
– Так, так! Згода, згода, не треба війни! – загомоніли довкола магнати.
– Однак, панство, дозвольте! – пихато підвів голову князь Єремія, і від звуку його холодного голосу вмить стихли всі розбурхані вигуки.
– Війна є лицарською забавою, і наші славні предки не ховали свого меча й не ухилялися від чужого. Але війна війні не рівня. Якщо її розпочинають задля розширення кордонів держави, задля її зміцнення, я перший запропоную свій меч. Та якщо це пастка, тоді я підніму меч проти зрадників.
– Правда, правда! – зашуміло панство.
– Якби король підняв меч для завоювання Криму, щоб Річ Посполита вперлася ногами в Чорне море, я благословив би його.
– А навіщо нам той Крим? Що в ньому? – допитувався вже зовсім захмелілий Заславський.
– Для всього! У ньому наш порятунок! – запально відповів Єремія. – Якщо Крим ляже до наших ніг, тоді ці підлі сторожі-козаки нам не будуть потрібні. Ми їх зметемо. А коли їх не стане, тоді й ваші хлопи замовкнуть навіки й сумирно оратимуть вам землю.
– На мою думку, простіше, – заявив із кінця столу товстий пан, – вирізати козаків, випороти хлопів, та й баста!
– Так, так! – підхопили, щоправда, не зовсім дружно, кілька голосів.
– Нехай благословить Господь благі наміри, що осявають голови панства! – урочисто проголосив єзуїт.
На обличчі пана Остророга відбилося чи то збентеження, чи то страждання.
– Насмілюся звернути увагу вельможного панства, – почав він своїм тихим голосом, опускаючи очі, – що такими жорстокими заходами наша міжусобна війна, так би мовити bellum civile, не припиниться, а розгориться ще сильніше. Козаки, які й без того терплять чималі утиски, повстануть із ще більшою завзятістю й об'єднаються з народом. Жорстокість викує їм меч.
За перших слів Остророга панство озирнулося в його бік із ледь приховуваною неприязню та нетерпінням. Здавалося, у кожного в голові промайнула та сама думка: "І які ще там доброчесні сентенції почне виголошувати ця латинська машина?" – але після останньої його фрази навколо здійнявся галас обурення.
– О dei{224}! – вигукнув патер. – Хто стане слухати скарги Гракхів?{225}
– Але Гракхи, велебний ксьондзе, підіймали повстання через хліб, – уже підвищив голос пан Остророг, здіймаючи свої блакитні очі, що тепер запалали обуренням, – у справах, які стосуються цілих народів, треба міркувати спокійно, так би мовити aequo animo (врівноважено).
– Не aequo animo, а forti animo{226}. Це єдиний спосіб, гідний лицарів і вельмож! – голосно перебив його князь Єремія.
– Правда, правда! – загриміло довкола панство.
Пан Остророг окинув усіх своїми світлими, задумливими очима й мовчки опустив голову.
– Посол від старости чигиринського, ясновельможного пана на Конецполі Конецпольського, пан Адамович Шпорицький! – голосно проголосив у цей час слуга, розчиняючи широкі дубові двері.
Усі зацікавилися й притихли.
– Чудово! – буркнув ротмістр панові товаришу.
– А що? – не зрозумів той.
– Та ось, прибулий гість – мій земляк, литвак, я весь рід Адамовичів Шпорицьких знаю.
– А! – протягнув товариш і кинувся до якоїсь панни підняти хусточку, що впала.
До великої зали князя Єремії ввійшов стрункий молодий шляхтич. Коштовне, всіяне камінням убрання вільно й витончено лежало на його високій стрункій постаті; гарна світловолоса голова була гордо відкинута назад, а сині очі дивилися впевнено й сміливо. Увійшовши, молодий магнат на мить зупинився й окинув усю залу пильним поглядом; здавалося, одну мить він щось зважував. Схвальний шепіт пробіг залою з появою молодого красеня. Гість зробив кілька кроків і, помітивши князя, приклав праву руку до грудей, а ліву з капелюхом опустив майже до самої землі, відваживши сповнений гідності й витонченості уклін.
– Ласкаво просимо! – привітав його князь Ярема, підводячись із місця й спираючись рукою на високу спинку крісла. – Сподіваюся, пан привіз нам добру звістку?
– Князеві Єремії не страшні й лихі звістки! – відповів дзвінким молодим голосом шляхтич і, вийнявши товстий пакет паперів, рушив уперед.
– Ах, хто це? Хто? – пролунав голосно стривожений голос пані Вікторії, коли молодий шляхтич порівнявся з круглою нішею, зайнятою паннами.
Почувши цей голос, молодий шляхтич раптом здригнувся й зупинився; по його обличчю промайнув якийсь болісний вираз; він швидко озирнувся туди, звідки долинув знайомий голос, – смертельна блідість укрила його молоде обличчя. Перед ним у глибині віконної ніші стояла, трохи підвівшись зі свого стільця, блискуча пані Вікторія. На одну мить їхні очі зустрілися, пані тихо скрикнула й, затуливши очі рукою, знесилено опустилася на стілець. Ця незрозуміла сцена не залишилася непоміченою присутніми.
– Чого ж це пан зупинився? – нетерпляче звернувся Єремія.
– Задивився на наших красунь, – усміхнувся князь Заславський.
Молодий шляхтич зробив над собою неймовірне зусилля.
– Прошу вибачення в ясноосвіченого князя й вельможного панства, – відповів він на вигляд спокійним голосом, підходячи до столу, – після нашої темряви пишнота й блиск княжого двору засліплюють незвикле око.
– Однак що з княгинею? – заметушився біля Вікторії молодий магнат. – Б'юся об заклад, що це якийсь давній знайомий.
– Він так і завмер на місці, побачивши її ясну мосць, – вставив інший.
– Дивно було б, якби пройшов байдуже повз неї, – гаряче вигукнув пан товариш.
– Панство все жартує, – вимушено всміхнулася Вікторія, віднімаючи руку від очей; на її обличчі ще виднілися сліди хвилювання, що не вляглося. – Просто пан нагадав мені одного давнього приятеля, – нервово заговорила вона, намагаючись надати своєму голосові якомога недбалішого тону, – так, приятеля, якого вже немає, який давно помер.
– Тисячу перунів! – різко вигукнув Єремія, кидаючи розпечатаний пакет на стіл. – Чи не моя правда була, коли я тлумачив панству, що війна з татарами необхідна вже хоча б для того, щоб винищити цю буйну орду дотла!.. Пан Конецпольський пише мені в цьому листі, – він велично простягнув руку, вказуючи на кинутий пакет, – що хлопство знову бунтує, ватаги Кривоноса, цього втіклого хлопа, розсіялися по моїх володіннях, а сам він засів у моїх плавнях.
– Мало того, насмілюся доповісти ясноосвіченому князеві, – голосно вставив молодий шляхтич, – підлий хлоп присягнувся й усюди розпускає чутки, що доти, доки не здобуде голови князя Єремії й не пошиє собі з його благородної шкіри чобіт, не припинить свого буйного руху й прирече на смерть усіх і кожного, хто трапиться на його шляху.
Княгиня Гризельда скрикнула й мало не впала на стілець.
– Пан міг би й залишити при собі цю мерзенну новину, – кинув розлючений Єремія на шляхтича сталевий погляд.
– Пробач, ясноосвічений княже, за те, що передав надзвичайно зухвалі слова підлого хлопа, – уклонився посол, – але вони лише показують, до чого зросла зухвалість розбійника, – зухвалість, що вимагає негайно впіймати цього звіра й показово покарати його.
– Нечувана зухвалість! На палю бидло! – зашумів довкола розпалений натовп.
– На мене, на Єремію, посмів повстати зухвалий хлоп, – провадив князь, вигукуючи слова, – на Єремію, від самого імені якого тремтять Туреччина, Московія й Бахчисарай! Що ж тоді чекає на всі ваші маєтки? Якщо вони ще не лежать згарищами, то будуть спалені завтра, сьогодні.