А на Кодак можна сподіватися?
– Та залога (гарнізон) там хоч і не зовсім наша, але люди там добрі приятелі, ось тільки сам комендант... та "аще будем толцитися, то и отверзется" *. Ось це від них і подарунок, – ударив він рукою по мідному жерлу, – добра гарматка, а ось ті дві нашої роботи.
– А спробувати б, – оглянув Богдан і залізні гармати, – якщо тільки придатні, то твій подарунок як писанка до Великодня, – ми ж зовсім без гармат.
– Чому ж не спробувати, можна! – самовдоволено вишкірився Сич. – Гей ви, лежебоки, – гаркнув він на своїх підручних, – вставайте та несіть набої! Тільки ось кляті ляхи забралися далеко, он-он перенесли свій табір, аж на узвишшя.
– А, ось воно що? – пильно поглянув Богдан і здивувався. – То-то й мені самому здалося, що начебто не там, де вчора. Виходить, вони нас бояться, не нападати, а лише боронитися замишляють.
– Буде їм "вскую шаташася"...** ану, дай-но я наведу залізну бабу, – примірявся й припасовував дуло клинами Сич. – Ану, гармашу, пали, посилай їм подарунок.
* ... "якщо будемо стукати, то й відчиниться" (старослов.).
** ... "марно метушитися" (старослов.).
– На добру пам'ять! – приклав той ґніт до полички.
Спалахнув на панівці світлою хмаринкою порох, і тієї ж
миті з жерла гармати вилетів довгим стовпом білий дим і покотився травою широкими білими кільцями, що дедалі розросталися; повітря здригнулося від страшного гуркоту; візок із гарматою підскочив, найближчі козаки схопилися із землі й вирячили спросоння очі. А Богдан із Сичем вдивлялися у ворожий табір, приклавши долоні до очей. Ось нарешті біля підніжжя пагорба здибилася земля й підскочила вгору, наче хтось підкинув її лопатою.
– Ех, не докинула, клята баба! – почухав Сич потилицю. – І кашлянула, здається, добряче, а не доплюнула...
– Ану, з тієї, – указав Богдан на іншу залізну гармату. Зарядили й другу; Сич не пошкодував пороху... Гримнув постріл, гармату так рвонуло назад, що візок під нею перекинувся, зламав колесо іншого, а саме дуло мало не відбило Богданові ноги.
. – Оце скажена, – відскочив він, – своїх калічить!
– Еге ж, норовиста, – по-філософськи зауважив і Сич, – утім, це вона з незвички підстрибує... Минеться! Тільки ось не донесла чортова верша, справжньої сили немає! Давай спробуємо "панянку".
Гаркнула мідна гармата, та так, що й гармаші відсахнулися, затуливши вуха руками. Усі затамували подих... Раптом на околиці польського табору щось підкинулося, полетіли в різні боки тріски, сахнулися й коні, й люди.
– Донесла! Влучила! – голосно й радісно закричали гармаші. – Переполоху ж, переполоху якого наробила! – потирав собі руки від задоволення Сич. – Бач, як заметушилися! Ха-ха-ха!
Багато козаків, які прокинулися, підійшли до гармашів. Зібрався чималий гурт людей. Вдалий постріл Сича привів усіх у захват; посипалися схвальні відгуки й жарти.
Але не встигли ще й удруге зарядити мідну "панянку", як із польського табору здійнявся й побіг довгим струменем дим, один, другий, третій... Усі враз притихли й перезирнулися. Кілька коротких, але таких, що здалися нескінченно довгими, митей стояла тиша, аж раптом щось неприємно загоготіло в повітрі, наче хтось пронизливо засвердлив його. Звук посилювався з неймовірною швидкістю і якимось поривчастим, чудовиським подихом пронісся високо праворуч. Усі мимоволі пригнулися й похилили голови... Лише тоді долинув гуркіт і прокотився за табір згасаючою луною.
– Кланяйтеся, братці, нижче їм чолом! – зареготав Сич. – Коли кожному ляському буханцеві така честь, то й шиї доведеться несолодко.
Усі якось розгубилися й зніяковіли.
– Даремно ти, Сичу, присоромив товариство, – добродушно заступився Богдан, – наш козацький звичай такий, що й ворогові чолом б'ємо; на кожне чхання не наздоровкаєшся, а вперше за ласку ласкою.
– Дякуємо, ясновельможний батьку, що за нас заступився, – загомоніли козаки, розмахуючи шапками.
– А ось ми ще за батьковою порадою і їм ласку пошлемо, – приклав Сич ґніт до "панянки".
– Тільки ти не перевтомлюй її надмірно; на всіх ляських горланів її не вистачить, та й краще не дражнити ос, а то бачиш, як вони далеко дістають, можуть дошкулити... А ось коли перейдемо на той бік, тоді й наші гармати додадуть сили, добряче напружаться, то ляхам непереливки стане.
Жартівливі слова гетьмана підбадьорювали всіх і надихали на бій, на молодецьку сутичку; обличчя козаків палали збудженням, очі сяяли відвагою.
Богдан ішов назад уже пробудженим, пожвавленим табором і всюди зустрічав гарячі вітання, на які відповідав щиро й тепло, підносячи бойовий дух усіх величчю мети цієї боротьби та цілковитою вірою в її славний кінець.
А ядра тим часом, хоч і нечасто, пролітали з гоготінням над табором, або занурювалися із шипінням і фонтаном бризок у багно Жовтих Вод, або з тріском і брязкотом влучали у вози, розбиваючи колеса, полудрабки, перекидали їх, іноді влучали в коней і спричиняли сум'яття. Подекуди час від часу лунали прокльони й стогони. Утім, обстріл козацького табору вівся мляво, іноді зовсім стихаючи; у поляків було небагато далекобійних гармат, а козаки зі своєю єдиною "панянкою" невдовзі замовкли.
Так минув день. Припинивши стрілянину, поляки тихо й мовчки обкопували та зміцнювали свій табір, уже не думаючи про напад, а готуючись лише до оборони. Молодий Потоцький рвався зробити бодай вилазку, бодай відкрити сильний артилерійський вогонь, але військова рада переконала його не вдаватися до жодних бойових дій до прибуття допоміжних військ. Приборкавши своє палке серце, молодий регіментар мусив підкоритися цій раді й просив лише Бога, щоб козаки першими їх зачепили, щоб першими дали привід до битви.
У козацькому таборі тим часом стояв веселий гамір і зростало добре пожвавлення. Хто лагодив, споряджав зброю, хто розповідав про бойові сутички та пригоди, хто переповідав про звірства панів і посесорів, хто малював картини майбутньої розплати. Подекуди грали на сурмах і трубах; в інших місцях бандурист грав на бандурі й співав про лицарські подвиги козаків, про славу безсмертних героїв; ще десь хор підхоплював завзяту пісню.
Цілий день Богдан не сідав і навіть не заходив до свого намету: він боявся залишитися на самоті, наодинці зі своїми думами. Морозенко не повертався. Богдан послав іншого осавула до Тугай-бея, але й той наче крізь землю провалився. Пекуча, невідступна тривога за свого союзника-побратима з кожною миттю дедалі дужче охоплювала гетьмана, терзаючи його всілякими припущеннями.
Настав і вечір, похмурий, майже осінній; почав мрячити дрібний дощик. Загорнувшись у сіряки та відлоги, козаки полягали біля палаючих багать. Богдан ішов від Кривоноса й уже не знав, чи завернути йому до свого намету, чи сісти на Білаша й самому помчати до Тугая, аж раптом назустріч йому вибіг джура й повідомив, що Морозенко повернувся й чекає в наметі ясновельможного.
Богдан навіть ухопився за віз – таким жаром обдала його ця звістка; кілька митей простояв він нерухомо, силкуючись набрати в груди більше повітря, а потім швидкими кроками рушив до свого намету.
Побачивши Морозенка, він навіть нічого в нього не запитав, наче не мав на це голосу, а лише втупився в нього болісно-запитливим поглядом. Коли ж Морозенко передав йому останні слова Тугай-бея, то Богдан не витримав і вигукнув: "Прости мені, Боже, мої сумніви й духа зневіри не дай мені!"
LX
Було вже за північ; непроглядна темрява сховала під своїм покровом обидва табори й повзла до Жовтих Вод; дрібний дощ мрячив і робив морок іще густішим. Серед одноманітного шуму дощових крапель раптом почулися біля берега річки чвакання кінських копит, і в клубочистій темряві показалися невиразні силуети кількох вершників.
– Ти ж, Морозенку, добре знаєш, де інший брід? – почувся серед вершників стриманий голос, що лунав густим басом.
– Так, так, пане полковнику, – відповів інший, молодий голос, – коли їздив до Тугая, усе добре роздивився; тут ляхи роз'їздили, а там далі перебратися чудово можна, та й верби густо ростуть... За ними й причаїтися можна.
– Гей, панове отамани, – тихо прогуділа велетенська тінь, – за нами ведіть хлопців вервечкою, та щоб і миша не прокинулася.
Наказ передавався пошепки від одного до іншого, і за першим вершником потягнулися довгою вервечкою силуети кінних постатей, виринаючи з темряви й за мить знову поринаючи в неї.
Далеко лівіше від цього місця хтось борсався з конем у багні й хоч і не на повний голос, але все ж досить виразно лаяв річку: "А щоб ти висохла, жовта багнюко! Бач, ні назад, ні вперед".
– Та куди ти, Чарното, заліз? – пролунав із темряви різкий шепіт. – Ліворуч вибирайся: до броду ще далеко.
– Хоч дулю під ніс піднеси – не видно!
– Дай повід, я тебе проведу; нам же ще гони за два переходити.
– Веди, веди; адже ти, Ганджо, зіркоокий, мов вовк, – уночі бачиш.
– Ха-ха-ха! – засміявся провідник. – Сьогодні всі, брате, станемо вовками, як наскочимо на ляхів зненацька. Ну, тепер жвавіше: наші вже пішли... наздогнати треба. Гайда!
І дві тіні потонули в мороці.
Тим часом у козацькому таборі, що, здавалося, спав мертвим сном при погашених навіть багаттях, насправді відбувалося щось незвичайне. Таємниче й метушливо рухалися тіні, розсипаючись табором і потім з'єднуючись у стрункі лави. Праворуч, біля розсунутих возів, вимальовувалася розпливчастими в сутінках обрисами постать гетьмана на коні, оточена отаманами; неквапливим, упевненим тоном віддавав він свої останні розпорядження:
– Ти, Кривоносе, зі своїми славними піхотинцями перейдеш убрід Жовті Води й підкрадешся на відстань доброго мушкетного пострілу до ляського табору; розсипся між кущами й почни лускати об панські черева горіхи. Ти, Кречовський, із реєстровиками заляжеш за Кривоносом густими лавами, там саме є й улоговина, а Богун зі своїм кінним загоном переправиться трохи правіше й прикриє вал, я ж із моїми безстрашними запорожцями підійду зліва й займу центр. Коли ж Кривоносові оси дошкулятимуть пишній шляхті й змусять її вийти в поле, то перший її натиск зустріне Богун і заманить до засідки. Якщо ж вони наважаться рушити на нас і головними силами, то я їх прийму на свої груди. А ви тоді, друзі, ти, Кривоносе, зі своїми вовгурами, і ти, Кречовський, із реєстровиками, киньтеся в їхній табір, а з тилу ще притисне Тугай-бей.