– То козаки, виходить, задоволені?
– Ожили й моляться за довголіття найяснішого нашого батька та за упокій душі святої нашої неньки.
– Так, Богові було завгодно осиротити нас і прийняти до своїх осель найблагородніше й найвідданіше благу вітчизни велелюбне серце, – зітхнув Оссолінський, – але шляхи його милосердя несповідимі, і, можливо, те, що нам, темним, здається горем, передбачене ним задля спасіння... Так, так, – крутив він у руках табакерку, – отже, задоволені... Чудово... І пан гадає, що наші друзі тепер довіряють представникові влади від Бога!
– Чекають не дочекаються її виявлення, – усміхнувся Богдан.
– То що, якби вам довелося знову вирушити на чайках у похід, у справжній уже грізний похід, стривожити, приміром, сам Царгород? – примружився Оссолінський.
– Кістьми лягли б за свого батька-короля й за віру! – із почуттям вигукнув Богдан.
– Так, ми на вас, хоробрих лицарів, покладаємося, – злегка закашлявся Оссолінський, – нехай пан сотник сміливо їх обнадіє.
– Сповіщу на велику радість; тільки ясний князь знає, – почав Богдан улесливо, – що минулого разу фортуна зрадила нам на морі й багато козацьких душ поглинув Pontus Euxinus{200}... і нічим було розрадити нашу велику тугу; самими обіцянками ж не зігрієш, багато хто став нетерплячим.
– Так, так, це цілком слушно, – бурмотів канцлер.
– У нас навіть, княже, із цього приводу склалося прислів'я: "Казав пан, кожух дам, та й слово його тепле!"
– Хе-хе-хе! – засміявся пан канцлер. – Дуже дотепно! Але кожух таки буде, хоч і короткий поки що, а все-таки кожух.
– Так, якби хоч що-небудь, якби діти побачили бодай малу ласку від свого найяснішого батька.
– Буде, буде, – підбадьорив канцлер і понюхав трохи тютюну, – я клопотався, навіть наполягав, і король бере це близько до серця; але ж він, бідолашний, тільки відповідає, пане, за все, навіть державні видатки покриває зі своїх коронних володінь, які щороку урізають, а самостійно розпорядитися нічим не може; над ним, як панові відомо, чотири опіки: перша – сенатори, без ради яких він не має влади й кроку ступити, друга – великі коронні й литовські сановники, – хоча вони без короля й не уповноважені нічого чинити, зате мають право відмовити йому в покорі; третя опіка – сейм, усесильний скасувати всі розпорядження найяснішої волі, і, нарешті, четверта опіка – кожен шляхтич, бо він може своїм безумним, безглуздим "не позвалям" зірвати будь-який сейм і одним вигуком знищити багатотрудну працю задля суспільного блага.
Канцлер глибоко зітхнув, обмахнув запашною хусточкою верхню поголену губу.
– Так, ці опіки й у нас за шкурою сидять, – блиснув очима Богдан, – і коли тільки Бог їх послабить?
– Будемо разом молитися, – усміхнувся канцлер. – Добробут народу в Бозі, а милості його немає меж, – побожно звів він очі. – Завтра або післязавтра я виклопочу панові сотникові аудієнцію в короля, і там пан переконається, що мої клопоти щодо його побратимів не залишилися марними: Rex Poloniae{201} погодився надати привілеї на збільшення кількості реєстровців та їхніх прав. Тільки ось залишилося прикласти велику печатку, – вона в Радзивілла.
– Боже, почуй мою молитву за добробут найяснішого нашого батька! – із глибоким почуттям промовив Богдан. – Нехай сповняться його дні світлою радістю й нехай здійсняться всі його найясніші бажання!
– Amen! – підтвердив молитву й канцлер. – Але й твоя панська мосць не забута, і, можливо, вірного слугу короля чекає булава.
– Куди вже мені! І думати не смію! – зніяковів, навіть злякався Богдан і відчув, як кров прилинула до його серця.
– Чого бентежишся, пане? Я можу бути прикладом: із малих, безсилих я сміливо йшов уперед, невтомно трудився, боровся, бився з ворогами й усілякими напастями, а скільки їх було, скільки їх є і скільки ще буде до самої домовини! Але я не знесилився, духом не занепав і ось таки стою біля керма, хоча навколо й здіймаються хвилі. – У словах Оссолінського звучало щире захоплення, що викликало рум'янець на його блідих щоках. – Так, сміливим Бог помагає, – упевнено завершив він.
– У вашій княжій мосці, – із почуттям вигукнув Богдан, – надмір Божих щедрот: і мудрість, і сила, і краса чесноти! Та хіба я смію на таке зазіхати? Якщо доблесть шанують, вам відкритий шлях до неба.
– Занадто... занадто... – збентежено всміхався від похвал канцлер.
– Та й зрештою, – провадив Богдан, – зв'язала б мене ця велика влада, а мені треба бути вільним, щоб краще послужити своєму королю.
– Новий доказ доблесті, – торкнувся рукою коліна Богдана Оссолінський, – але в кожному разі пан не буде забутий.
Богдан лише притиснув руки до грудей.
Запала мовчанка. Оссолінський повільно похитував головою, задумливо, навіть сумно втупившись у якусь точку, немов хотів угледітися в туманну далечінь або розгадати німу загадку. Хмельницького вразив вираз цього блідого старечого обличчя, що приховувало під маскою світської байдужості багато пережитих страждань, і він не наважувався порушити мовчанку.
Нарешті Оссолінський потер рукою своє опукле чоло, наче виточене зі слонової кістки, і, немов отямившись від забуття, квапливо запитав Хмельницького:
– А як пан по щирості думає, на кого більше можна покластися – на Ілляша чи на Барабаша?
– По щирості... – завагався Богдан і після невеликої паузи сказав: – Думаю, на Барабаша: він хоч трохи й старуватий, і повільний, але простий душею, не вміє лукавити, а прямо: яка в нього думка в голові сидить, ту й пускає в люди.
– Мені він і самому таким видався, – кивнув головою канцлер.
У цей час із-за сусідніх дверей долинули жіночі голоси, й один із них своїм співучим звуком пронизав серце Богдана; гаряча хвиля підступила йому до горла й залила рум'янцем обличчя.
– Я хотів би, ясний княже... – почав був він неслухняним голосом, але канцлер перебив його.
– Так, розкажіть, розкажіть, пане, що взагалі діється у ваших благодатних краях?
Із погано прихованою досадою почав розповідати Богдан канцлерові про зміну політики молодого старости, яким керував Чаплинський, про дедалі більшу жадобу магнатів до наживи, про посилення утисків народу, про насильства унії...
Оссолінський лише сумно хитав головою й промовляв зі зітханням:
– Самі собі могилу риють!
Коли ж Богдан передав канцлерові чутки, що ширилися серед магнатів, про війну, яку нібито замишляє король, і пов'язане з нею буцімто приборкання золотої вольності, то Оссолінський був так приголомшений цією звісткою, що навіть змінився на обличчі.
– Male, male... огидно, – шепотів він помітно зблідлими губами, – яка необережність і як погано зберігаються в нас державні таємниці! У цієї шляхти тисяча вух!.. Та й який наклеп, навіть мерзенний наклеп... – понюхав він якусь пляшечку й, змінивши тон, заговорив роздратовано, обурено: – Хто зазіхає на свободу? Король бажає лише впорядкувати її... Наші державні установи настільки високі, що ніхто в цілій Європі ще не доріс до них... так, надзвичайно високі, їх лише впорядкувати... а воля народу священна... Vox populi – vox dei{202}. І сенат, і сейм – усе це недоторканне, – квапливо сипав словами пан канцлер, кидаючи тривожні погляди на усміхненого Богдана, – а війна? Ми хочемо надійно забезпечити наші південні й західні кордони, зламати силу розбійницького гнізда й навіть підкорити його; без цього Польща вічно залишатиметься в лещатах. Нарешті, без згоди сейму ніхто війни не почне. Ми нічого не робимо без порад і вказівок. Король глибоко шанує всі конституції, – він сильно закашлявся й схопився обома руками за груди; на чолі й скронях у нього набухли сині жили. – Ех, цей Смоленськ не забудеться мені до смерті, – задихався він, – як пригостили там каменем у груди, так ось за найменшого хвилювання й тисне, мов кілком. Разом із паном і з королевичем тоді ще Владиславом подвизалися там... давно це було... – витер він хусточкою піт, що виступив на чолі, і, глибоко зітхнувши, додав: – Тепер за таких балачок незручно буде просити в Радзивілла великої печатки для ваших привілеїв – здійме ґвалт. Ну, що ж? Обійдемося й малою, яка зберігається в мене... Хоч це й невелике порушення... але ж тут не ламання закону... a privata levatio (приватне полегшення).
Відчинилися двері, і джура, сповістивши про прибуття його світлості венеційського посла, одразу зник.
– А! Тьєполо! – заметушився й підвівся Оссолінський. – Прошу вибачення в пана. Це з Венеції надзвичайний посол... особа значна й високоповажна. Завтра ми побачимося, і, можливо, завтра ж улаштую я панові аудієнцію в його королівської мосці. Тільки пам'ятай, пане, – простягнув він з усмішкою руку, – що я дотримуюся такого непорушного правила: згодою підносяться й малі справи, а незгодою руйнуються й великі.
– Мовчання – найкраще благо, – потиснув простягнуту руку Богдан, шанобливо схиливши голову.
– Хе-хе-хе! – добродушно засміявся канцлер, проводжаючи сотника до інших дверей.
Двері зачинилися, і Богдан опинився в напівтемному коридорчику. Не встиг він ступити й двох кроків та призвичаїти зір до темряви, як поблизу почувся шелест, і щось легке, гнучке, запашне стрімко кинулося йому на груди й обвило шию ніжними, атласними рученятами.
Здригнувся Богдан, немов пронизаний гальванічним струмом, і, не тямлячи себе, прошепотів лише одне слово:
– Марилька!
– Тату! Любий, коханий! – обпекла вона його поцілунком і зникла, мов метеор, що сяйнув у темряві.
Попри ранній ранок, у головному королівському палаці вже вирувало життя. В аванзалі, оздобленій у стилі Ренесансу, із наскрізним освітленням, що нагадувала радше картинну галерею, уже стояли й прибували нові ошатні гості, які жадали бути прийнятими з улесливою шанобливістю. Серед їхніх гуртів можна було побачити пишні італійські костюми того часу, що рясніли атласом, оксамитом і шитвом, і витончене паризьке вбрання, і розкішно красиве польське, і суворе шведське темних кольорів, і чорні сутани, і блискучі лати.
Серед усіх вирізнялося своєрідним довгим кроєм, багатою парчею та високою соболиною шапкою вбрання московського посла Олексія Григоровича Львова{203}; поважний гість зверхньо дивився на метушливих, строкато вбраних відвідувачів палацу й тримався осторонь.
У залі стояв тихий стриманий шепіт; у ньому чулася і польська, і латинська, і французька мова, але переважала італійська.