Тільки молодий, не зміцнів ще в нього розум, не перебродила кров – усе згарячу та наосліп! А нам, друзі, потрібен такий ватажок, який був би навчений досвідом... нам потрібен такий, щоб однаково добре володів і пером, і шаблюкою.
– Такий тільки й є Богдан Хмельницький, – несподівано вигукнув Чарнота.
– Саме він, ніхто інший, – підтримав Кривонос.
– Правда, – гаркнув бандурист, – ляхи його бояться, мов вогню!
– Так, так! – загомоніли козаки.
Тетеря зніяковів і прикусив язика. В очах його злісно спалахнула досада; очевидно, випущена ним стріла влучила в небажану ціль.
– Не всі ляхи, – спробував він заперечити, – з Яремою-то Хміль не побореться.
– Не довелося, – прохрипів Кривонос, – а з цим собакою поквитаюся і я!
– Та Богдан не раз бив і татар, і турків! – розгарячкувався Чарнота.
– Батько й Потоцького бив! – додав Морозенко. – Я сам тоді ще хлопцем був... під Старицею.
– Пам'ятаю, правда! – підтримав бандурист.
– А хто за нас вічно клопочеться? – озвався й Сулима. – Усе він та він.
– Обіцянками та сподіваннями годує, – єхидно всміхнувся Тетеря.
Усі похилили голови. Тетеря, вочевидь, зачепив болюче місце: ще після смертного вироку на Масловому Ставу Богдан був підбадьорив занепалий дух козаків запевненнями, що король проти цього вироку, що він за козаків, що незабаром усе зміниться на краще, аби тільки вони до певного часу не бунтували проти Речі Посполитої та турків непокоїли... І ось відбувся морський похід; але й після нього все залишилося, як і раніше. Потім Богдан знову привіз із Варшави цілу купу райдужних обіцянок, які безслідно розвіялися, мов веселка на вечірньому небі... Далі Богдан їздив за кордон і, повернувшись, обдарував козаків великими надіями, які теж не справдилися. Нарешті, ще й року не минуло, як він повідомив про нібито отримані нові права; але сталося, як каже прислів'я: "Казав пан – кожух дам, та й слово його тепле", і зрештою всі зневірилися в цих обіцянках: одні вважали, що ними вища влада тільки дурить козаків, а інші гадали, що вища влада зовсім не дає цих прав, а Богдан лише сам вигадує, щоб туманити голови й стримувати козаків від рішучих дій... Тому-то й тепер усі, почувши про нову поїздку Богдана до Варшави, скептично похилили голови й безнадійно зітхнули.
ХLV
Тетеря, помітивши, що його останні слова про Богдана справили на слухачів сильне враження, трохи зачекав і додав:
– А що Богдан поїхав до Варшави, то це клопотатися про свої хутори та про шляхетство.
– Не може бути! Не вірю! – гаряче заперечив Чарнота.
– Ні, це так! – озвався запорожець. – Я з Морозенком там був... усі кажуть, що він поїхав до Варшави судитися з Чаплинським за хутори та за жінку, яку той відібрав.
– Чаплинський – нелюд! Собака! Сатана! – не витримавши, вигукнув і Морозенко. – Таких аспидів треба розчавити, щоб і земля їх не тримала!
– Ого! – здивувалися одні.
– На те й виходить! – сумовито протягнули інші.
– Перевелося козацтво! – тяжко зітхнули треті.
– Коли й Богдан дбає тільки про власну шкуру, то сама погибель! – похитав головою Кривонос.
– Лягай та помирай! – смикнув за струни бандурист, і вони, наче зойкнувши, жалібно застогнали.
– Ні, друзі, – підвищив тоді голос Тетеря, – не згинуло козацтво, не вмерла ще наша слава!.. Аби тільки голова... а то наробимо ми ще стільки діл, що весь світ руками сплесне! А де нам, брати милі, шукати голову, як не на Запорожжі? Навколо себе... саме так, – тільки озирнутися – і готово! Хто тямущіший... розумніший... Ну так, на те тільки й існує наше братство, щоб берегти батьківщину; без нього зжеруть Україну сусіди... від руського й сліду не залишиться... отже, нам насамперед треба про Запорожжя дбати.
– Що так, то так! – промовив Чарнота.
– Мов із книжки! – струснув головою Кривонос.
Навколо почувся збуджений схвальний гомін.
– Що й казати, голова не клоччям набита, – зауважив і бандурист.
– Отож, друзі, про себе-то нам і треба дбати, – сміливіше й упевненіше провадив Тетеря, – а чим нам підкріпити себе? Здобиччю! А як здобич здобути? Війною, походом, набігом... Адже без війни ми обідралися, зубожіли...
– Та він, їй-Богу, діло говорить! – просяяв Кривонос і завзято підвів голову.
– Правда, правда! Хвала! – вигукнув Морозенко.
– Молодець! Лицар! – захопився Чарнота.
– Слава! Слава! Оце голова так голова! – уже загаласували навколо.
Натовп захвилювався. Ці мішкуваті, апатичні постаті з пригніченим, тупим виразом облич умить перетворилися, немов за помахом чарівної руки, на якихось палких силачів, готових стрімголов кинутися в саме пекло: їхні обличчя оживилися енергією та відвагою, в очах заблищав благородний вогонь, у рухах виявилися спритність і сила.
Значні козаки, знаючи запальність своїх побратимів і їхню шалену пристрасть до будь-якої відчайдушної справи, дещо збентежилися таким настроєм, адже він міг зашкодити їхнім інтересам, і почали відвертати увагу натовпу на інше.
– Воно було б добре, – почав заперечувати Сулима, – та ж у нас мир з усіма сусідами... татар зачіпати не годиться, а своїх і поготів.
– Хто ж це своїх чіпатиме? – утупився Кривонос у Сулиму. – Тільки пан, може, і ляхів своїми вважає?
– Авжеж! Аякже! – озвалися Морозенко й Чарнота. – Цих католиків, певно, за рідних братів має!
– Стійте, – підняв руку Тетеря, щоб спинити наростаючий гомін, – а для чого бусурмани на світі?
– Щоб бити та розуму навчати! – заревіли в одному кутку, а в другому засміялися.
– Та ж і Богдан переказував, щоб поки утрималися, – спробував було ще спертися на його авторитет Сулима.
– Переказував, переказував! – підхопили й інші значні.
– Ех, що там переказував! – роздратовано вигукнув Кривонос. – Наслухалися вже, годі!
– Дозвольте слово сказати! – почав був видиратися на бочку Тетеря.
Але Кривонос перебив його:
– Не треба! Розумніше не скажеш! У похід так у похід!
– У похід! – уже ревіли навколо. – Веди нас у похід!
Тетеря побагровів від захвату.
– На невірних, на турка! – високо підняв він шапку.
– Ні, не на турка! – заволав, потрясаючи кулаками, Кривонос. – Що нам, братці, турок? Від нього нам мало кривди; сидить собі за морем та чихир п'є... А ось свої собаки гірші за невірних, ось як цей юда – Ярема!.. Що він там чинить, то чуб догори лізе!.. Ось цього вовка приборкати – святе діло! Та й поживитися буде чим.
– На Ярему! На ляхів! – несамовито заволали Морозенко й Чарнота.
Багато хто співчутливо відгукнувся на цей крик. Але в іншому кінці вигукнули:
– На бусурман! На невірних!
Значна частина присутніх підтримала й цих.
Тетеря, злякавшись, щоб ватажкування не вислизнуло з його рук, спробував відкласти вирішення цього питання до зручнішої миті.
– Панове! Товариші! Брати! – закричав він, напружуючи голос до хрипоти, і замахав руками, бажаючи вгамувати шум, що здійнявся. – Куди йти – ми вирішимо потім, – надривав він голос і багровів від напруження, – досить і того, що вирішили: у похід! А перед походом же треба випити... Тож випиймо за щастя. Я всіх пригощаю!
– Оце діло так діло! Спритно! Голова! – одностайно загаласували всі й почали підкидати шапки вгору.
– Гей, Насте, – звернувся Тетеря до шинкарки, яка стояла тут-таки й усе ще тремтіла від страху, – тягни сюди й оковитої, і меду, і пива, щоб по саме горло було! За все я плачу!
– Ох, розгулявся, соколе мій ясний! – зраділа вона нарешті такому щасливому завершенню. – Тільки щоб уже без сварки.
– Не буде більше, не бійся... Шабля помирила. А ось як зійде моя зоря, – обійняв він її й нахилився до самого вуха, – тоді згадає гетьман Тетеря Настю Борову.
– О? Дай тобі Боже! – дзвінко поцілувала його Настя.
– Тс! – затулив він їй рота. – Тягни-но все, що маєш.
Але повторювати наказ не було потреби: дівчата вже
за першим словом Тетері почали зносити сюди всі хмільні напої та всі наїдки. Почався великий, широкий бенкет. Задзвеніли ковші, полилася рікою оковита, потекли чорною смолою меди, запінилося пиво... Зарум'янилися обличчя, розв'язалися язики, і руки потягнулися до обіймів. Зчинився шум, гамір, перемішаний із криками, вигуками, пересипаний реготом... Осушувалися ковші за успіх справи, за віру, за благочестя, на погибель ворогів і за розумну голову – за Тетерю, а в деяких гуртах кричали навіть:
– За нового кошового!
Схвильований і розгарячілий Тетеря тільки обіймався з усіма й пив за всіх.
– Гей, гуляти так гуляти! – кричав він. – Щоб і небу було душно! Музику сюди! Танцювати давай, щоб і корчма розвалилася.
– Танцювати так танцювати! – підхопили одні.
– Пісень! – гукнули інші. – Ушквар, бандуро!
Розсипалися акорди, зарокотали баси, задзвеніли приструнки, і розлилася завзята пісня:
Ой бре, море, бре!
Хвиля гра, реве –
Злотом одбиває,
Чаєчку гойдає...
Гей, напруж весло.
Хвилю бий на скло;
Ген байдак синіє –
Серце молодіє!
Мріється й чалма,
Ех, вогню чортма...
Люлька гасне в роті –
Видно, буть роботі!
– Ех, козаки мої рідні, орли мої славні, – розпалилася Настя, – а дайте-но і я вам пісню заспіваю!
– Давай, давай! – весело підбадьорили її всі.
І Настя заспівала дзвінким, соковитим голосом, заспівала, заговорила, і кожен звук її пісні затремтів жаром пристрасті, вогнем поцілунків і пестощів:
Спать мені не хочеться,
I сон мене не бере,
Що нікому пригорнути
Молодую мене, –
Нехай мене той голубить,
А хто вірно мене любить,
Нехай мене той кохає,
Хто кохання в серці має...
Ох, ох, ох, ох!
Хто кохання в серці має!
І всі дружно підхопили:
Ох, ох, ох, ох!
Хто кохання в серці має!
З кожним новим куплетом Настя додавала дедалі більше вогню, з кожним куплетом слухачі розпалювалися все дужче й дужче, аж нарешті не витримав якийсь козак і почав душити Настю в обіймах.
– Звір-дівка! Звір! – примовляв він пошепки. А інші ще під'юджували. – Так її, шельму! Так анафему!..
Настя тільки кричала й відбивалася.
– Гей, до танців! Підківками! Ушквар, музико! – скомандував хтось.
Бандура голосно задзвеніла, козаки підхопили:
Коли б таки або сяк, або так,
Коли б таки за порозький козак...
А дівчата співали:
Коли б таки молодий, молодий,
Хоч по хаті б поводив, поводив!
Настя ж, вирвавшись з обіймів, додала ще:
Страх мені не хочеться
З старим дідом морочиться!.. –
і закружляла, зацокала підківками.
Усі помчали за нею в шаленому танці; здригалися могутні плечі, згиналися і стрункі, і огрядні стани, руки впиралися в боки, ноги злітали вгору, звивалися зміями оселедці, розліталися чуби; і молоді, і старі голови, розгарячілі вином і завзятою піснею, у якомусь дикому сп'янінні віддавалися шаленим веселощам, забуваючи все на світі, не пам'ятаючи навіть самих себе, не усвідомлюючи, що за хвилину може налетіти лихо – і завмре перед ним розгул, і перетвориться безтурботний регіт на тяжкий болісний стогін, на зойки...