І ось нарешті цей змучений злобою та стражданнями старець дожив до радісного дня, коли не жменька завзятців, а вже грізна сила піднялася проти ворога, коли наблизилася година широкої кривавої розправи! "О, тільки гукнемо, вдаримо – і підніметься весь пригноблений народ... Набереться в старого козака досить сили, щоб зламати цього пихатого диявола й поквитатися з ним і за рідний, понівечений батогами народ, і за власні кривди!" Такі думки роїлися в піднесеній голові Кривоноса й солодко лоскотали йому груди, розгладжуючи глибокі зморшки та зяючі шрами на його страшному обличчі.
Чарнота теж загадково всміхався, передчуваючи завзятий захват кривавого бенкету; навіть задумливий витязь, завзятець із завзятців Богун, тепер із відродженою радістю дивився в ясну далечінь, що приховувала зорю народного щастя, а можливо... Незбагненна, безпричинна надія чомусь зігрівала його самотнє, осиротіле серце.
Лише Богдан не міг здолати душевної тривоги, і вона впивалася йому в груди, мов поліп, із кожним днем пускаючи коріння дедалі глибше: і гордість за довірену йому роль, і страх за наслідки піднятого повстання, і палка любов до народу, який поставив на карту саме своє існування, і жага помсти, і прагнення зустрітися з ворогом, – усе це сповнювало його груди великим, трепетним почуттям: перша перемога – і весь народ підбадьориться та пожене з рідних згарищ приголомшеного ворога, але перша невдача – і знедолений люд у розпачі притихне, а окрилений ворог принесе в рідну країну нові жахіття... Так, від цього першого кроку залежить усе, а він, Богдан, здається, зробив його поспіхом, захоплений нетерпінням і відвагою, а може, й якимось іншим егоїстичним поривом? Але ні, як полководець він усвідомлював, що далі зволікати не можна було, інакше ворог з'єднався б із сильним гарнізоном Кодацької фортеці й перекрив би йому вихід із Січі; тому-то він і поспішив рушити назустріч ворогові та відрізати йому шлях до Кодака, тим паче що його союзник Тугай-бей уже стояв зі своїми татарами в сусідніх Базавлуцьких степах. Але чому ж вони досі не приєднуються? Ось уже восьмий день походу, а союзника все немає й немає, наче у воду канув! Богдан усюди розставив сторожові пости, але досі вони не виявили ні ворогів, ні друзів. Чи не злякався його приятель ризику й чи не повернувся спокійнісінько до свого Перекопу? А може, стоїть на сторожі й чекає, на чий бік схилиться удача, і лише тоді вдарить або разом із нами, або проти нас. Мабуть, такі настанови він отримав і від султана. Ось цей страх за союзника, щоб той не перетворився на ворога, та ще й у тилу, ось ця фатальна невідомість і палила тривожним вогнем серце Богдана...
Мовчки їхав Богдан на своєму Білаші, злегка погойдуючись у високому козацькому сідлі, втупивши очі в його луку й глибоко поринувши у свої думки. Кінь, не відчуваючи ні острог, ні вудил, ішов, похиливши голову, і захоплював витягнутими губами соковиту, запашну траву; згасла люлька вже без вогню висіла в зубах гетьмана, але він нічого цього не помічав, пригадуючи й зважуючи найменші обставини свого перебування в Криму {317}.
"Ні, це неможливо, – думав він, – мої підозри безглузді й образливі... Із непідробною радістю та щирою братньою гостинністю зустрів мене у своєму Перекопі Тугай-бей; і батько, і син приймали нас із Тимком як найдорожчих гостей і не шкодували ні бенкетів, ні подарунків. Тугай-бей зі сльозами на очах ділився зі мною і своїми радощами, і своїм горем та знову присягався у вічній дружбі. Та й як могло бути інакше? Адже я ще замолоду, коли був заручником у Криму, заприятелював із ним на все життя по-юнацькому, адже ми навіть обмінялися своєю кров'ю, адже я двічі врятував Тугай-бея від смерті!"
– Так, якщо вже такий друг зможе зрадити, – мимоволі вирвалося в Богдана вголос, – то немає на землі нічого святого!
Богдан довго перебував у Бахчисараї й чекав аудієнції в Іслам-Гірея; придворні мурзи брали бакшиш і тільки водили його та пригощали, але й тут допоміг Тугай-бей: через місяць посла нарешті допустили перед ясні очі султана{318}.
І постають, оживають в уяві Богдана картини недавнього минулого.
Дивовижний, пишний палац; панує в ньому східна розкіш; позолочені, розписані арабесками зали, освітлені різнокольоровими вікнами, сяють казковою пишнотою; придворні, схрестивши руки на грудях і схиливши голови, стоять мовчазними гуртами; під пишним балдахіном, на атласних, розшитих золотом подушках сидить падишах {319}, перед ним куряться ліванські пахощі, у вустах димить кальян*.
І пам'ятається Хмельницькому, як якесь неслухняне тремтіння пробігло його тілом; але він, подолавши хвилювання, після звичайних раболіпних вітань звернувся турецькою мовою до султана:
– Досі ми, сусіди й брати за відвагою, були ворогами; але до ворожнечі примушував нас наш гнобитель, який запряг у панське ярмо вільний руський народ. Знай же, найсвітліший султане, що козаки воювали з підвладним тобі народом із примусу, проти своєї волі, а в душі завжди плекали приязнь до твоїх вірних синів, до хоробрих і доблесних витязів. Тепер же пробила година нашого ярма; воно до кісток стерло наші шиї, і ми вирішили або померти, або здобути свободу й зажити в мирі з нашими славними сусідами. Ось і послала мене до тебе, сонце сходу, вся наша земля бити чолом володареві й просити в нього ласки та допомоги: ми пропонуємо дружбу й вічний союз, присягаємося боротися за мусульманські інтереси. Поглянь своїм орлиним оком на цей папір: то наказ короля озброїтися нам усім до одного й ударити на татар і турків. Але ми відкриваємо твоїй осяйній величності підступні задуми наших деспотів і віддаємо свою долю у твої могутні руки. Наші вороги – поляки – і ваші вороги: вони зневажають твою силу, осяйний владико, відмовляються платити тобі належну данину та ще й спонукають нас, підневільних, піднімати руку на своїх природних друзів... Тож прихили свій високий слух до нашої пропозиції та схили своє найблагородніше серце до нашого прохання!
Іслам-Гірей слухав його, Богдана, з прихильною увагою і, вочевидь, був зворушений його промовою; він милостиво відпустив посла, пообіцявши зробити все, що не зашкодить інтересам його країни, і навіть простягнув йому руку; але Тугай-бей передав Богданові, що султан, хоч і радий був у душі виконати прохання козаків, хоч пропозиція Богдана й обіцяла йому чималі вигоди, проте не довіряв йому й побоювався підступу. Тоді Богдан запропонував через Тугай-бея залишити заручником свого сина; султан погодився на таку запоруку й покликав посла урочисто присягнути перед диваном **.
* Кальян – пристрій для куріння у східних народів. Складається з трубки й посудини з водою; проходячи крізь воду, дим очищується та охолоджується.
** Диван – вища рада при султані.
Пам'ятний йому цей день, вологий і теплий, із перловим ланцюжком хмар, що неслися синім небом. Богдан стояв перед султаном серед численного товариства кримських мурз і начальників. На обличчі падишаха й усіх придворних лежав відбиток особливого настрою.
– Хмельницький, – нарешті урочисто промовив султан, – якщо твій намір щирий, якщо слова твої не лукаві, то присягни перед усіма нами на моїй шаблі.
Подали коштовну шаблю, і Богдан, поцілувавши клинок, промовив твердим, нездригнутим голосом.
– Боже, творче всього видимого й невидимого створіння! Перед тобою наші душі відкриті, тобі відомі наші помисли! Присягаюся, що все, чого прошу від ханської милості, прошу від щирого серця, що все, до чого зобов'язуюся перед ним, виконаю без підступу й без зради – інакше покарай мене, Боже, гнівом своїм і допусти, щоб це священне лезо відділило від мого тіла злочинну голову.
– Ми тобі тепер віримо! – простягнув Хмельницькому руку султан, а потім і всі мурзи почали вітати його як союзника й друга.
Але хитрий султан не захотів одразу оголосити Польщі війну, не рушив своїх сил на захист козаків; він дозволив лише своєму васалові Тугай-бею, славному наїзникові й грозі всіх сусідів, піти Богданові на допомогу. "Очевидно, він розраховував на обидва випадки, – гірко всміхнувся Богдан, – вдасться справа – тоді він рушить і свої полчища, а не вдасться – тоді звалить провину на свавілля васала... Чи не плекає такої самої думки й приятель мій Тугай-бей? О, це було б обурливим, нечуваним віроломством!" Адже разом, після їхнього байраму{320}, випивши кумису з одного кубка, виїхали вони з Перекопу з табором бея, Богдан лише звернув із дороги й поспішив на Січ.
І як зраділи йому і кошовий, і курінні, і товариші-брати! З розкритими обіймами зустріли його, із захопленими вигуками передавали один одному привезені ним звістки... А потім гукнули з гармат, ударили в казани, що стояли на плацу, і зібралася рада, та така, що не вмістив її просторий майдан, а довелося всім перейти за січові окопи, на широкий луг.
Ох, яка це була мить, коли весь десятитисячний натовп, знявши шапки, вклонився Богданові й захоплено заволав:
– Слава й честь Богданові! Веди нас, будь нам головою! Ми без тебе – мов стада без чабана! Ми всі, скільки нас є, підемо за тобою проти панів і ксьондзів та стоятимемо за рідний край до останнього подиху!
Посипалися тоді до його ніг шапки, загуділи дзвони із запорозької дзвіниці, загриміли залпи мушкетів і відгукнулися січові гармати.
А потім урочистий молебень, освячення знамен і виступ із Січі... Ці дні спалахнули для нього, для Богдана, сліпучим блиском і наповнили його груди припливом таких захоплених почуттів, яких іноді не витримує навіть загартоване, залізне серце...
– Що це за луки тягнуться сизою стрічкою? – запитав Богун у хорунжого Дженджелея, пильно вдивляючись у туманну далечінь, – чи не Інгул?
– Ні, – поглянув у вказаному напрямку Дженджелей, – Інгул лівіше, а це, мабуть... так, так і є, – це Тясмин{321}.
– Тясмин? – вигукнув Богдан і весь стрепенувся, наче розбуджений страшним окриком. – Тясмин? Уже, отже, близько рідні краї, рідні люди, дорогі обличчя... але близько вже й вороги... Можливо, тут за кілька миль чекають на нас із добірним численним військом, а мого союзника немає! Зрада чи якесь нещастя?.. Ох, Господи, – звів він очі до неба, – пощади їх, невинних!
Цієї миті почувся тупіт вершників, які шалено мчали до нього, очевидно, з авангарду. У Богдана завмерло серце в грудях.
– Ясновельможний гетьмане! – осадив перед ним коня запорожець.