вони тебе полюблять... У нього, – повела вона очима в бік Богдана, – золоте серце.
– А я ж, – затулила руками свої очі Марилька, – уже всім серцем люблю вас і всіх... усіх... Адже я сирота, нікого в мене немає... і ласки я не знала. Нехай нагородить вас Бог за неї...
Голос її урвався, і вона, здригаючись та схлипуючи, відійшла до вікна.
Усі були зворушені. Погляди, що досі неприязно й недоброзичливо зверталися на Марильку, тепер засвітилися теплішим почуттям. Її вкрадливий, чарівний голос і горе, що вирвалося назовні, одразу прихилили до неї всіх, а Марилька, розпитавши потім про хворобу своєї нової матері, заявила, що з Божою допомогою зможе полегшити її страждання, що на таку саму недугу хворіла й теща Оссолінського, біля якої вона була невідлучною доглядальницею, і що в неї збереглося чимало трав і ліків, привезених чужоземними знахарями для її княжої мосці.
Баба спочатку була спротивилася втручанню у сферу її діяльності, заперечуючи, що всяке чужоземне зілля, зібране без належної молитви, нечисте; але ж потопельник і за соломинку хапається, та й Богдан гримнув на бабу.
Марилька заварила траву й дала хворій разів зо три випити цього настою, підмостивши мамі, за допомогою Богдана, подушки вище; і напівсидяче, зручніше положення, і нове зілля, очевидно, полегшили страждання вмирущої: невдовзі вона затихла й спокійно заснула.
Баба, дивлячись на це, лише хитала головою та кидала спідлоба сердиті погляди на цю нову ляшську знахарку, а Марилька тріумфувала, та й Богдан разом із нею, – він був розчулений її палкою турботливістю й дивився на неї як на посланого йому небом ангела-втішителя; про хвору годі й казати: вона відразу прив'язалася до Марильки, як до своєї рятівниці, не знаходячи слів, щоб подякувати їй...
Минали дні. Хвора дедалі більше звикала до Марильки й прив'язувалася до неї; остання щодня виявляла і своє вміння доглядати хвору, і безмежну відданість, і свій відвертий, простий, веселий характер. У хвилини полегшення страждань вона розважала свою маму цікавими розповідями про власні пригоди й уміла іноді різними примовками викликати навіть усмішку на безживно-блідому обличчі.
Оленка й Катря, які спочатку спідлоба поглядали на нову, нав'язану їм сестру, починали помалу любити її й сходилися до світлиці матері послухати розповіді панночки. Лише в Оксани дедалі міцнішало неприязне почуття до Марильки, і вона всіляко уникала її та виливала накипілу злість у розмовах із бабою: Оксана бачила, що так чи інакше, а Марилька непомітно відсунула від хворої пані і Ганну, і бабу. Хоч Ганна й не показувала, що чимось засмучена, та Оксана помічала, що вона стала мовчазною й сумною, а баба, та навіть потай плакала й скаржилася Оксані, – до чого дожила: цілий вік, мовляв, доглядала пані, як рідну дитину, а ось прибилася якась ляхівка-причепа та й заволоділа і її серцем, і господарством, у якому вона стільки років порядкувала.
І справді, Марилька ставала повновладною господинею в цій світлиці, просякнутій пахощами ладану, васильків та олії, що горіла в невгасимій лампаді перед образом Матері всіх скорботних. Усе тут робилося тільки нею або за її наказом; ніхто вже не міг догодити хворій: то подушки не так зіб'ють, то ноги не зуміють підгорнути без болю, то кухоль не так подадуть, – тільки Марилька вміла в усьому догодити, і вмируща навіть дихнути не могла без Марильки.
Із приїздом цієї панночки вона не лише почувалася фізично краще, а й душею була безмежно щасливіша. Богдан тепер майже не відходив від дружини й був до неї безмежно ніжний.
Йому тільки тяжко було носити личину смутку й стримувати радість, що рвалася з грудей; але й тут полегшення страждань хворої давало пристойний привід для радості. Особливий такт Марильки та її вміння триматися й зачаровувати всіх простотою та сердечністю своєї вдачі вивели Богдана з незручного становища й повернули йому колишню впевненість і спокій.
За ці два тижні Богдан майже нікуди не виїжджав і нікому не давав знати про своє повернення; йому хотілося хоч на якийсь час сховатися на своєму хуторі й пожити особистими радощами; він дорожив цим короткочасним спокоєм, передчуваючи, що за межами хутора знову здіймуться бурі й людські стогони.
Ганна неодноразово повідомляла Богданові про наплив нових поселенців, про те, що їх тимчасово розмістили в куренях, але треба підшукати їм нові місця для поселень; проте він довго відмовлявся виїхати на оглядини, посилаючись на хвору дружину.
Ганну вражало таке незвичайне горе, що охопило Богдана аж до заціпеніння, навіть до цілковитої байдужості до лиха, яке насувалося з усіх боків. Цей вибух почуттів до страдниці, що відходила у вічність, глибоко зворушив би чуйне серце Ганни, якби її не бентежила радість, що грала в очах дядька.
Лише одна звістка приголомшила Богдана – передана дідом звістка про загибель Чарноти.
– Ех, не витримав! – смикнув себе Богдан за чуприну. – А як я просив, як благав! Просто на погибель пішов, тяжко, видно, було йому носити свою голову... Чарното, голубе мій сизий! А який же славний лицар був із тебе! – утер Богдан сльозу, що набігла.
– Так, пухом йому земля! – похитав сивою головою дід.
– Ну, а як там, що доброго? – запитав Ганджа, який підійшов разом із Золотаренком.
– Та що, братці, все слава Богу... Може, й побачимо Господню ласку, ось незабаром, незабаром почуєте про королівські милості, – хотів відбутися загальними словами Богдан.
– Та які ж милості? – допитувався Золотаренко. – Усе про ці милості гудуть, а їх і не видно. Як на мене, краще синиця в жмені, ніж журавель у небі.
– А може, вже й журавель у жмені, друзі мої... Я не маю права сповістити вас раніше уряду, а кажу лише як своїм близьким, що журавель є.
– Ну, слава Богу, – хитнув головою дід, – а ось що ще, пане господарю, хотілося б мені та й добрим людям знати: що це ти за ляхівку до нас привіз? Припустімо, справа господарська, а все-таки звідки вона й навіщо?
Золотаренко й Ганджа теж приєдналися до прохання діда.
І Богдан змушений був, щоб заспокоїти всіх, розповісти про батька Марильки, про цього можновладця-баніта, який згодом став завзятим запорожцем, його побратимом, а нарешті задля порятунку товариства добровільно прийняв смерть і заповів на визволення України половину закопаних скарбів. Ця розповідь дуже зворушила слухачів і відразу змінила їхнє ставлення до нової суботівської гості.
– То ти, пане господарю, із того б і почав, що вона донька товариша, – зауважив дід, киваючи головою, – а ким був цей товариш раніше, – нам байдуже.
– А й справді так, – підхопив і Ганджа, – на Запорожжі ж до славного товариства доступ усім вільний, – чи лях ти, чи татарин, чи турок – прийди, прочитай "Вірую" та "Отче наш" та перехрестися... от і все!
– На тому й стоїть Запорожжя, – зауважив Золотаренко, – тому-то й не переводяться наші орли, що боронять рідний край і від татарина, і від лихого пана, непроханого гостя, отож і ця панна Марилька, виходить, уже не панна й не Марилька, а вільна козачка, донька нашого товариша, значить, має носити християнське ім'я, Марина, чи що, – баста!
– Я їй поки що не повідомляв правди про її батька, – якось завагався Богдан, – адже вона була бранкою в татар і про свого батька, про його смерть нічого не знає. Я приховав від малої ще дитини, яка й без того натерпілася лиха в неволі, це тяжке горе; потім її прихистив у себе Оссолінський, а я вирушив, як вам відомо, у королівських справах до чужих країв... Отже, вона й досі думає, що батько її тільки пропав кудись, що його ще можна розшукати... Ось чому я вас, панове, і прошу не розголошувати цієї історії, поки я не підготую Марильку до звістки про смерть батька.
Усі погодилися з Богданом і тепло відгукнулися про його серце, яке з безкорисливим співчуттям відгукнулося на передсмертний заповіт побратима.
– Що тут і казати, – підсумував дід, – Боже діло! І спасеться та душа, що осушить сирітські сльози!
Хоч Богдан і бачив руйнівний поступ хвороби своєї дружини, хоч і усвідомлював, що вже наближаються останні миті її страждань, проте його все-таки радували й тішили ці тимчасові полегшення, що давали дружині і забуття, і спокій.
Засне під впливом снодійного питва хвора, і Марилька дозволить собі вийти до великої світлиці, а Богдан уже сидить там і розповідає своїй дітворі якусь пригоду зі своїх бойових походів або оповідає про чужі країни, про квітучі міста, про високі гори, що ховають у хмарах свої білі вершини, про широкі моря, що виграють ніжною блакиттю...
А молоді хлопці й дочки-підлітки, як і раніше, горнуться до свого тата й усе просять розповідати більше та довше; Марилька теж, бувало, скромно присяде до цього гурту, цілує й пестить своїх новознайдених сестер, розчісує їм голівки за варшавською модою й не зводить очей зі свого любого тата. Лише Ганна не брала жвавої участі в цих бесідах; вона цілковито віддалася доброчинним справам: улаштовувала притулки для втікачів, калік, доглядала хворих і цілими днями не бувала вдома, а якщо випадково й заставала іноді у світлиці таку ніжну родинну сцену, то з опущеними очима виходила назад. Богдан іноді ловив сумний, серйозний погляд її променистих очей, і йому ставало моторошно й неспокійно на серці, він читав у них якийсь німий, але заслужений ним докір.
А то, бувало, запросить Богдан і своїх дітей, і Марильку до себе, щоб не турбувати дружину, яка заснула. Діти були в захваті від такої рідкісної для них ласки й із веселим галасом бігли через широкі сіни до батькових покоїв: хлопцям було великою радістю помилуватися дорогою батьківською зброєю та іншими дивовижами, розвішаними по стінах, розставленими на полицях, а дівчат особливо приваблювала бандура. Тут уже можна було попросити батька вдарити по струнах, а як же він грав! Мертвий, здавалося б, підвівся з могили послухати його шумок і думок.
Тепер Богдана й просити не доводилося; тільки-но прийдуть до нього, він одразу зніме зі стіни розрадницю туги, і заспівають, заговорять струни, та так виразно заговорять, що Марилька вся спалахне рум'янцем і опустить на ніжні щоки тонкі стріли темних вій.
Іноді Богдан просив Катрю заспівати пісню під переливи тихого дзвону бандури. Її голос, ще не зовсім зміцнілий, проте звучав сріблом, а задушевна, невигадлива мелодія лилася просто кожному в серце, змушуючи співзвучно бриніти його струни.
– Ах, які ж у вас пісні! – бувало, сплесне руками Марилька.