Вірити цьому, звичайно, не можна: ними керує або страх, або бажання залякати нас. Але зробити це не так легко, як гадає дурне бидло! – молодецьки підкрутив свої тонкі вусики пан товариш. – Де він перебуває зі своєю голотою, нам теж поки невідомо. Утім, пан коронний гетьман уже вжив усіх заходів: він розіслав усім найближчим панам універсали, запрошуючи їх об'єднатися з ним, щоб одним ударом розчавити нахабне бидло!
– О, фатальна поспішність! – мимоволі вихопилося в пана полковника, і, похиливши голову на груди, він промовив півголосом: – Чим це закінчиться, чим це нарешті закінчиться?
– А чим же, – завзято вигукнув юний шляхтич, – тим самим, чим завжди закінчувалися бунти цих псів! Учора до нашого табору прибули Кисіль і Остророг, сьогодні чекаємо на князя Корецького... Та чи не він це і є? – стрепенувся шляхтич, прислухаючись до звуків труб і литавр, що долинали з вулиці. – Вони, присягаюся, вони! – вигукнув він, схоплюючись із місця.
Співрозмовники підвелися й вийшли на вулицю.
Справді, нею просувалася блискуча процесія. Попереду всього загону їхали музиканти, вбрані в блакитні шовкові каптани, розшиті сріблом, із довгими вигнутими срібними трубами й такими самими литаврами в руках. Їхні чудові білі коні гордо ступали в такт музиці по вісім у ряд. За музикантами рухалися прапороносці; на них були червоні каптани, розшиті золотом, у руках вони тримали розгорнуті прапори; тут були й штофні знамена із зображеннями гербів князів Корецьких, були й чужоземні, відбиті ними в різних битвах. На деякій відстані за прапороносцями погойдувався на чудовому сірому коні сивий і обрюзглий пан Корецький, якого супроводжував блискучий почет з офіцерів його команди; шалена розкіш і блиск їхнього вбрання буквально сліпили очі. За ними тягнувся ряд зброєносців із коштовними щитами та значками. Далі вздовж усієї вулиці й усього пагорба рухалася міліція, вбрана в найяскравіший одяг, що розтягнулася довгою стрічкою по шість коней у ряд. Процесію замикав величезний обоз, який складався з безлічі навантажених доверху возів, на яких сиділи слуги, конюхи й кухарі. Мовчки й похмуро дивилися селяни на блискучий загін, проводжаючи його прихованими неприязними поглядами.
Радзієвський поглянув у їхній бік і здригнувся: стільки в цих похмурих поглядах палало темної, глухої ненависті! А війська все йшли та йшли блискучим, сяйливим потоком, брязкаючи латами й шелестячи металевими крилами, що тремтіли за плечима.
– Господи! – тихо промовив він. – Чи не надто вже пізно для всього?
Сонце схилялося до заходу, коли загін нарешті дістався Черкас.
– Чи дозволить пан полковник провести його до відведеного йому помешкання? – запитав ротмістр Радзієвського, коли вони в'їхали до містечка.
– Із найбільшою радістю, – той із почуттям потиснув руку ротмістрові, – але спочатку я попрошу пана ще про одну послугу – доповісти коронному гетьманові, що я прошу в нього негайної аудієнції, бо тепер, як я бачу, час уже треба рахувати хвилинами, а не годинами.
У розкішному помешканні пана коронного гетьмана з нагоди прибуття надзвичайного королівського посла зібралися всі вельможі, які перебували в місті. Коронний і польний гетьмани сиділи поруч за окремим столом. На противагу мізерному зросту Потоцького польний гетьман Калиновський був надзвичайно високий і худий, мов суха жердина; його обличчя мало темний, майже коричневий колір, риси були гострі, видовжена голова, сивувате волосся коротко підстрижене, уся його зовнішність мала відбиток безперервного, суворого військового життя.
Навколо гетьманів на розставлених півколом кріслах розмістилися решта вельмож. Тут були Чарнецький, Остророг, Кисіль, Шемберг, Корецький і безліч інших; не було тільки молодого Конецпольського. На останніх стільцях півкола сиділи Кречовський і Барабаш. Решта, менш знатні офіцери й пани, безладно заповнювали всю кімнату. Юнак із задумливим обличчям і блакитними очима також перебував тут.
Черговий офіцер увів Радзієвського до залитої світлом зали.
– Його величність найясніший король наш вітає вельможне панство й надсилає йому свої найкращі побажання, – промовив він, легко й витончено вклонившись.
– Дякуємо від усього серця його величності й просимо передати йому, що його воля завжди була й буде священною для нас, – поважно промовив Потоцький.
– Його величність, – провадив Радзієвський, – украй засмучений заворушеннями, що відбуваються в Україні, а ще більше військовими приготуваннями, чутки про які дійшли до нього. Він сподівається, що все це можна владнати мирно, без пролиття крові, і надсилає панові коронному гетьманові та всьому вельможному панству свого листа, – він передав Потоцькому великий пакет, прикрашений важкою королівською печаткою, і другий, менший, із печаткою коронного канцлера.
Потоцький прийняв листи від Радзієвського й, передавши їх своєму секретареві, наказав читати. Секретар зірвав королівську печатку й, розгорнувши великий пергаментний аркуш, почав читати листа. Усі шанобливо підвелися.
Лист короля був сповнений смутку з приводу ворожих дій, розпочатих гетьманами й панами проти українців. "Ми впевнені, – було написано в листі, – що зібрання запорожців на Січі влаштоване з метою нападу на татар". Він радив гетьманам дозволити козакам поплавати морем, а якщо десь і трапляються якісь спалахи заворушень, то просив призначити слідство щодо козацьких комісарів і тих панів, які роздратували народ.
Радзієвський обвів поглядом усі збори; пани сиділи похмурі й мовчазні; з їхніх понурих облич легко було зрозуміти, яке враження справляло на них послання короля.
– Гм! Надто відверто! – процідив крізь зуби Потоцький.
– Підтверджується те, що й передбачалося, – злобно зауважив Чарнецький.
Головним призвідником усіх лих король називав Конецпольського, який допустив у своєму старостві такий обурливий учинок проти доблесного пана писаря, котрий не раз доводив свою щиру відданість вітчизні.
Читець закінчив. У залі запанувала гробова тиша.
– Ще один? – сухо запитав Потоцький.
– Від його милості пана коронного канцлера, – відповів секретар.
– Га! – ударив рукою по підлокітнику крісла Чарнецький. – Цікаво знати, що ще проспіває нам цей старий лис!
– Читай! – наказав Потоцький.
Лист Оссолінського був переповнений усе тими самими умовляннями. Неприязний гомін прокотився кімнатою, щойно читець прочитав перші рядки: "Я цілком переконаний, – закінчував канцлер, – що ви лякаєтеся примари: ополчення запорожців на Дніпрі збирається з метою нападу на татар".
– Ха-ха! – голосно вигукнув Чарнецький, не давши читцеві навіть закінчити листа. – Панові коронному канцлерові, який сидить у Варшаві, краще відомі наміри запорожців, ніж нам, котрим усе життя доводиться стерегти їх тут, над Дніпром! Дивно! Хотілося б дізнатися, звідки він отримує такі одкровення?
– Відомо звідки! Можливо, із самої Січі! – пропихтів пан Опацький.
– Пан коронний канцлер – найщиріший приятель цих негідників, – іронічно зауважив молодий шляхтич із місцевих вельмож, – хіба не він прикладав печатки до тих знаменитих привілеїв?
– Лис! Зрадник! Треба ще вивести його вчинки на чисту воду! – пролунали серед панів гнівні вигуки.
L
– Панове! – вигукнув Потоцький; його крикливий голос тепер від ледве стримуваного гніву звучав ще неприємніше й різкіше. – Хоча його королівська величність і виявляє якусь незрозумілу й образливу для всіх нас прихильність до цього підлого й бунтівного народу та до горезвісного "доблесного писаря", – звернувся він до Радзієвського, – але я не можу збагнути, чого ж, власне, бажає від нас король? Чи бажає він, щоб ми всі вирушили на Січ просити милостивого прощення в "доблесного писаря", чи щоб, послухавшись запевнень пана коронного канцлера, сиділи тут бездіяльно й чекали, поки пан писар не прийде сюди зі своєю ватагою й не забере нас усіх, мов баранів?
– Спритно вигадано! Ха-ха! Це для того, щоб ми не лякалися примар! – заколихався у своєму кріслі пан Опацький.
– Це образа шляхетства! – пролунали то тут, то там вигуки серед панів.
– Його величність король не мав на увазі нічого подібного у своїх словах: він просто вважає, що побоювання панства щодо козацького руху перебільшені, – спокійно й твердо промовив Радзієвський. – У вірності й відданості Хмельницького його величність сам мав багато нагод переконатися, а тому й упевнений, що коли Хмельницький у хвилину гніву й висловлював якісь негожі думки, то вони були викликані винятково обуренням проти сейму, який ухвалив таке несправедливе рішення у його справі з підстаростою Чаплинським.
– Так, так, – зауважив Остророг, високий і худий шляхтич із блакитними короткозорими очима й несміливими, незграбними рухами, що виказували в ньому людину, яка рідко бувала в товаристві. – Скарга пана Хмельницького на сеймі була цілком справедлива, так би мовити, цілком законна...
– Але сейм відкинув її! – роздратовано перебив його Чарнецький.
– Сейм складався з нас!
– Рішення сейму священні й непохитні, – гордо й самовпевнено промовив Потоцький, – ми не змінюємо їх навіть заради уроджених шляхтичів! Але якби навіть цей зрадник заслуговував на прощення, то чи не бажає і його величність, щоб ми тепер змінили рішення сейму й заради цього хлопа знеславили перед усією Польщею свою владу та свій закон?
– Ну що ж, – пропихтів товстий пан Опацький, – припустімо навіть, що цей писар і зазнав несправедливості, це ще не давало йому права піднімати повстання. У нього залишався лицарський суд із Чаплинським!
– Та що там! Ну, годі! Досить!.. Це ганьба для шляхетства! – перебили його гучні вигуки панства. – Ганьба! Ганеба! Не буде цього повіки!
– Цього й не бажає король, – так само спокійно провадив Радзієвський, – він лише не розуміє, навіщо посилали за Хмельницьким озброєну погоню, навіщо його засудили до смертної кари?
– Погоню за ним ми для того й посилали, щоб повернути його назад. Але ж пан посол, певно, знає, чим закінчилася ця експедиція і скільки з п'ятисот душ, посланих нами, повернулося назад{309}. Утім, не знаю, – говорив уїдливо Потоцький, покусуючи свої тонкі губи, причому його права нога безперестанку здригалася, – можливо, на думку його величності, і це слід зарахувати до мирних дій?
– Хто б захотів повернутися, маючи над головою смертний вирок? Якби йому оголосили прощення, то, без сумніву, він повернувся б назад, і не було б приводу до цих заворушень, які тепер назрівають.
– Ха-ха-ха! – вибухнув Потоцький зухвалим, глузливим реготом, закидаючи голову назад.