– За віру, за волю все нажите добро віддаю... Беріть його, славне лицарство, собі на пожиток!
– Оце так Настя! Сестра козацька! Орлиця! – загомоніли навколо захоплені голоси, а Сулима з Чарнотою кинулися її обіймати.
– Ми теж усе, що маємо, віддаємо на святу справу, – почали знімати із себе і сережки, і коралі дівчата.
– Ну, і жарти з дівчатами! – запалав Богун. – Та коли в нас такі завзяті сестри, то я готовий і з голими кулаками кинутися на ворога, їй-Богу! Тільки б швидше: руки сверблять!
– Орел! – обійняв його розчулений Кривонос. – Ось і я таки дожив до бенкету, – уже й нап'юся, уже й погуляю, та й поквитаюся дечим із ким!
Почали обійматися козаки і з запорожцями, і з голотою, але це вже були не п'яні, дешеві обійми, а братання на життя і смерть, забуття й прощення всіх взаємних кривд та злиття душ в один великий дух, окрилений прагненням урятувати батьківщину, захистити віру, здобути безсмертну славу.
– Поріднімося всі! Зіллємося в одну ріку й потопимо ворогів! – лунали то тут, то там вигуки й нарешті вибухнули спільним одностайним криком: – До зброї, брати! До зброї! Веди нас, батьку Богдане, усіх на ворогів. Ти наш отаман і вождь!
– Не згине Русь із таким батьком! – розмахував торбаном * Бабій.
– Немає ні в нас, ні на цілому світі кращого вождя, ніж наш Хміль! – надривався Чарнота.
– Отаман! Отаман! – загомоніли навколо розпалені голови, і шапки злетіли вгору.
– Чого це отаманом? – гаркнув Богун. – Гетьманом нехай буде Богдан, гетьманом і Запорожжя, і всієї України.
* Торбан – музичний струнний інструмент.
– Так, зорі згасають перед сонцем, – раптом вигукнув і Тетеря, кинувши свою шапку до ніг Богдана, – вклоняюся нашому славному гетьманові, нашому отаманові й вождю.
За шапкою Тетері полетіли до ніг Богдана й шапки, і шоломи, і шлики.
Збентежений стояв Богдан і мовчки вклонявся на всі боки: небачене досі хвилювання запалило рум'янцем його обличчя; велика справа, яку йому доручали, високо піднесла його голову, неосяжне почуття і страху перед відповідальністю, і радості від виявленої йому довіри, і натхнення заради блага народу наповнило його груди священним трепетом і перехопило подих.
– Дякую вам, товариші, друзі вірні, дякую за честь і за славу, – нарешті опанував він свій голос, – але вона надто велика, не для мене, є старші й достойніші.
– Не час тепер церемонитися, друже, – простягнув Богданові руку розчулений Кривонос, – сам знаєш, що тільки ти один можеш стати на чолі такої великої справи, гріх і сором навіть подумати про відмову.
– Просимо! Вклоняємося! Богданові-гетьману слава!
Не витримав Богдан такого напруження почуттів, що охопили його полум'ям, і заплакав; на його натхненному відвагою й надією обличчі грала радісна усмішка, очі сяяли гордим щастям, а тим часом із них нестримно скочувалася сльоза за сльозою.
– Не впадав я у відчай, діти мої, брати... – простягав він до всіх руки, – усе життя моє... уся душа... усі думки за вас і за мою нещасну батьківщину... тільки рано ще про гетьманство думати, дайте час... відіб'ємо спочатку ворога... а потім уже всією землею... усім миром подумаємо... Тепер же бути вашим вождем згоден і низько вклоняюся всім за цю велику честь...
– Богданові Хмелю, отаманові нашому слава! – заревіли всі, оточивши батька схвильованою стіною.
– О, затремтить тепер панська кривда в хоромах! – вихопив із піхов свою шаблю Богун.
– Ми їх, клятих, охрестимо у їхній власній крові! – гаркнув Кривонос.
– На погибель їм, кровопивцям! Смерть ворогам! – заблищали в повітрі леза шабель.
– Так, погибель усім нашим напасникам і гнобителям! – грізно підвищив голос Богдан. – Я відчуваю, що в грудях моїх росте й міцніє Богом дана сила. Так, я підніму бунчук * за край мій рідний, я кину пограбованим, приниженим дітям заклик, і все живе повстане за мною, підніметься, мов грізний вал під час бурі на морі, і потопить у своєму пориві всіх наших ворогів. До зброї ж, друзі мої! На життя і смерть! – енергійно змахнув своєю шаблею й новий отаман.
* Бунчук – довга палиця з металевим яблуком на кінці, з-під якого звисав кінський хвіст, символ військової влади, яким користувалися гетьман і запорозькі отамани. Підняти бунчук – тут означає підняти повстання.
– За віру, за край рідний! – загриміло громом навколо, і сотні рук потягнулися до шаплика, підняли його разом зі своїм новим батьком-отаманом на плечі й понесли до човнів, що стояли напоготові біля берега Дніпра.
XLVIII
Рівна, благодатна весна відразу розлилася по всій Україні. Зацвіли дикими квітами безмежні степи. Зеленим ланцюгом, що тягнувся вдалину, розкинулися стародавні могили. Завирувало в степу нове, молоде життя. Залунали у високому небі дзвінкі пісні й крики невидимих оку птахів. Потягнулися ледь помітними трикутниками дикі гуси й журавлі. У високій траві діяльно заметушилися куріпки й перепели. Повітря наповнилося життєдайними, п'янкими пахощами свіжих трав і диких квітів.
Стояв ясний і теплий весняний день. Високим небом повільно пливли легкі білі хмари. Повівав теплий вітер і пробігав дрібними хвилями зеленим морем степу. Вузькою дорогою, що звивалася серед смарагдових, усіяних квітами рівнин, неквапливою риссю просувався загін польських гусарів. Попереду загону їхали троє вершників; старший із них, який сидів на доброму широкогрудому коні, судячи з одягу, належав до коронних гусарів. Його немолоде обличчя з кошлатими сивими бровами й такими самими довгими вусами, що визирало з-під грізного гусарського шолома, на перший погляд здавалося суворим; але кожен, хто зустрічався зі світлим поглядом його добрих блакитних очей, відразу переконувався в його безмежній добродушності. Співрозмовник старого гусара мав надзвичайно благородне й розумне обличчя; його вік важко було визначити: він був не надто старий і не надто молодий, не надто вродливий і не надто поганий собою, словом, чоловік середніх років. Його спокійна, впевнена мова й такі самі рухи виказували людину, яка часто мала справу з високопоставленими особами. На ньому було просте військове вбрання; але чудовий кінь вершника без слів свідчив про те, що його власник міг би без труднощів одягнутися в найрозкішніші тканини, якби мав бодай якусь пристрасть до чепуріння. Третій вершник за всім своїм зовнішнім виглядом належав до тих звичайних, зручних у товаристві людей, яких завжди тримають біля себе значні особи, щоб надати своїй появі більшої урочистості.
– Але, пане ротмістре, – говорив середній вершник, звертаючись до сивого гусара, – я, правду кажучи, не розумію, що спонукало коронного гетьмана вживати таких запобіжних заходів? Я, звичайно, вельми вдячний йому за те, що він дав мені можливість мати такого цікавого й люб'язного супутника, але ціла сотня гусарів! Заради Бога! Можна подумати, що нас супроводжують через ворожий табір, тоді як населення навколо зовсім спокійне, навіть надто спокійне, хочу я сказати.
– З останніми словами пана полковника я можу цілком погодитися, – відповів ротмістр, – надто спокійне, так, надто спокійне для цього краю, повторюю і я, і в цьому полягає головна небезпека. Я, власне, сам не тутешній, – батьківщина моя велика Литва, – але ось уже понад чотири роки стою я тут на кресах (на кордоні) й устиг придивитися до місцевого населення. Що не кажіть, а вони славні, хоробрі люди. Нехай мене всі й вважають старим диваком, але язик мій завжди говорить те, що відчуває серце, а тому повторюю: якщо вони й бунтують, то, правду кажучи, мають за що. Надто вже їх утискають пани. А кожному ж, пане полковнику, хочеться жити!
– Цілком поділяю ваші чесні думки, – гаряче промовив співрозмовник, – король також дотримується їх, і його дуже засмучують ті грізні й жорстокі заходи, яких уживає проти козаків коронний гетьман.
– Так, усе це зайве, зайве, – похитав головою ротмістр. – Хоча, мабуть, без суворості теж не обійтися. Утім, я гадаю, усі ці заходи тепер уже ні до чого не приведуть. Судячи зі спокійного, прихованого настрою всіх мешканців, я думаю – уже запізно! Чи помічав коли-небудь пан полковник, як перед страшною бурею все навколо завмирає? Так само й тут. Цей народ надто сильний і відважний, щоб мовчати через боязкість чи страх; якщо він уже притих, то, отже, замислює якусь жахливу помсту.
Здавалося, останні слова ротмістра справили найсприятливіше враження на полковника; його обличчя пожвавішало, а очі з цікавістю звернулися до співрозмовника.
– Пан ротмістр знає щось певне?
– Ні, крім того, що відомо тепер кожному, я нічого не знаю. Моє переконання ґрунтується на власних спостереженнях. Та ось, до речі, ми під'їхали до села, – указав він на веселий хутірець, що раптом виринув поміж двома балками й потопав у садах, тепер усіяних білим, мов молоко, цвітом. – Прошу пана полковника звернути увагу на все довкола, і тоді пан сам переконається в слушності моїх слів.
Випередивши свій загін, супутники спустилися з невеликого пагорба й в'їхали до села. На широкій вулиці не було нікого, наче всі вимерли; навіть собаки, які завжди так докучають подорожнім, цього разу невідомо куди поділися; утім, здалеку долинав гомін багатьох голосів.
– Дивіться, – прошепотів ротмістр полковникові, спрямовуючи свого коня в бік шуму, що долинав. – А сьогодні ж робочий день.
Проскакавши невелику частину вулиці, вершники повернули за ріг, і перед їхніми очима постало вельми цікаве видовище. Натовп із двадцяти-тридцяти селян оточив огидного на вигляд жебрака. У жебрака не було правої руки й лівої ноги; одне око було виколоте, і замість нього на обличчі зяяла якась страшна червона западина; сині рубці вкривали паршиву голову; біля каліки валялися на землі милиці, а поруч із ним сидів невеличкий білявий хлопчик, очевидно, його поводир. Скалічений про щось гаряче говорив селянам, розмахуючи єдиною вцілілою рукою; грізні вигуки, що спалахували то тут, то там, свідчили, що його слова справляли враження на присутніх.
– Висипався, – кажу вам, – хміль із мішка! – виразно долинув до вершника різкий голос жебрака. Але більше їм нічого не вдалося почути: поява вершників справила якийсь магічний вплив: за одну мить селян не стало; перестрибнувши через тини й перелази, вони наче провалилися невідомо куди.