– Я вже давно шукаю тебе. Скажи мені, може, тебе хтось образив?
Минуло кілька секунд, але Олекса не отримав жодної відповіді. Нарешті з-під фартушка почувся голос, який раз у раз переривався нестримними схлипуваннями:
– Це я... руку... вдарила.
– Руку? – перепитав Олекса, і по його обличчю промайнула лукава усмішка. – Покажи-но мені де? – Але оскільки Оксана руки не давала, він узяв її силоміць; та, оглянувши всю смагляву ручку, не знайшов на ній жодного сліду. – Оксано, неправду ти кажеш!.. – докірливо промовив він. – Скажи ж мені, чого ти плакала, га?
Оксана спробувала була вирвати свою руку, але Олекса тримав її міцно й сильно.
– Пусти мене! – рвонулася вона, відчуваючи, як на очі знову навертаються сльози. – Нікому до мене діла немає!
– Ні, не пущу, поки не скажеш!
– Пусти! Баба сердитиметься!
– Я ж завтра на Запорожжя від'їжджаю!
Від останніх слів Олекси плечі Оксани знову затремтіли.
– Слухай, Оксано, – лагідно заговорив він, обіймаючи її за плечі рукою, – або тебе хтось образив, або в тебе на серці якесь горе... Чому ж ти не хочеш зі мною поділитися? Хіба я став тобі чужим? Хіба ти від мене відцуралася?
– Не я, не я! – вигукнула, захлинаючись сльозами, Оксана.
– То хто ж тебе проти мене налаштував?
– Ой Боже мій, Боже мій! Не можу я, не можу! – схлипувала й ламала руки Оксана.
– Бачиш, яка правда, – із гірким докором промовив Олекса, – я все той самий, а ти... ось навіть правди мені в очі сказати не можеш... забула, мабуть, той час, коли ви ще з батьком жили в Золотаревому.
Серце Оксани забилося швидко й тривожно, мов у наляканої пташки. "Господи, невже, невже?" – промайнуло в її голові.
Олекса й сам помовчав, наче бажаючи подолати раптову несміливість, що охопила його. А потім знову заговорив:
– Я завтра їду на Запорожжя; хто знає, коли тепер повернуся... хотів запитати тебе, чи пам'ятаєш ти те, що ми обіцяли одне одному, коли ще були дітьми?
І якийсь незбагненний жах та несподівана радість раптом скували все тіло Оксани; тільки в голові її швидко-швидко, мов блукаючі вогники, замиготіли палкі слова: "Господи! Щастя, життя моє, радість моя!"
– Оксано, чого ж ти мовчиш, чи зовсім забула? – продовжував Олекса, намагаючись зазирнути їй в обличчя; але смагляві рученята так судомно притиснулися до нього, що він облишив свою спробу.
– Пам'ятаю! – пролунало нарешті ледь чутно з-за зчеплених пальців.
– То скажи ж мені, – сміливіше провадив він, – чи повториш ти тепер те, що сказала тоді? – і в голосі Морозенка почулося хвилювання, яке дедалі наростало.
Оксана мовчала.
– Скажи ж мені, – продовжував він уже сміливіше, – чи згодна ти чекати на мене, поки я повернуся із Січі значним козаком? Ну, а якщо... усі ми під Богом ходимо, на війні...
– Помру! – вигукнула Оксана й судомно, голосно заридала, припавши до його грудей.
– Оксано, голубонько, то ти любиш мене? – вигукнув Олекса, палко обіймаючи її та хапаючи за руки. Уперті руки вже не опиралися, і перед Морозенком постало заплакане личко з розтріпаними кучерями. – То ти любиш, ти любиш мене?
Замість будь-якої відповіді личко сховалося в нього на грудях.
– Скажи ж мені, ти любиш, кохаєш мене? – палко провадив козак.
– У мене немає нікого на світі, крім тебе, – пролунало ледь чутно, і голівка притиснулася до нього ще беззахисніше, ще палкіше.
– Дівчино моя! Радосте моя! Щастя моє! – пригорнув її до себе Олекса. – То ти чекатимеш на мене і рік, і два, і три?
– Цілий вік! – відповіла Оксана, підводячи голову.
– І нікого, крім мене, не покохаєш, навіть якби я...
– Не кажи так, Олексо, – вигукнула Оксана, обвиваючи його шию руками, – нікого, нікого за все життя, крім тебе!..
Олекса поривчасто пригорнув до себе дівчину й укрив гарячими поцілунками її збентежене личко.
28
Поміж скупченим натовпом на понтонному мосту через Віслу повільно пробирався на змиленому Білаші Богдан{193}, за ним один за одним їхали четверо козаків, яких він узяв із Суботова.
Міст прогинався й занурювався у воду; щохвилини можна було чекати, що він розірветься й скине із себе в каламутні, білуваті хвилі річки і вершників, і піших, і пишних панів, що сиділи в ридванах, і розряджених пань. Понукання, вереск, крики, прокльони й лайка висіли в повітрі та, переплітаючись, зливалися в якийсь безладний гул.
– Сто дяблів їм рогами в печінку! – кричав посинілий від люті огрядний пан, стоячи в колимазі й погрожуючи кулаками навсібіч. – Женіть лайдаків канчуками, кидайте їх моєю рукою до дідька у Віслу!
– Набік! Набік! – горлали запопадливі панські слуги, розштовхуючи перехожих і нагороджуючи їх стусанами. – Дорогу ясновельможному панові Зарембі!
– Єзус Марія! Заради Бога! Душать! – верещали жіночі голоси.
– Ґевалт! Проше пана! – заглушав їх різкий єврейський акцент.
– Та куди ви, пси, прете? Тут вам не село, не фільварок, не дикі поля! – дедалі грізніше наростало попереду обурення. – Відтискай їх, відтискай!
Натовп хитнувся назад. Почалася бійка. Рух зовсім припинився. Міст під натиском панських слуг і перехожих, що скупчилися в одному місці, почав судомно здригатися й тріщати. Почулися відчайдушні волання.
Богдан стиснув коня шенкелями й просунувся до панської колимаги.
– Зупиніть, вельможний пане, ваших дворян, – із гідністю підняв він край своєї шапки, – інакше вони розвалять міст і вашу мосць утоплять.
– Але який підлий народ, – озвався пан, тривожно озираючись, – і справді втоплять... Гей, тихіше там, Перун вас убий! – замахав він шапкою.
– З дозволу пана, я проїду вперед і звільню дорогу, – Хмельницький торкнув коня острогами й пробився ним до самої тисняви. – Зупиніться! – владно вигукнув він. – Кожен нехай іде своєю чергою, не випереджаючи й не штовхаючи одне одного!
Голос Богдана змусив усіх здригнутися й зупинитися. Його вигляд і постать справили враження на натовп; люди шанобливо розступилися й рушили вперед, не кваплячись і не порушуючи порядку. Почулися схвальні вигуки:
– Оце правильно! Одразу видно вельможного пана! Не те що панські підніжки... у потилицю! Ні, дзуськи, і в нас кулаки є! Ми тобі не хлопи!
Пан Заремба, під'їхавши, подякував Богданові хрипким басом:
– Дякую за послугу від щирого серця, ваш боржник! Прошу на келих венгржини, вулиця Длуга, кам'яниця Вацлава Заремби.
– І я прошу шляхетного лицаря, – пролунало слідом за басом пискляве сопрано, і Богдан помітив худорляву постать супутниці його життя, що визирнула з-за огрядного пана. – Вельможний пан не відмовить, сподіваюся.
– Дякую, пишне панство, – вишукано вклонився Богдан, осаджуючи коня.
Почулося ляскання батога. Колимага підстрибом рушила з мосту вгору. Богдан зупинився почекати козаків, які загубилися в натовпі.
Після цілого тижня різкого, майже осіннього холоду й набридлих у дорозі дощів погода раптом змінилася; під час в'їзду до передмістя міста – Праги – небо прояснилося, життєдайне сонячне проміння зігріло повітря літнім теплом і висушило наших подорожніх. Тепер сяйливе сонце заливало яскравим світлом замок, що височів праворуч на підвищеному березі, променіло на свинцевих дахах палацу, іскрилося на золотих хрестах готичних храмів, які здіймали з-за дахів свої високі шпилі, і м'яко ковзало по строкатій вервечці найрізноманітніших будинків, що тягнулися ліворуч берегом Вісли й громадилися вгору по схилу.
"Так, – думав Богдан, – ось воно, це осереддя пихи, цей панський Вавилон, де заради примхи однієї людини кидають під ноги піт і кров десятків тисяч людей, де панство, збожеволіле від сваволі та грабунку, потопає в потворній розкоші й розпусті, де моїх братів вважають за псів, – та що псів! Гірше, вважають за останніх звірів... і саме там, у похмурих палацах, закута в кайдани наша доля... Що ж віщує нам майбутнє: визволення чи смерть? Усе біля підніжжя престолу Всевишнього... Але сонце всміхнулося нам назустріч... Чи не ласка це милосердного Бога?"
Богдан побожно зняв шапку й широко перехрестився.
Майже цілий день їздив Богдан похмурими, звивистими вулицями, обабіч яких суцільною стіною стояли вузькі й високі будинки з висунутими вперед поверхами. Але ніде в старому місті не знаходив він для себе прихистку; усі готелі й заїжджі двори були переповнені панством, що понаїжджало з численною челяддю та надвірною шляхтою. Довелося перебратися до Краківського передмістя; але й там, на лихо, не виявилося жодної вільної світлички. На всіх вулицях, куди б не стукав Богдан, він отримував одну й ту саму відповідь: "Пшепрашам пана – усе зайнято!"
Лише надвечір Богданові вдалося відшукати собі місцину біля Залізної Брами, та й то в брудній халупі якогось єврея-казаняра. Відведений для вельможного пана покій більше нагадував хлів, ніж людське житло; крихітне вікно, затягнуте міхуром, майже не пропускало світла; підгнила сволока (балка) одним кінцем лежала просто на печі, потрісканій, обваленій, з оголеною цеглою, що виднілася звідусіль; два кульгаві дерев'яні стільці, канапа на якихось обрубках та стіл становили всі меблі цього приміщення. Повітря в ньому було насичене їдким запахом часнику й особливими смородами, до яких із сусідньої комірчини домішувався чад від вугілля та мінеральних кислот, до всього ж тут стояла пекельна задуха, і за це згубне приміщення єврей заправив десять злотих на добу.
– Ти що, з глузду з'їхав? – накинувся на нього Богдан. – Та в мене свині мають кращий прихисток.
– А чим же я винен, ясний графе, – раз у раз уклонявся єврейчик. – Кращого помешкання в мене немає, та й ніде тепер пан не знайде... то чому ж не заробити?
– Та що це у вас, ярмарок, похорон чи сейм?
– Ні, ясний графе, не ярмарок, не похорон, – не дай Боже! Похорон найяснішої королеви вже відбувся... Ай вей, який похорон! Диво! – усміхнувся єврей, старанно чухаючи під ярмулкою коротко підстрижену голову, так що навіть пейси тряслися. – А приїхав теперечки сюди його княжа мосць Криштоф Радзивілл, і великий канцлер литовський князь Альбрехт Радзивілл, і великий маршалок литовський Александр Радзивілл... одне слово, алеє – усі Радзивілли й Сапеги, і ясновельможний Ян Кишка{194}, і всяке інше вельможне панство: чекають із Ясс польного гетьмана, ясноосвіченого князя Януша Радзивілла.
– А що він там робить?
– Одружився з донькою молдавського господаря{195}.
– А! Он воно що! – протягнув Богдан. "Бач, куди забрався, – промайнуло в нього в голові. – Примощується bona fide{196} до Корони... Що ж? Спритно!"
– А про інші весілля не чув? – звернувся він до єврея.
– Чому ж ні? – той характерно скривився.