Барабаш був схопив мушкет, але, побачивши ці спотворені злобою обличчя, ці спрямовані на нього люті очі, у яких не було й тіні пощади, розгубився, випустив зброю з рук і в смертельному страху впав навколішки.
– Ось він – юда, зрадник! Ось він – ворог святої церкви! – несамовито волали козаки, кидаючись на блідого, мов крейда, Барабаша.
– Пощади! Милосердя! Заради Бога! – безпорадно затуляв Барабаш старечими тремтячими руками свої оголені груди й благав усіх голосом, що уривався від сліз і жаху. – Я за вас, діти мої... хай я буду проклятий, що хочете... куди хочете!
– Бач, що заспівав ідол! А привілеї вкрав? А нас усіх запродав?
– А скільки народу замучив на догоду панам? – протискалися задні ряди зі списами. – Скількох дітей осиротив? Скількох пустив по світу жебраками, каліками?
– Беріть усе моє... – беззвучно шепотів Барабаш, заламуючи руки, і божевільним поглядом шукав бодай у когось співчуття, – усе... усе... беріть... Тільки життя подаруйте... покаятися дайте... Христа ради!
– Ще й Христом благає христопродавець!
– І руки бруднити об цю гадину гидко! – зауважив інший.
– Татарам продати його! – вигукнув третій.
У Барабаша вже було ворухнулася надія: остання пропозиція справді могла взяти гору, адже татари могли дати за Барабаша чималу суму, а користь спокушає кожного; але цієї миті з натовпу вирвався молодий реєстровик зі звірячим обличчям і піною на губах.
– Пустіть мене поквитатися із собакою! – вигукнув він хрипким голосом. – Він учора мого рідного брата повісив задля розваги.
Козаки розступилися перед таким доказом, і Барабаш зрозумів, що пробила його остання година. Цокочучи зубами, він інстинктивно схопився за ніж... Його задерев'янілий язик іще белькотів незв'язно й безтямно:
– Ой рятуйте... рятуйте...
– Іди до бісів, у пекло! – шалено вигукнув реєстровик і, замахнувшись списом, прибив колишнього гетьмана до щогли.
Барабаш якось по-дитячому замахав руками, наче шукаючи опори, і, двічі закотивши очі, осів та повис, мов мішок на цвяху.
На інших байдаках цієї миті розігрувалися подібні сцени. Деякі зі старшин ховалися в трюмах; але їх знаходили й там, витягали за ноги та піднімали на списах; інші кидалися у воду, сподіваючись урятуватися вплав, але випущені кулі й стріли наздоганяли їх і під вибухи прокльонів тягнули на дно; декого, спійманого вже в лозових заростях, підвішували на щоглах. Лише Пешту, якого всі вирішили посадити на палю, ніде не знайшли, наче він крізь землю провалився, та німця Фрідмана встиг своєчасно сховати в очереті молодий реєстровик.
За годину, коли прокинувся ранок, кривава драма вже завершилася на всіх байдаках; загинула в ній уся польська старшина, загинула й своя, сполячена, що зрадила народ і віру {330}.
Учинивши швидкий суд і розправу, козаки поспішно зійшли з байдаків, наче тікаючи з місця жорстокої страти, і зібрали на березі коротку раду: на ній вони вирішили залишити своїм старшим Кречовського, а полковниками – Кривулю та Носа {331}, обрали зі свого середовища старшину, і всі шість тисяч об'єднала одна думка, а в грудях забилося одним самовідданим прагненням одне серце.
LVII
Уже восьмий день добігав кінця, а польські війська все заглиблювалися в степ, прямуючи середньою лінією між Дніпром та Інгульцем до Саксагані; їхньою кінцевою метою було зайняти три пункти між нею й Кодаком, щоб відрізати Хмельницькому шлях до населених місцевостей України й атакувати його з трьох боків. Перейшовши Тясмин і Цибулівку, війська вступили в зовсім безлюдні пустирища; протягом десяти миль не траплялося ні хутора, ні поселення, одноманітно тягнулося рівне, не займане плугом плоскогір'я, облямоване праворуч синюватою бахромою луків і перерізане байраками та пологими балками, порослими дубняком і кленом. Що далі рухався загін на південь, то нижчим ставало плоскогір'я, переходячи у хвилясту улоговину, то частіше траплялися на шляху яри зі струмками, що бігли по дну, грузькі болота й мулисті річечки, обрамлені гайками з вільхи та береста. Не те що слідів ворога, а навіть слідів живої людини майже не зустрічав Потоцький у цих місцях; кілька диких степовиків, спійманих дорогою його розвідниками, не могли або не хотіли показати, де Хмельницький; Чарнецький, попри свій досвід і знання, не міг вивідати про старого лиса жодної звістки: очевидно, відомості, принесені щодо його пересування, були неправдивими, і Хмельницький, найімовірніше, ще сидів на Січі. Чарнецький, утім, був дуже радий цьому й уже тішив себе думкою, як він разом із Барабашем і Гродзицьким оточить чортове гніздо{332} та розчавить у ньому гада з усім його поріддям. Але молодий герой Степан Потоцький дратувався тим, що досі не зустрів ворога; палкий, мрійливий, честолюбний, він рвався на подвиг, жадібно шукаючи бурі, щоб упитися поезією боротьби, погратися з небезпекою, з усмішкою поглянути смерті у вічі; він увесь палав нетерпінням і відвагою. Рух очолюваного ним тисячоголового чудовиська, закутого в блискучі кольчуги й лати, що виблискувало сталевою щетиною, красувалося оксамитом і шовком, гребенями різнобарвного пір'я, брязкало зброєю й шелестіло незліченною кількістю крил, захопленому юнакові здавався нескінченно повільним; він роздратовано метався від однієї хоругви до іншої, підганяючи всіх, або ж мчав зі своїм почтом далеко вперед.
Особливо обтяжував юного героя хвіст цього чудовиська – обоз; у ньому незграбно рухалися й громіздкі вози, наповнені суліями, барильцями, провіантом, посудом, килимами, перинами, і незграбні буди з кухарями та всілякою кухонною прислугою, і важкі колимаги з панським добром, і розкішні, зручні карети, – усе це через відсутність доріг ускладнювало пересування війська, а під час переправ через балки, яри й грузькі місця затримувало його іноді на пів дня. У поході Потоцький не поступався витривалістю останньому жовнірові; він жодного разу не захотів сісти в екіпаж і злазив із коня хіба що на загальних привалах. Така суворість не подобалася розпещеній шляхті, змушеній теж за прикладом свого ватажка зносити незвичні тяготи служби; пани бурчали один одному: "Дитяті забава, а нашим кісткам вава!"
Лише загартований у битвах суворий полковник Чарнецький та старий і чесний служака пан ротмістр схвалювали поведінку молодого регіментаря *, віщуючи йому вінець слави. Юний вождь справді був тепер невпізнанний: задумливий вираз, здавалося, назавжди зник із його прекрасного обличчя, очі палали енергією й натхненням, на щоках безперестанку спалахував і згасав нервовий рум'янець.
* Регіментар – полководець.
Сонце вже хилилося до заходу, його косі промені, наче велетенські стріли, пронизували всю рівнину, забарвлюючи захід яскравою загравою; протилежними краями неосяжного небесного купола вже спускалися невиразні, лілові тіні, зливаючись із темніючим склепінням, коли гурт блискучих вершників, далеко випередивши полки, що розтягнулися схилом улоговини сяйливим поясом, підскакав до невеликої річечки. Облямована густим очеретом та осокою, вона то губилася, то знову розливалася й перетинала рівнину до самого обрію звивистою змією. Її каламутні води, забарвлені тепер низькими променями сонця, здавалися кривавими; на чистих плесах, що визирали то тут, то там поміж розступленим очеретом, палали такі самі вогняні плями.
Коні вершників зашелестіли стеблами очерету, що розсувалися, і зникли в цьому зеленому морі. Першим виринув із нього стрункий золотистий кінь Потоцького. Зупинившись на мулистому березі річки, він широко вдихнув свіже повітря роздутими ніздрями, тихо заіржав і потягнув свою гнучку шию до нерухомої гладіні води, що розлилася біля його ніг. Юнак озирнувся: навколо було тихо й велично, усе завмирало, усе готувалося до сну. Осяяна рожевими променями, уся постать білявого юнака та його стрункий кінь, прикрашений коштовною збруєю, нагадували радше якогось казкового принца, що заблукав у степу, ніж ватажка війська, висланого проти грізної запорозької сили.
Тим часом з очерету виринув і почет юнака.
– Що це за річечка, чи не знає пан полковник? – звернувся Потоцький до Чарнецького.
– Якщо не помиляюся, її називають Жовтими Водами. Чи не так, пане ротмістре? – повернувся Чарнецький до сивого гусара, який перебував у задніх рядах почту.
– Саме так, пане полковнику, – шанобливо відповів той.
– Гадаю, ми можемо перейти її вбрід? – запитав Потоцький.
– Сумніваюся, – заперечив Чарнецький, – річечка мілка, але, вочевидь, дно її в'язке.
– Дурниці! – пришпорив коня Потоцький.
Обережно, здригаючись усім тілом, ступив стрункий
кінь у прохолодні води річки. За Потоцьким рушив Чарнецький; решта безладно подалася за ними. Вода, що сягала коням вище колін, здавалася тепер якоюсь вогняною рідиною.
– Жовті Води, – повторив наче сам до себе юнак, – я б радше назвав їх "кривавими водами"... Мені здається, що мій кінь бреде по коліна в крові.
– Дай Боже, щоб так і сталося, – урочисто промовив Чарнецький і раптом сам себе перебив переляканим вигуком: – Заради Бога! Нехай пан регіментар підтягне повід, кінь, видно, хоче пити.
– Що, що там сталося? – пролунало серед почту.
– Гетьманський кінь потягнувся до води, – різко відповів Чарнецький.
Але передні бачили, у чому була справа... "Кінь під полководцем спіткнувся!" – пробіг серед панів недобрий шепіт.
Справді, полохливий кінь Потоцького, злякавшись острівця лілій, сахнувся вбік і, оступившись, упав на передні коліна. Хоча ця заминка тривала не більш як мить, вона справила якесь неприємне враження на весь гурт. Ротмістр насупив свої кошлаті брови й, кілька разів похитавши головою, прикрашеною шоломом із пір'ям, пробурмотів кілька нерозбірливих слів, зрозумілих лише йому самому.
Із великими труднощами перейшовши річечку, вершники зупинилися на березі.
– Що це? Мені здається, до нас мчить якийсь вершник, – Потоцький прикрив рукою очі, вдивляючись у якусь невиразну цятку, що швидко наближалася до них.
– Присягаюся палашем, правда! Це хтось із наших розвідників! – порівнявся з Потоцьким Чарнецький.
Увесь почет стривожився.
– Із драгунів?
– Ні. Із коронних жовнірів.
– Татарин!
– На двісті злотих закладаюся – козак!
Звідусіль пролунали тривожні вигуки.
Тим часом цятка все росла й збільшувалася.