– Йому хочеться військової слави, а я за неї своїми боками плати? Не буде цього! Знову податки, мита, побори, татари, грабунки, розорення. Не позвалям, та й годі! Хочеш воювати – іди до прикордонного війська!
У гуртах, що оточували стіл, пролунали схвальні вигуки.
– Після останнього повстання мої українські маєтки досі облогом лежать, хлопство порозбігалося, робочих рук немає, – провадив він, відсапуючись. – На ласку короля не сподівайся! І каштелянства, і староства він роздає своїй новій шляхті, Оссолінським, Казановським, а старій що ж, самій за плугом іти! – і огрядний пан Заславський увесь побагровів від благородного гніву й гучно відсунувся від столу.
– Не в хлопах річ! – роздратовано заперечив Єремія. – Це наше бидло, і з ним ми самі розправимося... ганебно шляхті звертатися до королівської ласки в цій справі, а ось приборкати цього чужоземця слід. Над цим треба подумати.
– Приборкати, приборкати! – загаласували довкола.
– Так, – провадив Вишневецький, – якщо ми – правлячий стан у Речі Посполитій, то нам і має належати виключне право укладати договори з іноземними державами, збирати війська, оголошувати війну, укладати мир, призначати податки й побори, а цій коронованій чужоземній ляльці для пошани досить і тисячі душ варти та прибутків із коронних маєтків.
– Ха-ха-ха! – захитався від сміху князь Заславський. – Коронованій ляльці! Віват!
– Віват ясноосвіченому князеві! – підхопила й шляхта, що стояла довкола, спорожняючи келихи й знову наповнюючи їх старим медом.
– Чому ти, Вікторіє, сьогодні така сумна? – звернулася тим часом до своєї подруги княгиня Гризельда. – Очі твої так мляво, так безживно ковзають по нашому пишному лицарству?
– Не люблю я, признатися, – усміхнулася та, – цих розмов про королів та хлопів... нудьга! А твоє лицарство зовсім не цікаве!
– Як?! – здивувалася Гризельда. – А придивися до пана Раймунда та до пана Яна.
– Е, невидаль яка! – зневажливо скривилася подруга.
– Ти вже надто перебірлива, – знизала плечима Гризельда, – ніхто тобі в нас не подобається... Чи полонив твоє серце малжонок, – кинула вона глузливий погляд, – чи...
– Чи що? – спалахнула полум'ям пані.
– Чи воно цілковито належить комусь іншому.
– Гризельдо! – скрикнула Вікторія, немов благаючи пощади. – Заради Бога!
– Або, – лукаво провадила Гризельда, – воно зовсім не здатне до кохання.
– Останнє найправдивіше, – усміхнулася подруга, стримавши зітхання, і її темний погляд заглибився в себе.
А за столом серед шляхти знову здійнялася жвава розмова. Мова зайшла про релігію, і Гризельда вся обернулася на слух, а пані Вікторія, скориставшись хвилиною, підвелася з-за столу й підійшла до панянок.
– Та й тут його королівська мосць прислужився нам! – вигукував неприємним і різким голосом князь Вишневецький.
– Хто, як не він, клопотався про грецьку схизму, хто віддав їм єпархії? Мало того, хотів посадити схизматського митрополита разом із нами в сенат.
– О tempora, о mores!{222} – промовив єзуїт. – Схизма на правовірній землі, присвяченій папському престолу й Пресвятій Діві!
– Король хотів примирити віросповідання заради миру й спокою в державі, – неголосно вставив Остророг.
– Лише той мир міцний, який установлено мечем, – гордо промовив Єремія, кидаючи на Остророга погляд, сповнений зневаги.
– Ха-ха-ха, мир із хлопами! – вибухнув диким реготом Чарнецький. – Так можна й мертвого розсмішити: мирити мене з тим, хто сам із головою й ногами в моїх руках? Та після цього мені можуть запропонувати помиритися й із моїм дворовим псом!
– Однак, – підвів Остророг свої блакитні очі, – пан забуває...
Але його слова перебив різкий і пихатий голос Єремії.
– Але не бувати цьому, панове! – запально вигукнув він. – Я цього не допущу, і якщо панство не піде за мною, сам зірву сейм!
– Та й навіщо втручання короля в наші релігійні справи? – просопів багровий Заславський. – Ми самі собі пани, а на допомогу нам іще можуть стати святі отці.
– І вони вже давно зробили б свою справу, якби його милість король не був так засліплений прихильністю до схизми, – смиренно зітхнув патер. – За покійного короля Жигмонта, поки світська влада не втручалася в церковні справи, наш орден не зазнавав гонінь, і заблукалі у схизмі вівці мирно поверталися в лоно святої церкви, а нині розігнано слуг найсвятішого отця, занедбано справу віри, але... – єзуїт звів очі до стелі й промовив зовсім тихо та смиренно: – Поки живу, сподіваюся, а надія – в Бозі!
За останніх слів патера на блідому обличчі княгині спалахнув гарячковий рум'янець, чорні очі загорілися прихованим вогнем, і, звертаючись до чоловіка, вона зауважила голосом, що тремтів від хвилювання:
– Невже князь і далі допускатиме таке насильство над вірними служителями віри наших батьків! Невже дозволить схизмі множитися й поширюватися на нашій землі?
– О Пресвята Діво! – із пафосом вигукнув єзуїт. – Ти обираєш собі гідних служительок на цій грішній землі.
Єремія поглянув на княгиню... і раптом усе його обличчя, пихате, зарозуміле й холодне, змінилося від невластивого йому виразу ніжності та любові, стало навіть майже вродливим.
– Ні, княгине, присягаюся, – гордо й упевнено вигукнув він, – доки я живий, принаймні в моїх володіннях зраді та схизмі не вдасться звити свого гнізда!.. Розмету, зітру з лиця землі всі їхні поселення, але встановлю тишу, і спокій, і правдиву віру ось цим мечем!..
– І прославиться ім'я твоє від віку до віку, і народи схиляться перед ним, – урочисто завершив патер.
Князь Остророг хотів був щось сказати, але його голос заглушили гучні й дикі вигуки навколишнього панства: "Vivat! Vivat! Vivat!"
– Ба! Кого я бачу, пане ротмістре? – голосно вигукнув молодий уланський поручик, зіткнувшись у дверях із сивим офіцером у мундирі коронних гусарів.
– Він самий, – відповів той із радісною усмішкою, яка відразу осяяла його похмуре на вигляд обличчя.
– Звідки? Як? Яким чином тут?
Знайомі, що зустрілися, відійшли у віконну нішу.
– Я-то з листом від великого польського гетьмана, а ти, пане товаришу, яким чином тут?
– А хіба пан не чув, що я перейшов до війська князя Єремії?.. Набридло стояти там, на кресах (кордонах). Тут принаймні життя, пишнота, веселощі, та й небезпеки ніякої немає, а там що за радість? Щохвилини підставляй свою голову... – і він додав, узявши пана ротмістра за руку: – Ну, а як панові подобається замок?
– Фортеця неприступна. Гарнізон на місцях, порядок скрізь небувалий... Більше нічого й бажати.
– Ні, я не про те! – знову всміхнувся пан товариш. – Як панові подобається сам замок, прийоми, двір? Адже по-королівському? У Варшаві не побачиш такої краси.
– Про це не знаю, у королівському палаці не бував, а що галасу багато, то правда.
– Ха-ха, – перебив його пан товариш, – утім, пан ротмістр найкращої краси ще не бачив. Я можу показати йому справжній квітник; але якщо пан до жінок ставиться так само суворо, то, можливо, не варто й засмучувати наших дам.
– О ні! – добродушно всміхнувся пан ротмістр під своїми велетенськими вусами й молодецьки підморгнув бровою, – панни ніколи не могли поскаржитися на мою байдужість.
– У такому разі прошу пана йти за мною, – сказав пан товариш, обережно пробираючись крізь панство, що безупинно снувало, до кінця зали, де в напівкруглому виступі, який утворював щось на зразок вітальні з велетенськими вікнами, що простягалися майже від самої стелі до підлоги, розмістилися на шовкових табуретах знатні панни, які мешкали в замку князя Єремії й становили щось на зразок почту княгині Гризельди; серед них сиділа тепер і пані Вікторія. Пухнастий турецький килим укривав усю підлогу вітальні. Свічки у високих консолях горіли по кутках, а у відчинені вікна вливався літній вітерець, такий запашний, теплий і нерухомий, що навіть не колихав жодного свічкового полум'я. Навколо вельможних панночок метушилися молоді магнати, офіцери з княжих, коронних та інших хоругв. Лунав стриманий гомін і веселий сміх.
– Ну, а що, як панові ротмістрові це сподобається? – зупинився пан товариш, милуючись здалеку блискучим виглядом красунь, осяяних золотом і коштовним камінням; але пан ротмістр чомусь суворо мовчав, очевидно не поділяючи захвату свого юного співрозмовника.
– А ось ця пані, – бачить пан ротмістр? – он та, з рудуватим волоссям, – указав він на одну з дам, яка сиділа біля відчиненого вікна й навколо якої увивалася ціла юрба. – Це пані Вікторія, красуня, малжонка старого-престарого діда Корецького, яка шукає собі розрадника... За нею божеволіє весь замок, навіть кажуть, що вельможний пан Остророг забуває свою латину, дивлячись на неї.
– Ну, що ж, гарна? – запитав пан товариш голосом, який завмирав від захвату.
– До сухого пороху таку не підпускай, – усміхнувся ротмістр, підморгуючи бровою.
– А пан?
– Відсирів, пане брате, відсирів... тепер безпечно хоч у саму піч клади – не спалахну! А колись, у давні часи, від мене тремтіла кожна панна на Литві, – підкрутив ротмістр свого богатирського вуса, блиснув з-під навислих брів оком і хотів був уже розповісти панові товаришу якусь молодецьку історію, але той перебив його:
– Однак ходімо, пане, я тебе представлю панству.
Пан ротмістр пішов за своїм юним провідником і зупинився перед чарівною Вікторією, оточеною цілим натовпом пишних панів.
– З дозволу ясноосвіченої пані, – витончено схилив товариш голову перед красунею, – я представляю: ось мій приятель! Пан ротмістр стоїть із коронними військами на кресах; але й туди, у таку глушину, дійшла слава про вроду пані, і ось пан ротмістр попросив мене представити його...
– Для того, щоб переконатися, як усі люди брешуть? – глузливо запитала пані Вікторія. – Чи не так?
– Я не можу, пані, зводити на людей таку напраслину, – відповів пан ротмістр і дзенькнув острогами.
– Пан дуже поблажливий до людей, – усміхнулася чарівна Вікторія... – Так, до речі, – раптом змінила вона розмову, – пан ротмістр стоїть на кресах, він може розв'язати нашу суперечку.
– Так, так, – загомоніли довкола і пани, і пишні панни.
– У чому річ? – запитав пан товариш.
– Пані запевняє, – заговорили в один голос кілька молодих панів, – що ця дика козацька наволоч уміє кохати.
– Так, так, – підхопили пани, пересміюючись між собою, – брудні, п'яні, дикі звірі – і раптом кохати!..
– А я кажу, що вміють, і так палко, як не зуміє ніхто з наших пересичених панів, – промовила пані Вікторія незвичайно твердим тоном, кидаючи в бік панства зухвалий погляд своїх темних очей.
– Пані говорить це так упевнено, – шанобливо всміхнувся один із розцяцькованих магнатів, – що можна подумати, ніби вона пізнала це на власному досвіді.