Батьком, братом, рабом я став би для неї, вірним, незрадливим собакою... і за право лише стерегти її перевернув би весь світ!
Ганна мовчала, але ставала дедалі блідішою...
– Ганно! – тремтливим голосом прошепотів Богун, і йому здалося, що перед ним стоять три Ганни й що всі вони немов хитаються на високих хрестах. – Ти ж казала, що тільки час іще не настав... що твоє серце поки мертве...
Ганна підвела руку, немов бажаючи зупинити Богуна, і щось прошепотіла, але її вуста ворухнулися беззвучно...
– Я лукавила, – нарешті промовила вона зі страшним зусиллям. – Так, лукавила, – провадила вона, опанувавши себе. – У мене було своє горе, тяжке, нестерпне, яке пригинало мене до самої землі... воно й тепер жене мене до келії. Але ти, Богуне, – лицар наш перший... тебе я, як брата Івана, люблю... перед Богом кажу... і ти маєш рацію... – вона задихнулася й притиснула обидві руки до серця, що помітно калатало.
Богун уп'явся в неї очима, і в них спалахнуло полум'я надії; а Золотаренко, стежачи за кожним словом сестри, не зміг утриматися, щоб не підтвердити:
– Так, кращого лицаря немає в усій Україні! Дякую тобі, друже... я б із радістю віддав сестру, якби вона... Господи, скільки ж було б щастя!
Ганна зробила над собою останнє зусилля:
– Друзі, браття! – уривчасто зашепотіла вона. – Не говоріть про це: мені боляче... Погляньте на мене, яка з мене наречена! Але ти, Богуне, маєш рацію... і якщо мій нікчемний голос і ці тремтячі руки будуть потрібні моїй батьківщині, то я не сховаю їх за мурами, – підвищила вона голос, – я віддам їх їй, Україні моїй, на службу!
– Якщо випустять, – похмуро зауважив Богун.
– Я буду послушницею... права не втрачу, – поспішно додала Ганна, – мене ніхто не втримає! – високо підвела вона руку. – Але тепер, якщо любите мене, браття, дайте мені виконати те, до чого прагне моя душа: я хочу забутися від болю... на самоті, у молитві... під тихий спів сестриць... Козаче мій, орле сизий! – звернулася вона, уся приголомшена, до Богуна. – Я без вини, без власної волі пошматувала твоє юнацьке серце... прости ж мені, пробач! І ти, брате рідний, – захлиналася вона сльозами, що підступили до горла, – прости, що завдаю й тобі горя... Але несила моя, несила!.. Не так я думала... простіть же мене, простіть, – і вона з риданням уклонилася до землі...
– Ганно, сестро! За що ж прощати? Ти – свята! – гаряче вигукнули Богун і Золотаренко, кинувшись до неї, щоб допомогти підвестися.
Але цієї миті двері відчинилися, і Катря, що з'явилася на порозі, урочисто оголосила, що священники приїхали, почалася панахида й батько просили, щоб зараз після панахиди всі йшли до столу.
Усі рушили на терасу, де урочисто відправили панахиду.
Після неї товариство розділилося: деякі зі значних козаків, як, наприклад, Золотаренко із сестрою, Богун, діти Богдана, залишилися трапезувати разом, за давнім звичаєм, із простим народом, а найобраніше товариство, переважно іменита шляхта, розмістилося у світлиці Богдана. Її похмуре оздоблення, завішані чорним сукном вікна, двері, ікони, палаючі лампадки, зелені воскові свічки, смирна й ладан, скорботні промови, тяжкі спогади, і не заздоровниці з веселими вигуками, а заупокійні співи зі щемливим приспівом "вічная пам'ять", – усе це гнітило учасників трапези, навіювало на всіх тугу й смуток... Навіть поляки співчували горю Богдана, вважаючи писаря цілком своїм... Тихо пом'янули за трапезою й передчасно загиблого Чарноту...
Коли після трапези роз'їхалися всі імениті гості, Богдан, стомлений і виснажений, нарешті подався до своєї кімнати відпочити й освіжити затуманену голову люлькою. Серед усієї цієї метушні й штовханини він, одначе, помітив, як Олена трималася і царицею, і найпривітнішою господинею, як уміла кожному сказати ласкаве слово й викликати в кожного захват. Цей спогад приємно тішив самолюбство Богдана. Ось таку, саме таку жінку йому давно треба було мати!
Помалу в кімнаті зібралися всі товариші, які бажали перед від'їздом попрощатися з господарем, прийшла з братом і Ганна. Тільки Олена пішла до себе.
– Ну, здається, тут усі свої, – окинув Богдан світлицю пильним поглядом, – чужого катма! То гукни ж, Олексо, щоб нам подали сюди доброго батьківського меду: вип'ємо на прощання вже за життя й за живих.
– Та там іще в льоху й дідівський знайдеться, – зауважив дід, усміхаючись і похитуючи головою, – а зійшлися ще не всі: там у мене на пасіці ще одна мацапура сидить.
– Хто ж це такий? – здивувався Богдан, та й усі перезирнулися між собою.
– А ось хто! – із цими словами із сінешніх дверей немов виринула велетенська постать і мало не вперлася чубатою головою у сволок. – Ось хто! – прибулець скинув усі хустки й ганчірки, якими був закутаний.
– Кривоніс! – вигукнули всі і радісно, і водночас розгублено.
– Друже мій! – кинувся до нього Богдан і щиро, по-братерському обійняв.
Почалися розпитування й розповіді, що раз у раз переривалися гучними виявами радості та захвату.
Морозенко вбіг до світлиці й повідомив, що до батька приїхав якийсь бей.
– Чи не Тугай, мій побратим? – стрепенувся Богдан.
Усі заметушилися.
Цієї миті у дверях з'явився багато вдягнений турок. Розкішна чалма була насунута майже на очі, а гаптованим зеленим плащем він затуляв нижню частину обличчя.
– Селім айлекім! – привітав усіх прибулець, приклавши праву руку до серця й чола.
– Гом гелди! – відповів Богдан і відчув, як у його серці щось тьохнуло.
Таємничий гість уважно оглянув з-під чалми всіх присутніх і, відкинувши вбік і плащ, і чалму, захоплено вигукнув, розпростерши руки:
– Та здорові ж будьте, друзі-товариші! Не впізнали, чи що, Чарноту?
– Чарноту? – усі здригнулися й мимоволі відсахнулися. Лише Кривоніс, почувши це ім'я, спершу похитнувся, немов оглушений громом, а потім стрімко кинувся до цього прибульця з того світу.
– Цур мене, хто б ти не був, хоч сам сатана з пекла, але якщо ти прибрав подобу мого найкращого друга, то я обійму тебе! Спали мене на пекельне вугілля, а обійму! – і він схопив Чарноту за плечі й почав пильно вдивлятися йому в обличчя.
– Він, друзі, він самий, вражий син! – вигукнув Кривоніс і почав душити Чарноту у своїх обіймах.
Усі, спочатку приголомшені мимовільним трепетом від надприродної появи гаданого мерця, тепер раптом ожили й радісно загомоніли:
– Чарнота! Голубе! Оце так радість!
– Та хоч перехрестися ж ти, сатано! – то вдивлявся, то знову обіймав його Кривоніс. – Може, уже з чортами водишся, шельмо, проклятий псе, каторжнику? Щоб тобі відьма з мітлою в горлянку в'їхала... Скільки муки через нього, гаспида! – усміхався Кривоніс, сяяв від щастя, і по борознах його щік котилися помітні сльози.
– Та стривай же, Максиме, дай і мені привітатися, – відбирав Богдан Чарноту в Кривоноса, стискаючи його у своїх обіймах, – і Чарнота, якого обсипали зворушливою лайкою, почав переходити з одних обіймів до інших.
– Горілки! – нарешті вигукнув Кривоніс. – Тягни її, Олексо, швидше! Та й кухлі тягни завбільшки з твою голову! У мене від радості все кипить, тож треба заливати пожежу.
Коли голод Чарноти й спрагу Кривоноса було втамовано, Богдан запропонував своїм гостям по кубку старого меду.
– За нашу дорогу справу й за живих друзів-борців! – високо підняв кубок Богдан і спорожнив його під загальні вигуки: "Хай живуть!"
– А що, є вже синиця в жмені чи тільки самі обіцянки? – запитав Кривоніс, закурюючи люльку.
– Є, друже мій, є, браття! Король дав нам привілеї й повертає всі наші давні права: двадцять тисяч реєстровиків, власну отаманську владу, землі, запорожцям нові вольності й непорушність віри.
– О, оце так радість! Оце так король! За його здоров'я!
– Чому ж ці привілеї так довго не оголошують? – запитав скептичним тоном Золотаренко.
– Хе! Ось тут-то й заковика, – підморгнув Богдан. – Його королівська мосць вручив ці привілеї нашому полковникові Барабашу, який у всьому більше схожий на бабу, ніж на лицаря. Так ось цей сміливець, наляканий ляхами, усе чекає якогось сейму й приховує королівські милості{232}.
– Гай-гай! – махнув рукою Золотаренко. – То поминай ці привілеї, як звали!
– Він перевертень, зрадник, Юда! – грізно закричали з усіх боків.
– Заспокойтеся, панове, – підвів руку Богдан, – присягаюся, що не пропаде жодного слова й що я вирву ці привілеї.
– Ех, усе це байки, – зі стогоном озвався Богун, який досі похмуро мовчав, – для дітей вони забавки, а ось для тих, чиї плечі не встигають загоюватися від ран, хто знемагає в панській неволі, – для них це погана втіха! Адже що далі, то тугіше затягується вузол! А ці привілеї? Та хіба сейм їх допустить? Барабаш і правильно робить, що їх ховає.
– Не буде добра, – глухо проревів і Кривоніс, – поки хоч один жид або лях топтатиме нашу землю.
Слова Богуна й Кривоноса справили на всіх гнітюче враження.
– Ні, браття мої й друзі, не будемо Бога гнівити! – підвищив голос Богдан, і в ньому зазвучала колишня могутність. – Хіба можна порівняти наше теперішнє становище з колишнім? Згадайте страшний розгром наших останніх виснажених сил під Старицею. Найкращі отамани або вбиті, або страчені, або пропали безвісти; ні людей, ні зброї не залишилося; села пограбовані, народ на палях, на шибеницях або, мов звір, у нетрях. Про опір ворогові можна було тільки з відчаю мріяти. Нарешті нас скликають, мов бидло, на Маслів Став і оголошують баніцію, позбавлення всіх прадавніх вольностей, позбавлення всіх людських прав!..
Тяжке зітхання вирвалося із широких грудей і пронеслося тихим стогоном по світлиці.
– Так, то була могила, широка й глибока для всіх нас могила, – провадив Богдан, переводячи дух, – але ласка Господня берегла нас, Його милосердя не вичерпалося. Він навіяв королю думку не віддавати нас на винищення, і король хоч слабким голосом, але стримував сваволю панів, підбадьорював нас надією, єднав нас докупи, і ось минуло сім років повільної, непомітної праці{233}, і скажіть же по совісті, браття, хіба ми такі самі безсилі, як тоді? Ні, тисячу разів ні! – підвів руку Богдан. – Запорожжя наше укріплене, до чотирьох тисяч лицарів по очеретах, по островах, по затонах; двісті чайок гойдається на Дніпрі, тут у кожного з нас, – тільки свисни, – так злетиться чимало орлят! Не забувайте, що з нами тепер наш прапор і клейноди, а будуть із нами й привілеї, і захист, і воля найяснішого!
У міру того як говорив Богдан, збентежені було обличчя знову почали прояснюватися, очі спалахували вогнем, і бадьора радість опановувала всіх.