– Хто забрав її, скажи мені, хто забрав? Ти знаєш? Скажи, уб'ю, задушу, на шматки розірву!
– А звідки мені знати? Тут не до того! – недбало крикнув Чаплинський і спробував було вирвати свою руку, але оскільки Комаровський тримав її, наче в залізних лещатах, не зводячи з нього свого страшного, застиглого погляду, то він додав: – Ну, а хто ж би міг? Нареченого ж ти вже стратив?
– І його немає! – промовив якимось жахливим, холодним голосом Комаровський. – Я не встиг стратити його, не знаю, чи сам диявол допоміг йому втекти, тільки кайдани залишилися розкованими, а сторожі – убитими наповал...
У темряві Комаровський не помітив, як обличчям Чаплинського промайнула хитра й задоволена усмішка.
Підстароста шумно втягнув носом повітря; здавалося, у його голові швидко визрівав якийсь блискучий план.
– А! – упевнено скрикнув він. – То їх уже немає в Чигирині, отже, пташка полетіла разом із яструбами!
– Хто? Куди? – люто перебив його Комаровський.
– Та ти почекай, не витріщай на мене своїх баньок! Сказився, чи що? – уже впевнено крикнув Чаплинський. – Може, справа твоя ще не зовсім пропала. Слухай, цієї ночі втекли з Чигирина Богдан, Богун та інші старшини на Січ, щоб учинити бунт; відомо, на кого вони зуби гострять. Красуню викрав ніхто інший, як наречений, адже більше ніхто не знав, де її приховано. Давно твій молодчик утік? Не більше трьох днів! Хто врятував його? Ніхто інший, як Богдан зі своєю ватагою. Усім відомо, що цей Морозенко був його приймаком. А оскільки після втечі закоханим пташкам, само собою, небезпечно було залишатися в Чигирині, то volens nolens * вони мусили пристати до тієї ж ватаги й скачуть тепер уже десь за Чигирином. Хлоп, певно, кинеться разом із ними на Січ, а красуню на якийсь час переховає в котромусь зимівнику...
* Хочеш не хочеш (латин.).
Слухаючи Чаплинського, Комаровський, здавалося, починав приходити до тями; обличчя його вкрилося вогняним рум'янцем.
– Куди втекли? – дико скрикнув він, щойно Чаплинський закінчив.
– Ще й самі не знаємо, зараз звелів жовнірам зібратися. Так і бути, якщо хочеш, можу по дружбі поступитися тобі своїм місцем на чолі, – весело заговорив Чаплинський, подумки благословляючи власну кмітливість, яка допомогла йому цього разу так вдало виплутатися з небезпечного становища. – Ти поспішай негайно накрити втікачів, а я відразу кинуся до коронного гетьмана, щоб отримати наказ; стратити Хмельницького ми самі не можемо, а гетьман не забариться дати свою згоду. Тоді всім бідам настане кінець.
– Коня мені! – крикнув замість відповіді Комаровський.
За годину озброєний із ніг до голови загін із п'ятдесяти чоловік на чолі з Комаровським виїжджав із Чигирина в напрямку диких степів; такий самий загін із паном підстаростою одночасно рушив у протилежному напрямку, до Черкас, до коронного гетьмана Миколая Потоцького.
Коли останній жовнір загону Комаровського зник з очей Чаплинського, пан підстароста полегшено зітхнув і промовив сам до себе із самовдоволеною усмішкою:
– Воістину, якби десь стояв храм сатани, я вважав би своїм обов'язком принести йому жертву за те, що він допоміг мені сьогодні так спритно позбутися оскаженілого закоханого бугая.
ХLI
Наступного дня ввечері Чаплинський дістався міста Черкас, де стояв зі своїми військами пан коронний гетьман. Щоправда, таке швидке пересування верхи взимку, нев'їждженою дорогою, та ще й із небезпекою натрапити десь на ватагу бидла, завдавало чимало неприємностей огрядному панові підстарості; але бажання якнайшвидше позбутися страшного й грізного ворога невпинно підганяло його.
У тимчасовому помешканні пана коронного гетьмана, прибраному з усією можливою розкішшю, тривав звичайний вечірній бенкет, який цього разу вирізнявся особливою пишнотою з нагоди того, що до коронного гетьмана прибув на бенкет і молодий чигиринський староста.
Жалобне вбрання, у якому виснажене й передчасно зістарене обличчя юнака здавалося ще жовтішим і безбарвнішим, не заважало йому щедро приносити узливання Бахусові. Поруч із ним возсідав сам коронний гетьман. За останні роки його рідке волосся й борідка посивіли ще дужче, сіра зморшкувата шкіра обвисла на обличчі складками, тонкі сині губи запали, але зелені, круглі й опуклі, мов у птаха, очі дивилися з тією самою нахабністю та хижою злобою. Увесь він нагадував якийсь труп, убраний у коштовні шати.
Навколо столу, розвалившись у найневимушеніших позах, розмістилися вельможні пани й офіцери кварцяного війська, що з'їхалися на бенкет. Стіл був заставлений безліччю страв і напоїв, поданих у дорогому срібному посуді, яким гетьман бажав похизуватися перед зібраним панством.
Величезні калюжі розлитого вина й меду вкривали всю скатертину безформними розпливчастими плямами. Безліч свічок освітлювала і величезний безладний стіл, і розгнуздане товариство, що розмістилося навколо нього... Одяг усіх присутніх був у цілковитому безладі... На червоних, збуджених обличчях блищали великі краплі поту; в очах палав якийсь брудний і цинічний вираз: очевидно, розмова мала вельми вільний характер. Лише один світловолосий юнак із задумливим, скромним обличчям і блакитними мрійливими очима, здавалося, зовсім не брав участі в розмові: його очі задумливо дивилися вперед; на запитання він відповідав розсіяною, винуватою усмішкою. То був молодий син коронного гетьмана, якого офіцери за його скромність і схильність захоплюватися всім піднесеним глузливо прозвали "молодою панночкою".
Вибух розгнузданого реготу оголошував розкішну світлицю, коли Чаплинський увійшов до неї.
– Хто там? – різко запитав коронний гетьман, примружуючи свої опуклі очі й намагаючись поглянути поверх голів тих, хто сидів за столом.
– Пан підстароста чигиринський, – відповів хтось із гостей.
– Чаплинський? – здивувався Конецпольський. – А що там, пане? Прошу сюди!
– Моє вітання найславнішому гетьманові та ясновельможному лицарству, – уклонився Чаплинський, – сподіваюся, що моя доповідь не буде настільки жахливою, щоб перервати шляхетські веселощі...
– Будь гостем, пане, – милостиво, хоча й зверхньо привітав його коронний гетьман, – зігрій горло медом і повідом, яка справа привела тебе до нас; бо хоча нас не може налякати жодна новина, та все ж гадаю: щось маловажливе не відірвало б тебе, пане, від молодої дружини, здобутої з такими труднощами.
Дружний сміх підтримав дотеп пана гетьмана. Чаплинський поспішив зобразити на своєму обличчі найщасливішу усмішку; потім він опустився на запропонований йому стілець, пихато розправив свої вуса, осушив одразу два келихи й почав свою доповідь, недбало відкинувшись на спинку стільця:
– Звісно, справа найменшої ваги, і якби тільки я не був таким суворим і вимогливим як до своїх підлеглих, так і до самого себе, то варто було б мені залишитися лише на зайвий день у Чигирині, а потім прибути на бенкет до панства з мішком поганих голів цього бидла, і всій справі був би кінець!
Чаплинський обвів зібрання переможним поглядом і, побачивши, що всі погляди з цікавістю звернені до нього, провадив із іще більшою поважністю:
– Річ у тім, що цей бунтівник, хлоп і нероба Хмельницький звив собі гніздечко в мене під боком у Чигирині. Я залишив його на волі, начебто приспаний його хитрощами, а сам думаю собі: нехай пташка політає на волі, – побачу, з ким водиться та про що цвірінькає, а тоді вже всю зграю сіткою й накрию. Мушу сказати панству, що в мене в Чигирині всюди очі й вуха: миша не пробіжить! Так! Присягаюся святим Патриком, саме так! Отож цей нероба почав потихеньку свої справи, а я мовчу й навіть зовсім очі заплющив, чекаю, що ж буде? Ну, вчора зібрав він у себе всіх старшин цієї голоти; викрали вони в полковника Барабаша ті привілеї, які таємно видав їм наш преславний король, і, поклявшись страшною клятвою випустити всім вельможним панам кишки й не залишити в Польщі каменя на камені, ці пси тієї ж ночі кинулися на Січ!
– Бидло, пся крев! – люто крикнув Потоцький, перекидаючи свій келих. – Я казав, що їх треба було ще тоді знищити всіх до одного на Масловому Ставу!
– Як міг мій батько довіряти такому зрадникові? – скрикнув своєю чергою юний Конецпольський.
– Хмельницький хитрий, мов лис, а покійний гетьман був милостивий і довірливий, а тому й прихильно ставився до цієї бунтівної голоти, – скромно зауважив Чаплинський.
– Але я не такий! – спалахнув юний староста.
– Та не прогнівайся, ясноосвічений княже, – роздратовано зауважив Потоцький, – покійний батько твій належав до тієї партії, яка потурає цим безумним і зухвалим планам короля. Вони найбільше бунтують козацтво, вони піднімають його проти нас, їхніх законних панів. На сеймі, певно, плакав цей мрійник через деспотію, говорив, що ми розхитуємо державу! – шипів, зеленіючи від злості, Потоцький. – А хто розхитує державу, як не він? Заради своїх мерзенних цілей він піднімає рабів проти панів. Він принижує владу, а не ми.
Усі у світлиці наче збожеволіли. Із гуркотом покотилися відсунуті стільці, келихи полетіли зі столу. Крики, прокльони й лайка наповнили всю кімнату неймовірним ревом.
– Зрада, зрада! – несамовито кричав Чарнецький, виблискуючи своїми зеленими очима. – Замах на нашу золоту свободу! Ось коли відкривається істина, а на сеймі говорили, що все це брехня!
– Зрада, зрада! – кричали за ним й інші. – Нас хочуть обернути на рабів, віддати підлим холопам!
– Йому вже давно хочеться самодержавної влади! – надривався, багровіючи від злоби, гладкий пан Опацький.
– У чому полягали ці привілеї, панові відомо? – перебив усіх Потоцький, кусаючи від люті губи.
– То була королівська грамота, яка наказувала козакам напасти на татар і вирушити в море, щоб силою втягнути Туреччину у війну, а крім того, у ній надавалися цьому бидлу особливі права й королівські милості.
– Сто тисяч дяблів! – Потоцький навіть підскочив на своєму місці. – І ці пси наважилися?
– Вони кинулися з ними на Січ; звідти Хмельницький думає вирушити до Криму, а тоді...
– Погоню за ними! – у люті затупотів ногами Потоцький, зриваючись із місця.
– Її вже послано.
– Усіх переловити!
– Завтра ж вони будуть у моїй в'язниці!
– На палі! Четвертувати! – захлинався від люті Потоцький, і біла піна виступала на його тонких губах.
– За цим я й приїхав: Хмельницький – писар військовий.
– Тим краще, – перебив його молодий Конецпольський.
– На палю його, – люто заволав Потоцький, – щоб усім був приклад перед очима!..