– Із заходу сонця наступає на нас якесь військо... Розпізнати, хто це, ще не можна, але видно по мареву й чути по гулу в землі, що то кіннота.
– Кіннота із заходу? – перепитав Богдан. – Чи не обійшли нас поляки? А може... Ні, Тугай-бей ішов би з півдня, з тилу, – безперечно, це вороги! – і, придушивши в собі збентеження й тривогу, гукнув гучним і бадьорим голосом: – Стій! Шикуйся, ставай табором!
Команду гетьмана підхопили полковники, від них прийняли сотники й передали курінним отаманам, а ті вже своїм батавам, і понісся гетьманський наказ від лави до лави перекотистою, поступово згасаючою луною. Передні ряди зупинилися, до них почали приєднуватися ті, що підходили, і змій, який розтягнувся довгим хвостом, раптом почав стискатися й товщати від шиї, розширюючись аж до цілковитої зміни своєї первісної форми. Кіннота розійшлася на дві половини й дала місце піхоті, а сама вишикувалася праворуч і ліворуч двома широкими крилами; у центрі густими лавами стали піші полки, за ними обоз, що підходив, почав установлювати вози грізним чотирикутником із двома гарматами по кутах, який за потреби міг умістити в собі всі полки й утворити неприступне укріплення, особливо якщо час ще дозволяв обкопатися ровами.
Богдан, доручивши старшині якнайшвидше розташувати полки табором, сам тим часом поскакав до найближчої могили й почав із її вершини оглядати околиці. В очах його вже не було й тіні тривоги, навпаки, вони палали відвагою й вогнем: тепер поле оглядав не підозріливий, невпевнений у самому собі обранець, а досвідчений полководець-герой, звиклий до перемог і слави. Біля ніг гетьмана велетенським колом розстилався степ, мов гладінь зеленого моря; із цієї гладіні то тут, то там, наче острівці, здіймалися кургани, а вдалині, на краю обрію, стрічкою, що тікала в далечінь, синіли луки. Усюди було пустельно, безлюдно; ніде не помічалося руху великих мас, тільки на вершинах пагорбів чорніли самотні вершники та іноді рухалися такі самі довгасті чорні цятки далекими околицями, описуючи широкі дуги. Раптом дві-три цятки наблизилися до далекого кургану; тієї ж миті з нього зірвався вершник і помчав стрілою до іншого; не встиг він доскакати, як із того кургану чвалом полетів вартовий до наступного підвищення і так далі. Нарешті хвилин за десять до підніжжя пагорба, де стояв гетьман, примчав запорожець-вістовий і гаркнув, розмахуючи шапкою:
– Татари, ясновельможний, татари!.. Тугай-бей!
У Богдана від припливу радості навіть перехопило подих; він тільки й зміг вигукнути: "Боже великий!" – і широко перехрестився.
З-за луків справді почали виступати вигнутими лініями рухомі маси; за своєрідною безладністю їхнього руху та за кибитками, що тягнулися слідом, Богдан відразу впізнав орду; вона наближалася до його полків швидкою риссю.
Тим часом і козацька старшина, довідавшись, що попереду не вороги, а союзники, поспішила разом із хорунжими та бунчужними до свого гетьмана й оточила його півколом; над Богданом розгорнулися два знамена й схилилися бунчуки.
За пів години перед запорожцями, вишикуваними розгорнутим строєм, і піхотою, розташованою густими лавами, уже хвилювалася безладними масами орда, озброєна шаблями, ятаганами та луками.
Татари зупинилися, і Тугай-бей, богатир атлетичної статури, чорноволосий, темношкірий, із вузько прорізаними очима, поскакав зі своїми мурзами й каваджами до пагорба; запорожці засурмили в труби, вдарили в бубни та котли й, гукнувши татарам: "Дорогі гості, мир вам!" – почали стріляти з мушкетів.
А татари своєю чергою загаласували, розмахуючи руками: "Ташгелди! Барабар!", "Будьте благословенні! Дружба навіки!"
LIII
Коли Тугай-бей піднявся на пагорб, Богдан рушив йому назустріч і, порівнявшись із ним, гаряче обійняв його; коні заіржали й, витягнувши морди, почали лагідно пощипувати губами один одному шиї. Стривожені пострілами степові хижі птахи – сріблясті яструби, строкаті соколи й сірі кречети – злетіли з густої трави вгору й закружляли високо над могилою, де відбувалася зустріч ватажків союзних дружин.
– Кардаш! Дост! Побратиме й приятелю! Ти змучив мене очікуванням, – говорив Богдан, обіймаючи Тугай-бея.
– Йок тер! Не розумію, чим мій друг себе мучив? – здивувався татарин.
– Та різні, знаєш, думки...
– Пек! Про Тугая не може бути різних думок, а тільки одна, – насупив бей свої чорні, мов вугілля, брови.
– Однак, – завагався Богдан, – нещастя можливі... І біда може з кожним трапитися.
– Хай яка буде біда, вона мого слова зламати не зможе, навіть якби зламала мене; у Тугая є син-сокіл, і він виконав би батькове слово. О, друже мій, дост – воно міцніше за дамаську сталь!
– Нехай буде благословенне ім'я Аллаха, – вигукнув Богдан, міцно потиснувши товаришеві руку, – що послав мені такого вірного друга; ти сонце доброчесності, благородна тінь падишаха!
– Барабар, – усміхнувся бей страшною усмішкою, оголюючи свої широкі зуби, – ти йшов до Дніпра, а я ближче до Інгулу, щоб не пропустити ворога між нами, не дати йому обійти нас; але мої дозорці зіркіші за твоїх; вони не випускали з очей передових вершників приятельського війська.
– Скажи на милість, – засміявся Богдан, – у моїх-то очі ширші, а от бачать гірше...
– Бо конини не їдять і кумису не п'ють, а ракію *, – упевнено хитнув головою Тугай. – Та ось тобі, кардаш, доказ: мої вистежили й упіймали десятьох ляхів, я їх заарканив і притяг до тебе; показують, що ворог недалеко, миль за п'ять-шість, і йде на нас двома чамбулами **: один суходолом, із півночі, а другий на байдаках, широкою рікою.
Богдан пильно подивився в очі Тугай-бею й хвилину помовчав, гамуючи хвилювання, що охопило його, а потім голосно й радісно вигукнув:
– Нарешті привів Господь! Із таким союзником-другом мені не страшний жоден ворог! – і потім, звернувшись до своєї старшини, додав:
– Вітаю вас, товариші-друзі, з радістю та славою: наш споконвічний ворог іде нам назустріч... Його доля має вирішитися! Передайте ж і славному лицарству, і всім козакам та бійцям, щоб не скупилися на привітання давно очікуваним гостям, – слави вистачить на всіх!
– Хвала гетьманові! Довгого віку батькові! – відповіла захоплена старшина, а за нею відгукнулися й усі полки перекотистим гулом.
На допиті із застосуванням тортур полонені показали, що польське військо, яке складається з двох тисяч гусарів, двох тисяч латників і трьох тисяч кварцяної піхоти, під проводом молодого Стефана Потоцького та його помічника полковника Чарнецького прямує через Тясмин до його притоки Жовтих Вод{322}, а п'ять тисяч реєстрових козаків і тисяча німецької піхоти вирушили на байдаках із Барабашем униз по Дніпру.
Переконавшись у правдивості цих свідчень, Богдан наказав негайно й поспіхом рушити всіма силами до Жовтих Вод, щоб устигнути раніше зайняти правий берег, який панував над місцевістю, добре знайомою йому ще з дитинства. Тугай-бей зі своїми загонами пішов трохи лівіше, щоб прикрити фланговий рух головних сил.
Сонце заходило кривавою плямою, коли рушили в похід об'єднані сили вчорашніх ворогів, яких цього разу примирила помста; увесь захід палав яскравим багрянцем і віщував бурю.
Палаючи нетерпінням і бойовим запалом, Богдан скакав на своєму білому коні попереду Запорозького війська, за ним
* Ракія – горілка. Мусульманський закон забороняє пити горілку.
** Чамбул – загін.
неслися схилені бунчуки й розвівалося блискуче знамено.
Не встигли ще сутінки огорнути степ сірою імлою, як до Богдана з боку Дніпра підскакав на змиленому коні козак, очевидно, із Чигиринського полку.
– Вернигоро! – вигукнув Богдан, упізнавши приятеля, який колись рятувався в нього в Суботові. – Яким чудом, яким дивом?
– А таким, яке тепер усю Україну поставило на ноги, яке всім подарувало надію на порятунок! – вигукнув Вернигора, знімаючи шапку. – Вітає тебе, ясний гетьмане й батьку, вся наша земля й низько вклоняється. А мене до тебе послала Ганна сповістити.
– А що, усі здорові, усі цілі? – тривожно перебив його Богдан.
– Слава Богу, Він милує! – заспокоїв Вернигора. – А ось байдаки з нашими реєстровиками пливуть і до ночі будуть у гирлі Тясмину...{323} недалеко звідси, милі три-чотири... там багато прихильних, і Кречовський... тільки ось піхота німецька, а то б... якби послати когось... може, Бог допоможе.
– І Кречовський тут?
– Тут, на першому байдаку.
– То я сам їду!
– Що ти, батьку? Небезпечно... Не доведи Боже... Хто його знає?..
– Залучити до святої справи братів-реєстровиків – це майже виграти всю справу, – запалився Богдан, – а цього ніхто не може зробити, крім мене самого... То щоб я поберіг себе й проґавив таку нагоду, можливо, послану Богом? Та будь я після цього проклятий, а життя перед потребами батьківщини – дрібниця!
– Але ж твоє життя потрібне батьківщині, для її порятунку!
– Хто за Бога, за того й Бог! – натхненно вигукнув Богдан і звелів покликати до себе Кривоноса, Ганджу та Морозенка.
Побоюючись, щоб вони не зупинили його, він приховав від них справжню причину свого від'їзду й оголосив лише, що йому треба вирушити вбік, переговорити з приятелем, який на нього чекає, тож він доручає полки Кривоносові й Богунові, нехай ведуть їх прискореним маршем усю ніч до Жовтих Вод і стануть табором на правому березі, а він до ранку їх наздожене.
Старшина почала була наполегливо просити свого батька-отамана не ризикувати вночі, але воля Богдана залишилася непохитною, і він погодився лише взяти із собою Ганджу, Морозенка та двадцять козаків супроводу й полетів під покровом темної, безмісячної ночі на ризиковану справу до діда Дніпра{324}.
Ледве світає. Неосяжною темною гладінню лежить Дніпро. Тихо спить Дід перед світанком; води його ані сплеснуть, ані вкриються брижами; тільки там, де розлив річки затопив прибережні шелюги й верболози, поміж верхівками кущів, що виринули з води, струменять сріблясті нитки та в глибоких місцях повільно обертаються темні лійкоподібні кола... У блідому присмерку потонув лівий далекий берег могутньої ріки, а правий немов роздвоївся, і один вигин, відокремившись, пішов убік – це Тясмин. Він обрамлений густими очеретами, комишами та лозняком і від безлічі золотавих острівців, білих водяних лілій та смарагдових грив осоки здається зовсім строкатим, якоюсь стрічкою, що тікає в блакить дрімотного ранку.