– Бережіть, шануйте... Його серце всім нещасним потрібне, а я за вас... повік... Адже ласка його безмежна... Втомилася... про... – раптом завмер звук, заціпеніло в останньому напруженні тіло, і зупинилися широко розплющені очі, їхній скляний блиск потьмянів, згас.
Усі здригнулися, відчувши подих крила смерті, і смиренно опустилися навколішки... Стримувані ридання нарешті вирвалися назовні й понеслися хвилею з покоїв небіжчиці до світлиці, зі світлиці на подвір'я, з подвір'я розлилися по Суботову, по навколишніх поселеннях, змішавшись із хвилями заупокійного, скорботного дзвону...
Немов уві сні промайнула тяжка похоронна церемонія. Усі ходили, усі рухалися, клопоталися, але якось машинально,
не усвідомлюючи, навіщо й заради чого виконують усі ці обряди та звичаї, пам'ятаючи лише одне: усе це потрібно, так заведено споконвіку.
Ганна навіть раділа цим клопотам, вона вся віддалася їм: ходила, обмивала покійницю, не присідала ні на мить, навіть читала над нею цілими ночами, – здавалося, що фізична втома давала їй якесь душевне заспокоєння: вона забувалася, механічно відвертала увагу від своїх думок. Коли ж уночі залишалася сама біля узголів'я небіжчиці й усе навколо засинало, а у відчинені вікна зазирала лише зоряна ніч, Ганна тихо й довго плакала, не зводячи очей із застиглого, змученого обличчя. Вона невиразно відчувала, що зі смертю цієї істоти все порвалося, усе змінилося в Суботові. І справді, хвора, змучена жінка, неспроможна брати будь-яку участь у житті, усе-таки служила тут міцною ланкою, що єднала всіх, а тепер усі стали вільними. Небіжчицю ще й не поховали, а сліди її смерті вже стали помітні кожному. Щоправда, Олена, здавалося, щиро поділяла загальну скорботу, але від колишньої покірної, послужливої та люб'язної дівчини не залишилося й сліду. Її поводження стало стриманим і пихатим, і Ганна не раз ловила на собі зневажливий погляд її холодних синіх очей.
– Тіточко, тіточко, – шепотіла вона, притуляючись головою до холодних, схрещених на грудях рук покійниці, і сльози тихо скочувалися одна за одною з Ганниних очей на ці скам'янілі руки, і Ганна відчувала, що більше не потрібні тіточці ні її турбота, ні послуги, та й узагалі вона, Ганна, більше нікому не потрібна в Суботові. Діти виросли... один тільки Юрась, та й той охоче горнеться до Олени... тіточка померла, а Богдан... Ох, йому тепер утіхи вдосталь! І де ж той минулий час, коли він разом із нею клопотався хуторами, прийманням утікачів, коли ділився з нею кожною думкою, кожним своїм помислом? Минуло, пройшло! Усе, усе минуло безповоротно, мов осінній туман над водою. Картини минулого життя проходили, наче живі, перед її очима, і Ганна мимоволі переривала читання, бо сльози застилали їй очі. Одна думка стояла перед нею ясно й незаперечно: Суботів помер для неї, а разом із ним померло і її життя!
Богдан зносив своє горе стримано й спокійно, але, очевидно, якась інша думка гнітила його; він уникав зустрічей із Ганною, уникав її погляду, сумного й тихого, немов пригніченого безвихідною тугою.
У будинку було похмуро й тихо. Раз у раз прибували юрби селян і сусідньої шляхти вклонитися небіжчиці. Усі входили безшумно, прикладалися до мертвої руки й, розпитавши пошепки про обставини смерті, сумно хитали головами та відходили вбік. Двічі на день правили панахиди. Запах ладану проникав у найвіддаленіші закутки. Нарешті настав і третій день, поховали небіжчицю й повернулися додому.
Спорожніла маленька кімнатка, де за стільки років усі звикли незмінно бачити хворе, але добре обличчя господині й чути її слабкий, уривчастий голос. Тепер можна було й ходити, й говорити голосно, але, попри це, усі рухалися безшумно, а випадковий гучний вигук лякав кожного, немов смерть іще не покинула цього будинку. Так настав і дев'ятий день.
Із самого ранку, ба навіть із вечора, почав прибувати до Суботова люд із навколишніх сіл і хуторів. Звістка про смерть дружини пана генерального писаря та про те, що він справляє на дев'ятий день великий поминальний обід, уже встигла облетіти всіх близьких і далеких сусідів. Клопоти й приготування до обіду почалися ще за три дні. Серед прибулих юрб виднілося безліч жебраків, калік, сліпців і бандуристів. Чекаючи на панахиду й обід, люди збиралися гуртами, то розповідаючи про своє життя-буття, то розпитуючи про новини в мандрівних бандуристів і сліпців.
Оксана, Катря, Олекса та дворові дівчата метушилися на подвір'ї, розставляючи на столах величезні полумиски з нарізаними скибками хліба, олов'яні склянки, ложки, сільнички й усе, що було потрібне для обіду.
Серед зібраних жебраків лише один не брав участі в загальних розмовах. Судячи з уважних поглядів, які він кидав на всі боки, можна було б запідозрити його в якомусь лихому намірі, до того ж і велетенська постать незнайомця, майже схована під скуйовдженою бородою, з насунутою аж на очі шапкою, могла викликати неабиякі побоювання, але жебрак-велетень, здавалося, не мав жодних злих намірів, – поводився він дуже дивно й кілька разів, відвернувшись від усіх, витирав очі рукавом.
– Дівчино, як звати тебе? – звернувся він нарешті до Оксани, зупинившись перед нею й спираючись обома руками на палицю.
– Оксаною, – відповіла та, здивовано дивлячись на жебрака й прислухаючись до його глухого, неприродного голосу.
Дивний жебрак уже давно привернув її увагу, тим паче що Морозенко, вона це помітила, явно зрадів його появі й кілька разів про щось шепотівся та перемовлявся з ним.
– Так, так, – задумливо промовив жебрак, сумно похитуючи головою. – А виросла ти, дівчино, і розквітла, мов пишний мак!
– Хіба ви знали мене? – здивувалася Оксана.
– Як же мені не знати? Знав, знав.
– А я вас, дядьку, не пам'ятаю.
– Та де ж тобі, – маленька була... А що, добре тобі тут, у пана писаря?
– Добре, слава Богу, – відповіла Оксана, дивлячись із іще більшим подивом на дивного жебрака. – Люблять, тіточка любила, Ганна, ну, та й інші там, – опустила вона очі й знову підвела.
– Ти, дівчино, не дивуйся, – поспішив він заспокоїти її. – Адже я тобі майже рідний, бо я товариш твого батька.
– Батька? То ви, може, знаєте щось про нього? – вигукнула Оксана й хотіла була розпитати невідомого товариша, але голос баби покликав її.
Дівчина поспішно побігла, а жебрак провів її віддалювану струнку постать довгим і сповненим любові поглядом.
Знатніші гості зі старшини або вельможних сусідів під'їжджали колимагами до рундука{231} будинку.
У господарських покоях, у середній світлиці й у тепер уже вільній кімнаті небіжчиці юрмилися імениті гості. Серед них окремим гуртом таємниче розмовляв про щось пан Чаплинський зі своїм зятем Комаровським; усі навколишні, очевидно близькі люди, поляки, нахиляли й витягували голови, щоб почути цікаві повідомлення пана підстарости, але серед шепоту й недомовок до задніх рядів долинали лише уривчасті фрази.
– Присягаюся вам, панове, – тільки тихо, і лисиця буде в капкані. Сліди вже знайдено. Гончих та доїжджачих у нашого вельможного панства – не злічити... довго хвостом не покрутиш... і цап-царап!.. Ха-ха-ха! Тільки дочекаємося сейму, а тоді... але тихо!
У господарських покоях Золотаренко тим часом вів довірливу розмову з Ганджею.
– Що це у вас тут діється? – похмуро говорив Золотаренко, дивлячись убік.
– Та що, сам бачиш. Господиню поховали... Поминальний обід справляємо.
– Смерть, то що! Найвірніший друг: не обдурить. А ось сумно тут стало.
– Та чудний ти! Через те й сумно. Що ж, на похороні танцювати, чи що? Ось ти й утни!
– Та я не про те, – роздратовано струснув головою Золотаренко, – а про нові порядки... якісь ляхи завелися... Богдан наче щось...
– Стривай! Що ти? – відступив Ганджа. – Ніякого ляха, а батько, як був батьком, так і є. Ну, і які ж тепер порядки? Звісно які, за заповітом, як годиться.
– Е, та що з тобою балакати! – досадливо махнув рукою Золотаренко й потім квапливо додав: – Ну, а що там зі справами? Я ж у відлучці був, доходили глухі чутки, а достеменно не знаю, що нового, доброго, та такого, щоб рукою можна було відчути?
– А ось обіцяв, що урочисто оголосить, може, сьогодні, – усміхнувся Ганджа своєю широкою, вовчою усмішкою.
У просторій дівочій світлиці ще від самого ранку клопоталися Ганна з бабою та іншими помічницями; Ганна різала хліб, розкладала по мисках пироги, розливала наливку й горілку.
Олена, увійшовши до світлиці, трохи примружила очі, обвела всю кімнату побіжним поглядом і зупинила його на Ганні. Ух, до чого ж остогидла їй ця худа святоша! І чому це вона досі всім тут порядкує?
– Столи для старшини, панно Ганно, де розставляти? – квапливо запитала Оксана, вбігаючи до кімнати.
– А де ж, голубко? Там усі разом на ґанку й біля будинку в затінку, – відповіла Ганна, стоячи навколішки біля великої сулії наливки, яку розливала в глечики.
– Як це, і старшину, і вельможну шляхту посадити разом із жебраками та каліками? – запитала Олена, і в її голосі почувся якийсь глузливий і зневажливий тон.
Ганна підвела голову й відповіла стримано, хоча рум'янець залив усе її обличчя аж до самих вух.
– У нас завжди так було.
– Мало що було та минуло, панно, – ледь помітно наголосила Олена.
– Ще за життя тіточки я звикла тут усім порядкувати сама, – гордо відповіла Ганна, – і дядько довіряв мені в усьому.
– Але ж тіточка, – Олена всміхнулася при цьому слові, – померла, а дядько, – знову наголосила вона, – просив і мене показувати всі звичаї, бо я виросла при варшавському дворі.
Ганна підвелася:
– Панна хоче цим сказати, – промовила вона глухим голосом, бліднучи, мов полотно, – що я тут тепер зайва, що вона може всім розпорядитися й сама.
– О ні! Ха-ха-ха!.. Борони, Пресвята Діво! Бог із тобою, панно, – засміялася Олена своїм дзвінким, сріблястим сміхом, – я не збираюся відбирати твою владу над ляхами й коровами!
– Не заради корів і ляхів прибула я до Суботова, – заговорила Ганна уривчастим голосом, відступаючи назад і обдаючи Олену гордим поглядом своїх широко розплющених очей. – Не розрахунок і не підступність привели мене сюди! Я покинула заради дядькової родини єдиного брата; я була матір'ю Богдановим дітям; я була дядькові щирим і вірним другом...
– А я... – їдко всміхнулася Олена, – стала татковою коханою донькою! – і, змірявши Ганну холодним, переможним поглядом своїх синіх очей, гордо повернулася до дверей.
Під час розмови Ганни з Оленою Оксана ледве стримувала своє обурення, але коли помітила, що Олена, уся сяючи від задоволення, пихато вийшла з кімнати, а панна Ганна, бліда, ледве стримуючи сльози, хитаючись, попрямувала до сінешніх дверей, вона й сама стрімголов кинулася з будинку на подвір'я, щоб розшукати Морозенка й переказати йому всю почуту розмову.
– Олексо, – зашепотіла Оксана, знайшовши молодого козака біля бічного ґанку, що виходив у сад, де нікого не було видно.
– Що, моя люба? – простягнув до неї козак обидві руки.