На місці залишилися тільки жебрак, хлопчик, якийсь смаглявий селянин та старий дід.
Пан ротмістр і полковник під'їхали до гурту, що залишився.
– Чому ви всі так порозбігалися? – привітно запитав полковник. – Ми вам, люди добрі, не збиралися чинити зла.
Смаглявий селянин поглянув на нього спідлоба й коротко відповів:
– Ми нікуди не тікали.
– Ти дотепний, друже мій, – усміхнувся полковник у відповідь на слова селянина, який дивився на нього похмурим, непривітним поглядом. – Я запитую, куди поділися решта?
– А хто їх знає! – так само суворо відповів селянин.
Полковник перевів погляд на діда, сподіваючись почути від нього якесь пояснення цієї незрозумілої втечі, але той так відчайдушно замотав головою, показуючи на свої вуха, що полковник відразу зрозумів: тут уже йому не вдасться витягти жодної відповіді.
– Дивує мене тільки одне, – усміхнувся він розумною, тонкою усмішкою, – коли ти такий глухий, старий, то навіщо ж турбував свої старі кістки?
– Старець Божий, – поспішно втрутився в розмову жебрак, – він у нас уже мов мала дитина: хоч нічого й не чує, а де люди, там і він, там йому веселіше.
– А, ось воно що! Однак скажи, приятелю, хто це тебе так усього покалічив? – мимоволі здригнувся полковник, розглядаючи жахливий обрубок людини, що напівлежав перед ним на землі.
– Пан коронний гетьман, – усміхнувся моторошною усмішкою жебрак, – це він нам таку пам'ятку залишив, щоб ми ходили світом та людям про його грізну силу свідчили.
– Безглузда, огидна жорстокість! – промовив сам до себе полковник і знову звернувся до каліки. – То чи не можеш хоч ти сказати мені, чому це всі порозбігалися, мов вівці, коли ми з'явилися? Адже в нас, здається, немає вовчих іклів?
– День робочий, у кожного своя робота, та тут ще й пан коронний гетьман суворо заборонив усім збиратися гуртами. От бідний люд, може, й подумав, що ви, хай не прогнівається ваша милість, теж із війська коронного гетьмана, та й розсипався хто куди... кожному ж своя шкура, хоч і батогами латана, дорого коштує... Он моя, без рукава й без холоші (половини штанів), а й ту бережу. Воно, звісно, не слухатися волі гетьмана гріх, та хто ж без гріха? – викручувався хитрий жебрак. – Сидять вони тут на хуторі, мов у ведмежому барлозі, нічого не бачать і не чують, а чоловік Божий, хоч і на одній нозі, та і там, і сям побуває, усяких новин наслухається, а потім людям їх і розповідає. За що купив, за те й продаю, а може, ще й милостиньку отримаю, бо бідним людям цікаво послухати мої оповідки.
– А про який це хміль, що висипався з мішка, ти говорив? – перебив полковник хитрого жебрака.
Хоч яким спритним був той, але від цього запитання його єдине око почало неспокійно бігати на всі боки.
– Гм... це я про того, як його, – почухав він потилицю, – і не згадаєш бісового сина! Відтоді як пан економ ударив мене ціпом по голові, всю пам'ять відбило... Та, правду кажучи, і змолоду доброї пам'яті не мав. Мати часто казала: "Ей, Хомо, Хомо, бракує тобі в голові однієї клепки..." – торохтів жебрак, очевидно, вигадуючи спритний викрут. – Так от я їй, покійниці... Та ви це про того мужика, в якого хміль із мішка висипався?.. Гм... дурний був мужик... – усміхнувся жебрак. – Тільки навіщо вельможному панові мої побрехеньки слухати? Мелю їм, що спаде на думку, та й сам не знаю, де початок, а де кінець. Так от...
– Пан полковник даремно марнує час: тут ми нічого не доб'ємося, – прошепотів ротмістр на вухо полковникові, – та ось і наш загін; радив би краще продовжувати шлях.
– Пан ротмістр має рацію, – задумливо відповів полковник і, торкнувши коня острогами, рушив уперед.
– Милостиньку, милостиньку, пане ласкавий, пане добрий! – загукав співучим голосом жебрак, простягаючи руку.
Полковник озирнувся й, кинувши йому велику срібну монету, ласкаво гукнув: "За те, що спритно язиком мелеш!"
Жебрак покрутив монету перед оком і, злобно поглянувши вслід панам, що від'їжджали, глухо пробурчав:
– Ну, ну... не підловиш, знаємо ми вас! Та що там? Із паршивого цапа хоч вовни жмут!!
– Пан полковник запитував, про який це хміль говорив жебрак? – звернувся до полковника ротмістр, коли вони виїхали із села.
– Так, мені здається, що в цих словах був якийсь особливий зміст.
– Цілком правильно. Хмелем вони називають просто Хмельницького, писаря реєстрового війська, через якого, власне, й заварилася вся ця каша. А те, що він каже, нібито хміль висипався з мішка, мабуть, може означати, що Хмельницький уже виступив із Запорожжя{306}.
– Як, невже гетьмани не мають про це точних відомостей? – швидко повернувся в сідлі полковник.
– Звідки? Тутешнє населення не видасть його під жодними тортурами. Наші жовніри бояться заглиблюватися в степи... кілька загонів було послано, але вони досі не повернулися...
– Але ж це дивовижне легкодумство! – мимоволі вигукнув полковник. – Отже, ніхто навіть не знає ні сил Хмельницького, ні його намірів?
– До нього ставляться надто легковажно... Щоправда, він почасти заплутує всіх своїми листами... Мушу сказати панові полковнику, що це розумник, яких мало.
– О так!.. Я знав його!.. Утім, я гадаю, що все це ще може закінчитися миром, – підсумував полковник. – Хмельницький – людина розумна, а з розумною людиною порозумітися неважко. У всякому разі поганий мир, як кажуть старі люди, кращий за добру сварку.
Ротмістр уважно поглянув на свого співрозмовника; здавалося, він хотів прочитати на його обличчі, чи справді той вірить у можливість будь-якого миру за такого становища, чи лише хоче припинити розмову, незручну для його доручення. Але полковник мовчав, зосереджено розглядаючи поводи свого коня. Замовк і ротмістр. Мовчки поїхали супутники широкою риссю.
Що ближче вони під'їжджали до Черкас, то густіше заселеною ставала місцевість; хутори й села траплялися дедалі частіше, але всюди селяни зустрічали й проводжали загін похмурими, потайними поглядами. Праворуч і ліворуч від дороги тягнулися поля; однак більшість із них, попри вже досить пізню пору, лежала необробленою, вкритою густою травою. Лише зрідка траплялися дружні сходи жита й вівса. Ця обставина не вислизнула від уважного погляду полковника.
– Дивно, – промовив він, – як багато тут іще незасіяних полів! Мені здається, вони вже проґавили час.
– Вони про нього й не думали, – відповів ротмістр. – Поля покинуті, так, покинуті, – повторив він, зустрівши здивований погляд полковника, – і на це варто було б звернути увагу. А колись же вони були потрібні. Де ж їхні господарі? Немає їх. Народ натовпами залишає цей край, і це, кажу я панові полковнику, неспроста!
– Усе це сумно, так сумно, – похитав головою полковник, – що, боюся, моя місія виявиться зовсім безплідною, і я привезу королю лише криваву звістку.
Знову запала мовчанка.
Полковник їхав, похиливши голову на груди; здавалося, якісь тривожні думи охопили його. Ротмістр не наважувався турбувати королівського посла й мовчки їхав поруч із ним. Коні звернули з дороги й пішли вузенькою стежкою, що звивалася серед високої трави. Вони йшли вільним кроком, похитуючи довгими гривами; удари їхніх копит губилися в густій зелені, і тільки пожовкла торішня трава, яку розсували грудьми коні й яка знизу вже забарвилася яскравою молодою зеленню, тихо шелестіла. Але вітер відносив убік і цей слабкий шелест. Заколисані рівномірною ходою коней, вершники плавно погойдувалися в сідлах. Проїхавши так верст п'ять і не зустрівши жодної живої душі, подорожні нарешті помітили вдалині високу постать із перекинутими через плече мішком і бандурою. Бандурист ішов широкими, твердими кроками, розмахуючи величезною сучкуватою палицею; поруч із ним крокував також рослий селянин із нагостреною косою в руках. Вітер, що віяв із того боку, доніс до подорожніх кілька уривчастих, але дивних фраз.
– А чого дивитися на лемеші та коси? – долинув дикий бас бандуриста. – Усе одно вам більше землі не орати.
Відповідь селянина, вимовлена тихіше, не долетіла до подорожніх.
– Та хоч у Вовчий Байрак, там уже зібралася ватага, – знову пролунав гучний голос бандуриста.
Знову настала довга пауза; очевидно, селянин ставив якісь запитання. Потім заговорив бандурист; але цього разу він говорив нерозбірливо й лише наприкінці своєї промови сильно змахнув палицею та енергійно вигукнув:
– Наваримо з хмелем такого пива, що буде п'яніше за литовські меди!
Не обмінявшись жодним словом, вершники пришпорили коней. Їхнє наближення відразу помітили; селянин озирнувся й, побачивши поблизу двох вершників, а вдалині загін гусарів, щось прошепотів бандуристові, на що той лише завзято кивнув головою.
Незабаром вершники порівнялися з ними. Селянин зняв шапку й, підштовхнувши бандуриста, якого, попри його сліпі очі, завдяки велетенському зросту й кошлатій рудій гриві радше можна було прийняти за відчайдушного розбійника, промовив: "Кланяйся, дядьку, кланяйся: вельможні пани!"
– Боже поможи, люди добрі! – промовив дід своїм густим басом.
– А куди, старче Божий, прямуєш? – запитав полковник, кинувши срібну монету.
– Та так, куди люди ведуть! Дякую твоїй милості, ясновельможний пане, дай Боже сто літ прожити в щасті та здоров'ї, – заговорив співучим голосом бандурист, ховаючи монету.
– Ну, за нинішніх порядків дай Господи й два роки спокійно прожити, – усміхнувся полковник. – А ось ти, старче Божий, по всьому світу ходиш, чи не чув чого про Хмельницького? Говори всю щиру правду: ми ні тобі, ні йому не бажаємо лиха, я його давній приятель.
Бандурист сумно похитав головою.
– Ой пане, пане, прости мені, сліпому дурневі, що насмілююся так із тобою розмовляти, але тільки шкода мені тебе, якщо, прости за слово, ти з таким розбійником, зрадником, собачим сином приятелюєш. Одурить він тебе, вражий син, як і всіх дурить, щоб він першою галушкою вдавився! Пан вельможний питає, що я чув про нього? Що ж я міг чути? Чую, що навколо проклинають його люди, а який він із себе, не бачу, не дав Бог, та й дяка Йому за це; не бачу тепер, принаймні, цього антихриста, якого Господь наслав на нас у покарання за наші гріхи!
– Чи не забагато ти на нього звалюєш? – глузливо запитав полковник.
– Що я можу, старий дурень, знати? А ось доживемо, згадає мої слова вельможний пан і скаже тоді, що я ще мало говорив.
– Ну, добре, добре, старий! – усміхнувся полковник і, торкнувши коня, поскакав уперед.
XLIX
– Пан бачить, – звернувся до Радзієвського ротмістр, коли вони від'їхали настільки, що пішоходи вже не могли почути їхніх слів, – коли справа стосується Хмельницького, вони стають глухими й німими, мов стіни; можна скільки завгодно в них стукати й не почути жодного звуку...