Ось уже вималювалися обриси коня й вершника. Ось уже стало видно його вбрання, його руки, якими він несамовито розмахував; ось можна було розгледіти й обличчя, наче стривожене, наче налякане, з виразом чогось страшного й рішучого.
– Та це ж Чечель! Він блідий, наче за ним женуться всі полчища сатани! – вигукнув Чарнецький, закусивши вуса. – Чи не потонули всі реєстровики, відьми їм у горлянки? – спробував він засміятися.
Але ніхто не підтримав ні його прокльонів, ні сміху: усі з якимось болісним напруженням чекали гінця. Ось він наблизився і, осадивши змиленого коня, що хитався від утоми, промовив задиханим голосом:
– Пане гетьмане! Ворог – за мною... став табором... чекає!
Наче вітер, пролетіло чи то зітхання, чи якийсь вигук серед усього почту.
– Vivat! – захоплено вигукнув молодий вождь. – Панове полковники, осавули, ротмістри, – звернувся він до почту, – скачіть до своїх полків, нехай якнайшвидше переправляються й шикуються до атаки! Нехай ще ці прощальні промені принесуть Богові звістку про нашу перемогу!
Гарячіші й завзятіші начальники поскакали до своїх частин, а статечніші, з першою сивиною на скронях, нерішуче повернули коней і, спантеличені, повільно спрямували їх через струмок.
– Пишний мій пане, – нахилився Чарнецький до Потоцького, який палав ще не звіданою ним пристрастю, – сьогодні починати атаку пізно, а з наявними силами навіть небезпечно.
– Чому?
– Прорвати козацький табір без сильного артилерійського вогню неможливо, а перевезти нашу важку армату через це в'язке багно немислимо без фашин і гаті.
– Але наші гусари? – різко обернувся Потоцький. – Вони своїми всесокрушними списами й нестримним натиском прорвуть навіть фалангу Філіппа {333}.
– Цілком правильно щодо фаланги Філіппа, але не щодо козацького табору.
– Як? Полковник порівнює козаків із могутніми воїнами Стародавньої Греції, ставить їх навіть вище? – молодий лицар аж відсахнувся від подиву.
– Я порівнював не бойовий стрій, а спосіб оборони, – стримано, але з гідністю провадив Чарнецький. – Ясновельможний пан, звичайно, знає ці рухомі козацькі фортеці, але ще ніколи не брав їх приступом, а мені вже не раз доводилося. Адже вони іноді встановлюють аж у десять рядів свої широкі, оббиті залізом і скуті ланцюгами колесо до колеса вози! Як можуть коні прорвати цю суцільну стіну завтовшки десять сажнів? Вони напорюються на дишлі, що стирчать, мов піки, а тим часом козаки, які сидять між возами, стріляють у гусарів із мушкетів. О, промахи в них рідкісні, а гусарські піки не дістають до козаків! Тож чи не завгодно підійти до цієї Трої {334} піхотою або перескочити її кіннотою? Треба мати або крилатих пегасів *, або споруджувати тури та рухомі башти.
– За словами пана, – недовірливо й трохи глузливо всміхнувся юний регіментар, – це щось навіть недосяжне для уяви; але мені цікаво самому переконатися в його неприступності...
* Пегас – у грецькій міфології крилатий кінь.
І, трохи піднявши свій кований зі срібла шолом із золотою лускою, що спадала на шию, та гребенем із білого страусового пір'я, він пришпорив коня й помчав стрілою в далечінь, забарвлену червоною імлою.
Чарнецький, спалахнувши від глузування, грізно насупив брови, але теж рвонув коня з місця; за ним помчав пан ротмістр із кількома найближчими особами почту.
Щойно Потоцький вискочив на невелике підвищення, що тягнулося правим берегом протоки, як перед його очима розгорнулася велична картина. Серед неосяжної рівнини чорнів велетенським чотирикутником козацький табір, облямований широкою, світлішою смугою; по кутах цієї рами виблискували, наче прикраси, козацькі гармати. Уздовж облямівки тягнулися трьома рядами сяйливі цятки.
– Їх набагато більше, ніж я гадав, – підскакав Чарнецький до Потоцького, який нерухомо зупинився перед цією картиною. – Поглянь, ясний пане, який величезний квадрат!
– Так, у таборі, мабуть, буде до десяти тисяч, – упевнено додав і ротмістр.
– Усього лише по два пси на лева! – презирливо знизав плечима Потоцький.
– У відкритому полі їх і десятьох на одного гусара замало, але за цією стіною...
– Так, там їх не дістанеш ні списом, ні палашем, ні кривулею, – серйозно зауважив пан ротмістр, – та й б'ються вони молодецьки, славно!
Потоцький мовчав і з досади кусав собі вуса.
– Ото негідники! – прошепотів крізь зуби молодий осавул, пересмикуючи плечима від різкого, мимовільного морозу, що пробіг його тілом. – Наїжачилися, мов кабани, та й чекають, як би встромити нам у бік ікла...
– Наїжачилися! – блиснув очима ротмістр. – Та ти поглянь, пане, як наїжачилися! Думаєш, якби нам навіть удалося прорвати їхні вози, вони б здригнулися, розбіглися? Усі до одного полягли б, але не відступили б ані на крок! Так! Знаю я їх!
В осавула, попри всі його зусилля, ще виразніше проступило неслухняне тремтіння.
Потоцький не міг устояти на місці від запалу, що охопив його, і помчав далі до козацьких лав; за ним погналися Чарнецький і ротмістр; решта почту поскакала лише про людське око, намагаючись триматися осторонь.
– Заради Бога, найясніший пане! – кричав Чарнецький. – Не наближайся надто до цих псів: ці шельми влучно стріляють. Марс заохочує відважних, але карає безумців... Якась шалена куля або стріла...
– Мужність ясновельможного пана вражає, – захоплено вигукнув ротмістр, – але твоє життя дороге нам!
– А мені доблесть і обов'язок дорожчі за нього! – запально кинув своїм порадникам юнак і осадив коня, лише підскакавши майже на відстань пострілу до табору.
Тепер табір розкинувся перед ним ще ширше. Грізний чотирикутник возів, з'єднаних у широку раму, справді становив нездоланну перешкоду, а за ним усередині чорніли важкими темними масами готові до бою запорозькі сили.
Урочисто, струнко стояли козаки, не чути було серед них ні крику, ні глузування, ні бойового вигуку; освітлені останнім відблиском сонця, що зайшло, вони здавалися якимись похмурими бронзовими статуями, які суворо чекали на свої груди непроханих гостей. Усе було тихо й нерухомо в козацькому таборі, і від цієї похмурої тиші та понурих тіней, що вже вкривали весь табір темним запиналом, ця затаєна маса здавалася ще непохитнішою, ще грізнішою.
Охоплені сильним враженням, вершники також мовчали. Раптом у них за спиною залунали труби й литаври. Потоцький швидко озирнувся й побачив, що його війська вже переходять через струмок {335}, який завадив йому негайно впитися захватом атаки.
– Поспішімо, ясний пане, – звернувся до нього Чарнецький, – бачу, що наші полки вже шикуються.
– Тільки легка кіннота, якщо мене не зраджують мої старі очі, – уточнив ротмістр.
У Потоцького знову було спалахнула надія ризикнути й ударити по цьому укріпленню страшним натиском гусарських пік... але де ж вони, ці славні гусари й драгуни? І Потоцький стрімко помчав назад до своїх хоругв, що шикувалися.
Коли Потоцький доскакав, легка кіннота вже стояла в строю з розгорнутими знаменами й зустріла свого полководця войовничим криком: "До зброї!"
LVIII
Центр займали польські козаки, вбрані в жупани, у високих баранячих шапках із випущеними червоними верхами, озброєні шаблями та легкими піками; на правому фланзі стояли польські татари в чекменях, низьких шапочках, із кривулями й сагайдаками за спиною; на лівому фланзі були польські п'ятигорці в черкесках, папахах, із шашками та рушницями.
– А де ж мої гусари? – запитав гетьман у Шемберга.
– Не змогли переправитися, ваша ясновельможносте, через цю жовту трясовину; ледве-ледве переправилася легка кіннота, та й та роз'їздила це болото на величезному просторі. Драгуни рушили й почали грузнути своїми важкими кіньми по черево, а гусари так із перших кроків загрузли... їх засмоктало...
– Грім і блискавка! – вигукнув схвильований гетьман. – І ця річечка може стати перешкодою для бою? Щоб уночі були споруджені гаті, – підвищив він голос, – а до світанку щоб тут уже стояла моя артилерія й майоріли всі хоругви!
– Усе, що можливо, буде виконано, – шанобливо завагався Шемберг, – але фашин немає, треба шукати хмизу й лози.
– Прокляття! – вигукнув Потоцький.
– Але нехай ясновельможний не журиться: усе владнаємо, добудемо... а невелика затримка піде нам на користь... підійдуть полки Барабаша.
– Вони вже мають бути недалеко: я послав їм у провідники десяток драгунів, – доповів ротмістр.
– Ну, а чекати реєстровиків я вже не вважаю за потрібне, – розгарячкувався Потоцький, – у таборі боягузливе мовчання... паніка... ми впораємося й без них.
– Мовчання не можна пояснювати панікою, – втрутився Чарнецький, – чорт забирай! Вони зухвало кидалися й на численніші полки.
– Так, вони стійкі! – підтвердив Шемберг.
– Тисяча перунів, ще й які стійкі! – вигукнув ротмістр.
– Як Бога кохам, – усміхнувся Потоцький, – ваші відгуки, панове, ще дужче спонукають мене зійтися з ворогом і довести йому, що моєму грізному, вкритому славою війську вистачить і сили, і доблесті, щоб розчавити бунтівних козаків.
– Vivat! Vivat! – загримів вибух захоплених вітань.
– Попри це, – наполегливо й серйозно заговорив після паузи Чарнецький, – я просив би, заради якнайшвидшого здійснення бажань ясновельможного, не тільки не перетягувати сюди артилерію й обоз до прибуття реєстровиків, а навіть відступити назад із легкою кіннотою. Присягаюся своєю честю й досвідом, – підняв він руку у відповідь на нетерплячий рух полководця, – козаки, помітивши невигідне становище й слабкість наших легких хоругв, стрімко кинуться схилом і перекинуть їх у болото.
– Я приєднуюся до думки полковника, – схилив голову Шемберг, – позиція внизу, так би мовити, під ворогом, та ще й із болотом у тилу – це річ неможлива.
– Цілком справедливо, – зауважив і ротмістр, – роз'єднувати війська не можна, а на тому боці можна й окопатися, і почекати Барабаша з Ілляшем, а потім уже разом оточити й рознести на шматки ворога.
Інші начальники хоругв теж підтримали цю думку, і Потоцький, скріпивши серце, мусив підкоритися військовій раді.
Не тільки зоря встигла згаснути, а й заснулий вітер устиг уже знову прокинутися, і потемніле небо встигло вкритися лускатою сіткою хмар, що посилили морок, коли нарешті отамани та легкі хоругви повернулися назад до свого обозу: довелося їхати далеко в обхід, бо через роз'їжджене болото рішуче неможливо було перебратися верхи.
Відразу почали облаштовувати бойовий табір.
Попереду виставили ланцюг із возів і фургонів, висунули між ними артилерію, розташували в авангарді широкою дугою спішених драгунів, призначили позмінні кінні роз'їзди й почали обкопуватися ровами з усіх чотирьох боків.