– У Хмельницького тисячі приятелів. Він хитрий і розумний, мов сам диявол. О, це я вже, на нещастя, випробував на самому собі! Якщо йому тільки вдасться пробратися на Запорожжя... о, тоді він розворушить і підніме їх усіх, мов вітер придорожній пил!
– Приєднуюся до думки пана полковника, – смиренно вклонився Кречовський. – Я знаю їх і бачу, що навколо затівається щось недобре.
– Але ми їх усіх угамуємо! – різко й пихато крикнув Потоцький. – Погоню за ними! Я їх витягну з цього проклятого гнізда! Пане підстаросто! – раптом круто повернувся він до Чаплинського, який стояв розгублений, переляканий, щохвилини очікуючи появи Хмельницького. – Пан візьме із собою п'ятсот моїх жовнірів із коронних хоругв і вирушить на Січ із наказом привезти мені цього пса живим або мертвим. На збори два дні!
Обличчя Чаплинського спочатку вкрилося буряковим рум'янцем, а відразу після цього зблідло, мов полотно.
– Але, ваша ясновельможносте, – заговорив він жалібно й несміливо, – така подорож... у моєму віці... за такої погоди... До того ж Хмельницький... Пан гетьман знає, що Хмельницький найбільше з усіх лютує на мене...
– Тому я й обрав пана. Сподіваюся, що йому буде найприємніше спіймати хлопа й укоротити йому і руки, і язик!
– О, безперечно! – голосно скрикнув Чаплинський. – Але як залишиться без мене староство... у такий тривожний час?.. Чи не краще...
– Як ваш безпосередній начальник, я наказую вам негайно виконати розпорядження пана гетьмана! – спалахнув Конецпольський.
– Слухаю й із найбільшою радістю готуюся виконати панський наказ, – спробував було ще раз викрутитися Чаплинський, – але я просив би вельможне панство звернути увагу на таку обставину: увесь гнів Хмельницького спалахнув через мою дружину. Якщо за моєї відсутності бунтівна ватага увірветься до міста, нещасна жінка...
– Це ще що за нахабство? – аж побагровів Потоцький. – Тут ідеться про державну небезпеку, а ми будемо берегти викрадену красуню?
– Пробачте, я, звичайно... Але дружина кожній людині...
– Та пан, видно, просто боїться цього хлопа? – презирливо перебив його гетьман.
– О, боронь Боже! – спалахнув Чаплинський. – Він тікає від мене, мов миша від кота.
І, вклонившись усім присутнім, Чаплинський поважно промовив:
– Усе буде так, як бажає вельможне панство.
Підстароста вже від'їхав версти три від Бужина, а безсила лють усе ще не відпускала його.
"Їхати на Січ, просто в пащу до цього розлюченого звіра, дякую за ласку, вельможні пани! – бурмотів він собі під ніс, важко відсапуючись. – Та я б дозволив наплювати собі в пику найостаннішій жидівці, якби захотів уподібнитися до метелика, що летить у вогонь! Сто тисяч чортів вам у горлянку! Якщо ви мене не жалієте, то й мені нема чого турбуватися про вас, хоч би вас усіх на одній осиці Хміль перевішав! На Січ – і п'ятсот жовнірів! Гм, непогано! Та їх там, цих скажених розбійників, припаде по сотні на кожну душу! Нехай їдуть собі дурні, охочі до героїчних перемог, а мені власне сало дорожче за всі лаврові вінки! – дедалі дужче гарячкував він. – І це все за ревну службу? Тільки не такий я дурний, щоб вам удалося ганяти мене на аркані! Варто лише згадати той погляд, яким він проводжав мене на сеймі... бр... навіть зараз мороз поза спиною йде, – здригнувся Чаплинський і мало не скрикнув уголос, почувши позаду якийсь страшний шум. – Два дні на збори, ну, за два дні я буду вже далеко!"
Однак шум, який налякав пана підстаросту, не припинявся.
– Що там? – запитав Чаплинський кучера, завмираючи на місці.
– Троє вершників женуться за нами.
– Жени, жени, щодуху! – зблід, мов полотно, Чаплинський.
Коні рвонули з місця, і сани стрімголов помчали засніженою рівниною. Від швидкої їзди Чаплинського штовхало й кидало з боку на бік, але він нічого не відчував, ухопившись за борти саней; тільки кричав нестямним голосом: "Жени! Жени! Жени!"
Тим часом коні, промчавши таким шаленим чвалом версти три, почали помітно слабнути, а шум і крики позаду все тривали; очевидно, вершники не відставали/* від них.
– Пане підстаросто, – обернувся кучер, – он руками махає, щоб ми зупинилися...
– Жени, жени! Не обдурить, іроде! – прохрипів Чаплинський, вирячуючи від страху свої опуклі очі.
Коні знову помчали... Однак тепер уже й підстароста бачив, що така шалена скачка не може тривати довго. Вони часто спотикалися й важко хропли, а крики вершника ставали дедалі виразнішими й гучнішими. Очевидно, відстань скорочувалася.
– Раtег nostег!* – забурмотів підстароста побілілими губами. – Засідка, засідка! Це він подає знак своїй ватазі; що ж вони тепер зі мною зроблять?.. Sanctus...** sanctus... san... san, усі знання в одну мить вилетіли в нього з голови, тільки одне було зрозумілим: Хмельницький – і смерть!..
Раптом гучний вигук: "Тестю, тестю!" – долинув до його слуху. Чаплинський здригнувся й прислухався.
* Отче наш! (латин.)
** Святий (латин.).
– Тестю, тестю, зупинися! – кричав захриплий голос, що задихався.
"Чи не дурить мене диявол?" – подумав Чаплинський і нерішуче озирнувся назад. Неподалік від нього щодуху мчав Комаровський у супроводі двох слуг.
– Тьху ти, щоб ти потрапив у саме пекло, – сердито вилаявся Чаплинський, полегшено зітхаючи, – вирвався ще й цей бугай на мою голову! Що тепер із ним робити?
Коні зупинилися. Комаровський підскакав до саней.
– Очманів ти, чи що, тестю? – насилу заговорив він, задихаючись від швидкої їзди. – Кричу їм, руками махаю, а вони ще швидше летять, зламавши голову, наче за ними татарський загін по п'ятах женеться.
– Ні від кого ми не тікали, а поспішаю я до Чигирина, – поважно зауважив Чаплинський. – Ти чув, певно, який наказ віддав мені гетьман?
– Саме тому я й наздоганяв тебе! Візьми мене із собою... там уже вдасться його накрити.
"Тьху ти, бісівщина, що далі, то гірше, – подумки скрикнув Чаплинський, – на додачу до всього доведеться ще й ховатися від цього скаженого бугая!"
– Добре, – промовив він уголос, – тільки збери побільше своїх челядників, роботи буде багато...
– Коли виступаєш?
– Завтра надвечір.
– Я буду в цю пору в Чигирині.
Подорожні попрощалися й поїхали в протилежних напрямках.
– Що? Що сталося? – запитала з театральною тривогою та здивуванням Марилька, коли розгублений і схвильований пан староста ввалився до своєї світлиці.
– А те, моя богине, що нам треба негайно пакуватися й завтра вдосвіта виїжджати з Чигирина.
– Навіщо? Куди? Чому?
– Навіщо? Щоб урятуватися від приїзду Хмеля, – важко опустився на стілець Чаплинський. – Куди? Якнайдалі від цього місця, і, нарешті, тому, що при зустрічі з нами пан Хміль неодмінно захоче здерти і з мене, і з вас, моя пишна крулево, шкіру собі на чоботи!
– Хоча слова пана й грубі, мов свиняча щетина, – спалахнула Марилька, – але я все ж не розумію з них, у чому справа.
– А справа в тому, моя пані, що Хміль утік!
– Утік?! – скрикнула Марилька з погано прихованою радістю й відступила назад.
– Так, утік, а разом із ним і всі його спільники; і ці прокляті привілеї, які ще завдадуть нам лиха!
Марилька мовчала. Вона стояла перед Чаплинським із якимось дивним, загадковим виразом обличчя; чи то горда, чи то переможна усмішка піднімала куточки її тонко окресленого рота. Здавалося, страшна звістка приносила їй якусь незрозумілу радість.
– Його, цього розбійника, хотіли були стратити, – я писав тобі, – а ось... раптом... Гетьман і староста, усе військо стривожене, – провадив Чаплинський.
– Невже він такий страшний? – повільно промовила Марилька.
– Хам, хлоп! – пихато знизав плечима Чаплинський. – Звісно, він не сьогодні-завтра потрапить до нас на палю; за ним уже послали погоню. Але тут він має більшу силу, ніж будь-який король у своїй державі. Усе це бидло віддане йому; за одним його словом повстануть усі!
Слабке, приглушене зітхання вирвалося з грудей Марильки, і все її обличчя раптом укрилося гарячим рум'янцем.
– Але невже вони такі небезпечні? – поспішила вона запитати.
– Звісно, ні! Наволоч, яку треба розігнати батогами! Але оскільки ними кишить уся округа, то, присягаюся всіма чортами, я не шукаю з ними зустрічі й волію забратися з цієї бійні, щоб вони не зробили бігосу з моїх тельбухів!
– Пан боягузливий, мов баба! – презирливо промовила Марилька, кидаючи на Чаплинського гидливий погляд.
Чаплинський побагровів.
– Турботу про мою королеву пані сприймає за боягузтво. Добре! Але якби я був боягузом, то втік би сам, а не віз би із собою і пані, через яку й зчинився весь цей ґвалт.
– Пан думає, що Хмельницький підняв усе повстання через мене? – якимось дивним голосом запитала Марилька.
– А то через кого ж? Може, через цих хлопів? Го-го! Сидів же він досі, мов гриб, і не думав про бунти, а щойно пані покинула його, так уся кров і закипіла в цьому дикому вовкові. О, тепер я знаю, він готовий перетворити на руїну всю Польщу, занапастити сотні, тисячі людей, аби тільки домогтися свого й силою забрати пані назад!
Марилька мовчала. Її високі груди часто й поривчасто здіймалися; чарівна голівка була гордо закинута назад; очі палали якимось дивним світлом; гарячий рум'янець спалахував на щоках.
– Через мене... усю Польщу, – повільно повторила вона, наче впиваючись п'янким блаженством цих слів.
– Отож-бо й воно! – провадив Чаплинський, не помічаючи її стану. – Що було б мені, якби мене й спіймав Хмельницький? Я йому не зраджував. Я тільки взяв пані з її власної волі, про що достеменно відомо йому самому... Утім, – окинув він Марильку глузливим поглядом, – якщо пані думає, що цей сивий кавалер у бичачій шкурі й тепер зустріне її люб'язно, то...
Тепер уже Марилька спалахнула аж до коренів волосся.
– Уже краще кавалер у бичачій шкурі, ніж у заячій! – різко перебила вона його. – Принаймні з ним не доводилося б тікати від хлопів, мов зайцеві від гончих собак!
Чаплинський готувався щось їй відповісти, коли двері розчинилися й до кімнати вбіг блідий, мов полотно, Ясинський.
– Що, що таке? – сполошився Чаплинський, розгублено схоплюючись із місця.
– Біда, пане... навколо діється щось недобре... Із Зеленого Байрака кудись пішли всі люди... Веселий Кут теж спорожнів... навколо щось шепочуть... коли наближається пан, розбігаються... Я боюся, що старий лис не подався на Січ, а переховався десь тут.
Марилька зблідла й ухопилася рукою за стіл.
– Сто тисяч дияволів їм рогами в зуби! – скрикнув Чаплинський, хапаючись за волосся.