Обійми, крики, поцілунки, сльози, прокльони – усе злилося в якомусь спільному, нестримному пориві.
– Ех, бий мене нечиста сила! – ударив шапкою об землю Кривоніс, коли вляглися перші пориви стихійного піднесення. – Та присягаюся своєю головою, варто було пережити все наше горе, щоб дожити до такого світлого дня!
– Веди нас, батьку! Пусти здобувати ляський обоз! – разом закричали Богун, Ганджа, Чарнота, Морозенко та інші козаки, обступаючи Богдана.
– Веди, веди! – підхопила старшина, що стояла навколо.
– Стійте, панове, – зупинив усіх Богдан, – потерпіть, залишилося ще трохи потерпіти. Не виходити з-за окопів у поле! З Божою допомогою домовимося з нашими союзниками, а тоді вже вдаримо напевне.
Начальники беззаперечно розійшлися до своїх загонів, виконуючи суворий гетьманський наказ.
LIX
Віддавши останні розпорядження, Богдан вирушив до свого намету в супроводі Кречовського, Кривоноса, Богуна та інших.
– Друзі й товариші мої! – почав Богдан, коли старшина розсілася навколо столу, а вхід зачинився. – Правда, наші сили тепер подвоїлися, і перемога, найімовірніше, залишилася б за нами, але в нас майже немає артилерії, а в поляків багато гармат, та ще й клятих, смертоносних. Здобувати їхній табір одразу коштувало б надто дорого: багато пролилося б нашої крові, а її треба щадити й берегти; із союзником же ми можемо розчавити їх у власному склепі й без особливих зусиль здобути все їхнє добро. Беллона любить і ризик, але ще більше шанує далекоглядність і розум. Ми повинні не просто перемогти, а розгромити військо, що виступило проти нас, щоб звістка про нашу страшну перемогу скувала жахом ляські серця, вселила віру й безстрашність у наші війська та прокотилася громовим ударом усією Україною. Від цієї перемоги залежить уся наша справа. Тому я й хочу вдарити напевне.
– Твоя правда, пане гетьмане! – погодилася старшина.
– Але Тугай-бей ухиляється {337}, – провадив Богдан, – хитрий татарин! Він не довіряє нашим силам. Я послав йому звістку про наше зміцнення й проситиму розпочати битву. Можливо, тепер він стане рішучішим.
– Гаразд, батьку! – схвалила старшина розпорядження гетьмана.
– Ми тобі віримо й розум твій шануємо, а волі твоїй підкоряємося беззаперечно.
А Морозенко вже мчав стрілою з дорученням Богдана до Тугай-бея.
Ранок був вологий, туманний. Навколо молодого козака розстилалася смарагдова долина з пологими схилами, подекуди вкритими кучерявими силуетами дерев, оповитих імлою. Ліворуч, за звивистою смугою осоки та світлими проблисками води, темнів довгою смугою польський обоз. Серце Олекси билося якось гаряче й тривожно, легкий морозець пробігав спиною... Але не страх, – ні, якесь інше почуття, що робило всі його рухи надзвичайно сміливими й легкими, а думки напрочуд влучними, охоплювало тепер козака.
– Так, так, скоро в бій! І поквитаємося ж за все, друзі, – повторював він напівголосно, стискаючи коня острогами, – і за інших, і за себе!..
І при цих словах перед очима козака поставала така близька чорноволоса голівка з великими, наляканими очима, і здавалося йому, що він чує її дитячий голосок: "Олексо, а коли ти виростеш, ти одружишся зі мною?" Де ж вона, де вона тепер, бідолашна? Та чи жива ще? Думає, що Олекса забув її... Олекса... Та ні, ні!.. Сподівайся й чекай, Оксаночко! Милосердний Господь не залишить нас! Завтра битва, а там і Чигирин".
Оточений своїми мурзами, лютий і дикий Тугай-бей сидів на купі складених кінських шкур і мовчки лускав горіхи, запиваючи ці ласощі кумисом, коли до нього ввели Морозенка. Мовчки, з непроникним обличчям вислухав він палку промову козака, то вишкіряючи свої міцні білі зуби, кладучи горіх до рота, то спльовуючи вбік лушпиння.
– Нехай буде благословенне ім'я Аллаха, який дарує всім дихання, – нарешті промовив він, – за те, що він послав моєму побратимові таку підмогу; але нехай Богдан не надто довіряє козакам: хто раз зрадив, може зрадити й удруге.
– Вони не зрадили, осяйний повелителю, – спалахнув Морозенко, – вони лише пристали до своїх братів.
– Пек! Але ж вони виступали проти них.
– Їх примусили силою, грозо невірних.
– Шайтан! У разі невдачі козаків вони говоритимуть те саме.
– Невдачі бути не може! – гаряче вигукнув Морозенко. – Перемога в наших руках: могутній володар сам це бачить своїм орлиним, прозорливим оком.
– Присягаюся Аллахом, так! – підвів Тугай свої чорні, розкосі очі. – А тому я не знаю, про що клопочеться доблесний брат мій, джерело відваги й бойової мудрості! Перемога така очевидна, ворог нікчемний, у пастці... Чи варто на нього підіймати одразу два клинки?
– Пан гетьман бажає розчавити їх одразу з двох боків, щоб менше пролити рідної крові.
– Гм... кожному полководцеві кров своїх дорога, – хитнув головою Тугай-бей і замовк, насупивши чорні брови, від чого його обличчя набуло жорстокого, непохитного виразу. – Утім, я подумаю... Іди! – махнув він рукою, і Морозенко вийшов.
Цілий день просидів Морозенко в стані Тугай-бея. Татари пригощали його і кониною, і шашликом, і чихирем, але ні відповіді від свого повелителя не давали, ні самого його назад не відпускали.
Довго нудився Морозенко; тривога вже не раз починала каламутити йому кров, підступати болісним холодом до серця; недобрі думки поступово опановували його голову. Він уже був зірвався летіти й без відповіді, та і тоді не пустили, наче полоненого. Тоді Морозенко вирішив темної ночі зважитися на все й почав нетерпляче чекати її. Аж раптом пізно ввечері пожвавився весь табір: спіймали якогось поляка, посланця з польського обозу, і, заарканеного, блідого, виснаженого, потягли до намету Тугай-бея.
За хвилину в усьому таборі знялася метушня. Із намету виходили мурзи, передавали татарам якісь радісні звістки, ті своєю чергою повідомляли іншим, і всюди наростало веселе пожвавлення. Хоча Морозенко й розумів татарську мову, але з їхніх швидких розмов мало що міг уловити, – він лише здогадався, що перехоплено якийсь лист, що полякам дуже скрутно...
Незабаром покликали і його до Тугай-бея. Тепер і Тугай-бей, і всі мурзи дивилися дружньо, привітно.
– Передай нашому братові й союзникові, – поважно й урочисто промовив Тугай-бей, – наше братнє вітання та вічний барабар. Хоча розрахунок і велів би нам утримати своїх воїнів від першої битви, але, з огляду на те, що наш побратим бажає виступити разом із нами, ми готові змусити розум замовкнути й послухатися голосу серця. Нехай не тривожиться брат мій: ми зустрінемося з ним під звуки труб і бойові кличі... Діти Аллаха в дружбі змішують кров із кров'ю, а душу з душею...
Над козацьким табором уже висіла глуха темна ніч. І люди, і коні, і метушливий радісний гам давно вже вляглися й стихли, лише вітер не вщухав, а виводив якусь плаксиву ноту, та вартові перегукувалися йому в тон... Утім, ще одна людина в таборі не спала, ватажок цієї грізної сили, – гетьман Богдан; він швидко ходив туди-сюди наметом, зупиняючись, прислухаючись, і, пригнічений якимось нездоланним хвилюванням, то сідав до столу й стискав собі голову, то відпивав із кубка, що стояв на столі.
Не боязкість, а якесь моторошне почуття, сплетене з невідступних сумнівів, із пекучого бажання дізнатися, що обіцяє завтрашній день, із мимовільного трепету перед битвою, ворушилося павуком у його грудях і затягувало павутинням і серце, і мозок; у цьому павутинні плуталися, грузли уривки думок, нерозв'язні питання й кидали гетьмана то в жар, то в озноб.
"Так, – стукотіло в нього у скронях, – завтра... завтра... завтра... фатальна година... сокирою висить... Але доля за нас... перемога безсумнівна... така одностайність... – підбадьорював себе гетьман, але несвідома тривога тут-таки підточувала його бадьорість; – А артилерія?.. Наша нікчемна... три-чотири каліки, а там... та й гусари, адже якщо вони кинуться зі своїми страшними списами – нашим не встояти: ні кулею, ні стрілою не проб'єш їхніх лат і шоломів, а найменше вагання, незначна перевага в натиску ворога – і паніка може охопити ще не загартованих, не впевнених у перемогах... Тому-то для певності першого удару й потрібні були б татари, – ой як потрібні були б! А Тугай-бей наче ухиляється, та ось і Морозенка досі немає! – раптом стривожився Богдан. – Чому? Давно вже час! Адже до чамбулу рукою подати... Чи не застав Тугая? Але ні! Бей ніколи не залишить своїх полчищ... Чи схопили його поляки й він конає на тортурах? Та Морозенко вужем пролізе, вітром пролетить, п'явкою вислизне, а живим до рук не дасться! Ну, а якщо Тугай?.. – наче снігом сипонуло йому за шию. – Ні, ні!.. Геть, чорні думки!"
Богдан відхилив полу намету й почав вдивлятися в чорну імлу: далеко за річкою мерехтіли вогні польського табору, наче вовчі зіниці, але так тьмяно, що Богдан подумав, чи не опустився туман? "Та хіба при вітрі буває туман? А може, мрячить? Ах, якби дощ, ото була б допомога, справжня допомога!"
– Ех, де ти, моя доле? – аж вигукнув він, пронизуючи допитливим поглядом нічну темряву. – Побратим... Невже?.. – зашепотів Богдан зблідлими губами. – Боже, не допусти! – стиснув він руки з такою силою, що пальці захрустіли. – Ти дав мені знак невимовного милосердя, не відверни ж свого обличчя від рабів Твоїх!
Довго стояв Богдан у молитовному екстазі, а потім, наче просвітлений і заспокоєний надією, бадьоро вигукнув:
– Ех, та чого ж це я розкис, мов баба перед пологами? Пиво заварене, треба випивати, а сліпу долю можна й за коси схопити! – і, насунувши шапку, він вийшов із намету й попрямував через табір до передньої лінії.
Вітер освіжав його палаюче обличчя, швидка хода вгамовувала душевне хвилювання. Богдан підійшов до гарматника Сича, який із трьома гарматами й невеликим загоном учора приєднався до головного табору. З поголеною головою вогняного кольору, з величезним оселедцем, закрученим за вухо, з чудовиськими вусами він уже не тільки не нагадував колишнього золотарівського дяка-дзвонаря, а й мало був схожий на того новачка на Запорожжі, який підняв плечем цілий дуб. Богдан посилав його розвідником до Кодака вивідати про настрої тамтешнього гарнізону й роздивитися на випадок штурму слабкі місця фортеці... Сич блискуче виконав доручення гетьмана й устиг навіть украсти одну гармату, власноруч знявши дуло з лафета та витягнувши його за мур, а дві інші гармати привіз із Присіччя, де їх кували ковалі.
Починався похмурий світанок, але околиці ще тонули в нічних сутінках.
– Здоров будь, Сичу, – привітав його Богдан, – я вчора з радощів забув і подякувати тобі, і як слід розпитати.
– Дякувати, ясний гетьмане, нема за що, – збентежено поправив Сич свої розкуйовджені вуса, – невелика штука подзвонити, адже колись ми вже калатали у дзвони.
– Що колись! А тепер ось як загримиш.