Уже здалеку видніється він гострими шпилями своїх веж і зубцями червоних мурів.
Навколо замку тягнеться широкий і глибокий рів, по самі вінця наповнений водою; над в'їздом височіють три вежі, а під ними на ланцюгах висить важкий і міцний звідний міст. Мури простягаються гострими виступами, і на кожному з них грізно примостилася важка кругла вежа; чорними щілинами своїх амбразур вона оглядає всю околицю, що розкинулася біля підніжжя гори. З вузьких отворів визирають довгі дула гаківниць.
А за зубцями мурів здіймаються ще вищі вежі самого княжого замку, розташованого всередині замкового двору. По мурах повільно ходять вартові; біля воріт стоїть караул.
За замком уздовж гори та біля її підніжжя притулилося княже місто Лубни. Високі дахи тісно-тісно збилися й притиснулися один до одного, прагнучи сховатися від диких татарських нападів під захистом грізного замку. Навколо міста також простягаються рів і дерев'яні стіни, наповнені глиною та землею між двома рядами величезних колод.
Праворуч від замку, не далі як за двісті сажнів, тягнеться безкрайній незайманий ліс. Він спускається до самого дна урвища, відділяючи себе від замку густою, непрохідною стіною, а ліворуч і просто перед ним тихоплинна Сула огинає підніжжя гори. За Сулою, скільки сягає око, розстелилися рівною зеленою пеленою багнисті болота й заливні луки. До берега Сули із замку веде потайний хід, а на випадок, якби вороги навіть відвели річку, у замку викопано глибоку криницю. Щоправда, нелегко було копати її на такій висоті, та в князя Яреми на кожну його примху є тисячі дармових, слухняних рук.
І гордо дивиться замок зі своєї висоти на околицю, що розпростерлася біля його ніг, бо немає й не було ще такої сили, яка могла б його здолати.
На замчищі галас, метушня, рух...
Із численних стаєнь, улаштованих під замковими мурами, чути хропіння, іржання й пирхання коней. Двором снують юрби всіляких слуг і надвірної челяді, одягнених у найстрокатіші барви, із вишитими гербами своїх господарів. Подекуди під навісами, біля грубих дерев'яних столів, зібралися за кухлем доброго пива старі рубаки. Вони згадують пережиті битви, і кожен вихваляє своїх ватажків. В інших місцях грають у кості та в парне й непарне; цікаві щільною стіною оточують гравців, жваво стежать за перебігом гри й під'юджують то один, то другий бік. Перед самою в'їзною брамою гурти підпилих слуг розважаються грою в чехарду; вибухи дружного реготу супроводжують кожен невдалий стрибок. І сторожа біля вежі, і воротар, і доглядач мосту не відводять очей від гравців.
Тим часом із боку в'їзної брами пролунав звук сурми, але за шумом і гамором ніхто його не почув. Невдовзі засурмили знову. Справді, до протилежного боку замкового рову під'їхав чийсь пишний обоз. Поперед усіх на гарячому коні підскакав оточений невеликим почтом ставний молодий шляхтич у розкішному капелюсі з довгим пером, що майоріло на вітрі. За ним під'їхали десять високо навантажених возів, оточених слугами й погоничами.
– Ну, що ж ви, поснули там, чи що? – голосно й нетерпляче гукнув польською молодий шляхтич, коли й після третього сигналу на вежі ніхто не з'явився.
Немов у відповідь на його гнівний вигук, у вікні над воротами нарешті показалася худа постать вахмістра, і верескливий голос запитав:
– Хто йде й звідки?
– Пан Адамович Шпорицький, посол від князя Конецпольського.
– Звідки й куди? – знову пролунав той самий верескливий голос.
У відповідь на це молодий шляхтич вибухнув такою міцною лайкою, що худий вахмістр, тепер уже цілком переконавшись у високому призначенні пана, стрімголов спустився з вежі й поспішив віддати належний наказ.
За кілька хвилин важкі залізні ланцюги жалібно зарипіли, і величезний міст почав повільно опускатися; нарешті страховисько з гуркотом упало, і вершники в'їхали на нього попарно.
Молодий шляхтич наблизився до самого його краю й окинув поглядом ширину рову, майже по вінця наповненого темною водою.
– Бач ти, бісова копанка, – промовив він упівголоса, – мабуть, і не перепливеш!
– У зброї й думати нічого, – відповів йому найближчий із п'ятьох слуг, які його супроводжували; четверо інших їхали за величезним возом, напакованим важкими мішками, у яких, очевидно, містилися речі багатого шляхтича. Шляхтич кинув на нього багатозначний погляд і мовчки почав розглядати грізну фортецю.
"Так, це чортове гніздо міцніше за Кодак буде, – роїлися в нього думки, – її простими зубами не перегризеш... таку твердиню можна здобути лише підкопом... та голодом... Чи не марну справу задумав Максим? Утім, чим чорт не жартує! Потрапив до рук Адамович Шпорицький – то й скористаємося його паперами... Вони думали нас упіймати й живцем засмажити, а ми спробуємо їх... Аби тільки князя виманити та завести до дідька в болото... Правду кажуть: "Утік – не втік, а побігти можна!"" – і він рішуче рушив у браму...
У самому замку, освітленому згори донизу тисячею сяйливих вогнів, зібралося найпишніше панство. Точаться гомінкі розмови, суперечки, дебати, – перед великим варшавським сеймом панство влаштовує свій маленький, приватний сеймик.
Велика двосвітна зала князя Яреми, що нагадує радше нутрощі якогось велетенського храму, вся освітлена незліченною кількістю воскових свічок. Із високої стелі, розмальованої на зразок неба й прикрашеної місяцем та золотими зорями, на довгих ланцюгах спускаються три круглі люстри, заставлені восковими свічками; свічки горять уздовж стін у срібних свічниках, горять і у важких канделябрах, розставлених на довгих столах. Зала сповнена світла й блиску та пишнотою не поступається королівському палацу. На стінах прибиті щити, ключі й знамена замків і міст, здобутих князем та його предками. Позолочені стільці й лави, оббиті штофом, тягнуться рядами вздовж стін і столів. Бенкет уже закінчився, але коштовні глечики й келихи ще вкривають усі столи. Безшумно ковзають мармуровою підлогою ошатно вбрані слуги й доливають у них мальвазію, угорське вино та старий мед.
Панство гуртується кружками й навколо столів. Молоді шляхтичі увиваються біля чарівних панночок княгині Гризельди. Стриманий гомін стоїть у залі від безлічі голосів. За головним столом, у бік якого раз у раз звертаються погляди зібраного панства, лунають гучні й владні голоси.
На чолі столу, поруч із князем Яремою, сидить чарівна молода жінка. Хвилясте, чорне, мов воронове крило, волосся обрамляє її біле невисоке чоло. Чорні брови лежать на ньому оксамитовими шнурочками, а очі, темні й блискучі, здаються ще темнішими та більшими завдяки матовій білизні обличчя. Усе в ній дихає незвичайною витонченістю та вишуканістю, але стиснуті тонкі губи свідчать і про силу, і про пристрасність характеру. Ліворуч від княгині сидить молода пані, дружина старого магната Корецького, давня подруга Гризельди.
Не можна було назвати пишну пані красунею, але в її зовнішності було щось звабливе. Розкішне волосся було збите у високу зачіску над гордо посадженою головою; густі чорні брови майже сходилися над переніссям, а темні очі з поволокою то згасали в млості, то іскрилися зухвалим вогнем. На припухлих, чуттєвих рожевих губках блукала глузлива усмішка.
Під прозорою, мов алебастр, шкірою розливався ніжний рум'янець, торкаючись відкритої шиї та рожевих вух, а на лівій щоці вирізнялася темною цяткою маленька оксамитова родимка. Праворуч від княгині розташувався пан ксьондз в одязі єзуїтського ордену. Він пильно стежить за розмовою, непомітно скеровуючи її туди, куди йому самому хочеться. За паном ксьондзом, мовчки сопучи, тягне угорське вино неосяжний князь Заславський; за ним нерухомо витягнувся, немов проковтнув залізний аршин, високий і худий пан Остророг. Попри своє знатне ім'я та відому всій Речі Посполитій ученiсть, він здається серед зібраного пихатого панства людиною, що потрапила не до свого товариства. Його блакитні короткозорі очі розгублено перебігають з одного магната на іншого; рухи незграбні й невпевнені, і лише за високим розумним чолом, оточеним світлим волоссям, можна помітити, що це не затурканий бідний шляхтич, який несподівано потрапив до розкішного середовища, а кабінетний учений, що раптом опинився в незвичному для нього товаристві жінок, воїнів і пихатих, галасливих вельмож. Навколо столу тісною стіною збилися менш впливові пани. Усі слухають розмови з жвавим інтересом, але тим часом у голові кожного блискають швидкі міркування, на чий бік вигідніше пристати й що з якого боку можна здобути?
– Так, – говорить різко й уривчасто князь Ярема, щохвилини підкручуючи свої тонкі чорні вуса, – до нас доходять невиразні чутки... говорять про якусь змову... згадують Оссолінського й короля; набирають, мовляв, війська... артилерію. Козацька наволоч знову підводить голову, і я своїм мечем присягаюся, що між цими новими повстанцями й таємними задумами короля є якийсь прихований зв'язок. Ні! – ударив він кулаком по столу. – Ми тепер не можемо бути спокійними навіть за свою вольність! І так буде вічно, кажу я вам, доки Річ Посполита обиратиме на свій престол чужих, чужих їй королів. Хіба серед нас мало князів, які ведуть свій рід від Вітовта, Ольгерда? Шляхті завгодно обирати чужоземця, то й нічого чекати від нього любові до нашої вітчизни... Нас зраджують... І хто зраджує? Сам король! Що йому Річ Посполита? Вона не була й ніколи не буде йому вітчизною! Хіба не так само домагався він і московської корони?! А скільки пролив шляхетської крові за шведський престол? Але досить, досить! – кажу я... Річ Посполита не підніжжя королівського престолу й хлопських витівок!
– Цілком слушно, ясний княже! – загуділа у відповідь найближча шляхта.
– Князь Вишневецький – уродзоний круль, – вигукнув хтось із задніх рядів після палкої промови князя Яреми.
– Цей закон, панове, – відсапуючись, повідомив Заславський, – ухвалено для захисту нашої золотої вольності, щоб королі не мали в Речі Посполитій ані власності, ані родинних зв'язків.
– Однак попри це, – гаряче заперечив Вишневецький, – і від чужоземця ведуться підкопи під нас, та й підтримку він знаходить.
– Так, так, – блиснув зеленими очима Чарнецький, – усі ці приготування до війни недаремні... уже щось вони напевно замислили з цією лисицею, що купила собі княжу гідність у Римі{221}, із цим нашим великим канцлером!
– Біса кривого мені в його війнах! – вигукнув пишний пан Заславський, відставляючи свій келих.