Але тим людина й щаслива, що не знає, не відає, що принесе їй наступна мить...
XLVI
Шалений танець захоплював то одну, то іншу пару й нарешті закружляв майже всіх... Закрутилися, заметалися чубаті голови, сп'янілі від безтурботних, диких веселощів, і серед вигуків та криків ніхто не помітив нового відвідувача, який зупинився біля стовпа й замилувався картиною широкого низового розгулу. Прибулий гість був ставний, вродливий і сповнений молодечої завзятості; його чепурне й багате вбрання було геть мокре; з темно-синіх оксамитових шароварів, із торочок шалевого пояса, із розшитих золотом вильотів струмками стікала вода.
Нарешті Чарнота, несучись навприсядки, наштовхнувся на прибулого, що стояв на місці, й полетів шкереберть.
– Який там чорт на дорозі стоїть? Повилазили баньки, чи що?
– Дарма що впав! Почухай спину та й починай знову! – підбадьорив упалого витязь.
Глянув козак на порадника, мов обпечений схопився на ноги й кинувся до нього з розкритими обіймами.
– Богун! Побратиме любий!
– Він самий! – гаряче обійняв його гість.
– Богун! Богун прибув до нас, брати! – замахав Чарнота рукою.
– Богун, Богун, братці, Богун! – пролунали з різних кінців захоплені вигуки, і натовп, покинувши танці, оточив прибулого козака.
– І справді, він! Оце радість так радість! – потягнулися до нього жилаві, залізні руки й довгі розвіяні вуса.
– Здоров, Кнуре! Усього доброго, Бугаю! Як поживаєш, ідоле? – обіймав своїх друзів Богун, то по черзі, то відразу двох-трьох.
– Та звідки тебе приніс сатана, голубе мій? – цілував його взасос Сулима.
– Прямісінько з Дніпра.
– Як із Дніпра? – розвів руками Сулима.
– У русалок у гостях був, чи що? – засміялися запорожці.
– Мало не потрапив до красунь на бенкет! – струснув витязь кучерявим чубом.
– Та він справді мокрий, мов хлющ, – підкинув бандурист угору вильоти Богунового вбрання й оббризкав холодною водою сусідів.
– Дивіться, братці, та він же, певно, переплив Дніпро? – підійшов до Богуна богатир.
– Кривоносе! Батьку! – кинувся до нього козак. – Оце щастя, що застав тут найславніше лицарство!
– Дружище! Брате рідний! – тряс його за плечі Кривонос. – Переплив же, га?
– А що ж було робити? Хіба дочекаєшся у вас поромників? Перепилися й лежать, мов кабани! Насилу я вже їх розштовхав на цьому березі.
– Так, так! Чисто кабани, – кивнув головою блаженно всміхнений Сулима; піт струмками котився по його чолу, щоках і вусах, але він не звертав на нього жодної уваги, навіть рукавом не витирав.
– Молодець, юначе! Справжній завзятець! Шибайголова! Орел! – посипалися звідусіль радісні, хвалебні вигуки.
– Так, відчайдух... на витівки мастак! – із прихованою досадою підійшов до Богуна й Тетеря.
– Ось із ким іти на турка! – вигукнув козак на прізвисько Бабій.
– І до самого поведе – проведе! – підхопив Чарнота.
– Тобто до Яреми! – підкреслив Кривонос.
– Орел, а не козак! Сокіл наш ясний! І відьму осідлає, не те що!.. Ось кого ватажком узяти, так, люди?! – загаласували навколо.
Тетеря прислухався до цих дедалі гучніших вигуків і кусав собі губи. "От і вір цій божевільній юрбі, цій свавільній, примхливій, дурноголовій дитині, – пролітало в його збудженому мозку. – Хто ще хвилину тому був для неї божком, той уже звалений під лаву, а інший уже сидить на покуті в красному куті! Їй потрібні або нові іграшки, мов дитині, або міцна вуздечка".
– Та годі вам, – відбивався тим часом Богун від нескінченних обіймів, – і ребра поламаєте, і задушите. Хоч би "михайлика" одного-другого оковитої піднесли, а то все насухо... Зігрітися б годилося...
– Правда! Після купання тепер саме час! – підтримав свого друга Чарнота.
– І не здогадалися! – почухали деякі потилиці.
– Гей, шинкарю! – гукнув Кривонос.
– Тягни сюди всілякі напої та напувай! – розпорядився Сулима.
– Тягни, неси! Я плачу! – заволав і Тетеря.
За хвилину Настя вже стояла з глечиком і келихом перед Богуном.
– Оце лицар так лицар! Усім січовикам окраса! Такому завзятцеві й ківш за щастя піднести!
– Дякую, чорноока! – підморгнув Богун і, гукнувши: – Будьте здорові! За всіх! – одразу осушив поданий йому ківш.
– Будь здоровий і ти! Навіки славен! – уклонилися одні.
– Пий на здоров'я ще! Та веди нас у похід! – вигукнули інші.
– У похід! У похід! Будь нашим отаманом! – заволали всі, розмахуючи руками й підкидаючи шапки вгору.
– Дякую, брати! Забагато честі! Є старші за мене, поважніші! – уклонявся на всі боки Богун, приголомшений несподіваною пропозицією.
Тетеря позеленів від злості й спробував було трохи стримати запал захмелілих голів.
– Правду каже лицар, хоч і молодий, і лише на витівки спритний, а розумнішим за вас виходить, брати... За що ж ображати наше заслужене, досвідчене в боях і походах лицарство?
Але натовп уже не слухав Тетерю; новоприбулий гість, очевидно, був його улюбленцем і відразу затьмарив честолюбця, який рвався у ватажки.
– Чого його слухати! Веди нас, Богуне! Веди в похід! – приєдналася до загального галасу навіть Настя з дівчатами.
– Та стійте, братці! Куди вести? Куди? – намагався перекричати всіх Богун.
– На море! У Синоп! На гулянку! На Ярему! Потішитися! Здобути молодецьким способом собі що-небудь! – виривалися серед страшного шуму то тут, то там вигуки.
– Ні, братці! Стійте! Слухайте! – гучно перебив усіх Богун. – Слухайте!
Галас ущух. Передні ряди посунулися ближче до Богуна, збуджено й уважно прислухаючись, у задніх рядах іще чувся гомін, але й він помалу почав стихати.
– Ні, братці мої рідні! – провадив серйозним тоном Богун, і в його голосі затремтіло глибоке почуття. – Не ті часи настали! Не до розваг нам, не до лицарського молодецтва! Нас кличе тепер Україна-ненька, зганьблена, потоптана ворогами... До синів своїх простягає закуті в кайдани руки мати й із зойками кличе їх до себе на допомогу, на захист!
Долетіло слово Богуна до всіх кінців просторого подвір'я й обпекло всіх, здригнулися від болю серця, похилилися на груди голови... і раптом запала серед цього ще хвилину тому збудженого, розгульного натовпу грізна тиша.
– Що з нею сталося? – суворо запитав бандурист.
– Хіба там своїх сил немає, якщо щось і сталося? – зауважив Тетеря і, витлумачивши загальне мовчання як нерішучість, додав, бажаючи скористатися миттю: – Кожен про власну шкуру повинен дбати, у кожного свої рани.
– Брати! – ударив себе кулаком у груди Богун і рушив до них уперед, блиснувши на Тетерю гострим, презирливим поглядом. – Та чи є така людина на світі, яка змогла б зректися своєї матері? Єврей, татарин, останній поганець шанує її, бо вона напоїла й вигодувала його своїми грудьми... Та що поганець – лютий звір, і той свою матір захищає, а ми будемо тільки думати про власні шкури, материнське тіло віддамо на поталу лиходіям, ворогам? Адже вона й без того вже наймичка – рабиня в панів та ксьондзів, а тепер уже пробила для неї смертна година: женуть її геть із рідної хати, катують, мов бидло, палять її кревне добро.
– Не може бути! – захвилювалися одні.
– Нечувана річ! – вигукнули інші, насупивши брови.
– Нелюди! Пси! Лиходії! – загрозливо піднялися стиснуті кулаки.
– На погибель їм! Усі встанемо як один! Грудьми заступимо свою матір від звіроти! – заволали всі.
– А за нас самих хто заступиться? – марно намагався Тетеря відвернути думки товариства в інший бік, зачепивши чутливу струну егоїзму. – Нам про себе дбати годиться.
– Так? Про свою шкуру? Про свої кишені? – несамовито вигукнув обурений Богун. – А стогнуча Русь вам байдужа? А на кревних братів начхати? Через кого полягли Тарас Трясило, Гуня, Павлюк? Через своїх! Не захотіли ви через користь, не захотіли всі разом повстати й розчавити ворога та скинути зі своєї шиї ярмо, а залишили бійців за віру, за волю, за спільне благо самих боротися з нелюдами... ну, і склали витязі-завзятці за рідний край свої голови, полягли в нерівній боротьбі.
– Богом клянуся, що то правда! Гірка, кривава правда! – ударив Кривонос шапкою об землю.
– Ох, ще й яка! – застогнав бандурист.
– Що ж? – заперечив Сулима. – Стояли ми тоді за Річ Посполиту... за свою державу...
– Так, за свою рідну державу... – підхопив було Тетеря.
– За рід-ну?! – раптом закричав Богун, наступаючи на Тетерю, й оголив шаблю. – Та як у тебе язик повернувся таке сказати? Мало вам, чи що, тих шулік, що шматують наш край? Доконати хочете батьківщину? І коли ж? Коли кат веде її на останні смертельні тортури?
– Та що там за біда? Яке нове лихо? – загримів бандурист густим басом.
– Розкажи швидше, голубе! – підійшов Кривонос.
– Розкажи, повідай! – оточив Богуна тісним колом розлючений, схвильований натовп.
– Не я, друзі мої, товариші кревні, повідаю про це, а ось хто сповістить вам про передсмертну годину України, – енергійним рухом руки Богун указав на відчинену браму.
Усі повернулися до неї обличчям.
На порозі стояв зі своїм сином Тимком писар Чигиринського полку Зиновій Богдан Хмельницький.
Три роки не був на Запорожжі Богдан і не бачився з більшістю своїх старих товаришів. У зрілому віці за міцного здоров'я протягом такого порівняно невеликого часу зовнішність людини майже не змінюється; але горе, що звалилося на Богдана, та сердечні тривоги й муки здолали його могутню натуру й залишили на ньому різкі, незгладимі сліди своєї перемоги. Майже ніхто відразу не впізнав Богдана; навіть Кривонос, який бачив його рік тому, і той відсахнувся, не вірячи власним очам. Перед товариством стояв не колишній квітучий здоров'ям силач, а старий, який уже почав занепадати: чорне волосся й вуса Богдана тепер рясніли памороззю, а подекуди навіть зовсім відливали сріблом; на високому благородному чолі тепер глибокими борознами пролягли зморшки; погляд чорних вогненних очей потьмянів і сховався в похмурій глибині; струнка постать змарніла, горда постава зникла.
– Б'ю нашому славному товариству чолом до землі від себе й від матері-України, що вмирає, – промовив схвильованим голосом заслужений козак, який утік від смертної кари, – вона тепер, мов смертельно поранена чайка, б'ється, задихаючись у власній крові.
– Хміль, Хміль тут! Богдан наш! Батько наш славний! – пролунали тепер радісні вітання звідусіль.
– Та хай я буду католицьким псом, коли впізнав тебе, друже мій любий! – стиснув Кривонос Богдана у своїх могутніх обіймах. – Покарбувало, видно, тебе лихо та снігом припорошило!
– Не тільки припорошило, а й пригнуло до землі! – підійшов, широко розкривши руки, Чарнота.
– Будь здоровий, батьку! Вітання тобі щире! – полинули звідусіль уже радісні вигуки.
Богдан мовчав і лише жестами відповідав на дружні вітання.