Звістка, передана мені ясним паном, що її світлість готова обдарувати мене новим щастям і зцілити мої сердечні рани, настільки захоплює мене, що я готовий молитися за неї, як за послану мені Богом утіху. З невимовною радістю я приймаю пораду його еміненції, а здійснення її вважатиму за велике щастя... Передай, ваша мосць, яснопревелебнішому кардиналові, що я негайно надсилаю до Парижа найпочесніше посольство, яке засвідчить її світлості, що вона вже цілковито володіє моїм серцем і що я з тремтливим нетерпінням чекаю на неї в межах своєї держави, щоб урочисто назвати своєю дружиною та королевою... А шановному вісникові такої найщасливішої для мене звістки я подарую на добру пам'ять про мене ось це... – і король, знявши з пальця коштовний перстень із величезним рубіном, вручив його враженому несподіванкою послові.
Француз прийняв його, поцілував край королівського вбрання й розсипався в нескінченних подяках.
– Я приголомшений захватом і радістю, – промовив нарешті Оссолінський, який не сподівався такого швидкого й благодатного рішення з боку короля. – Ні, небо за нас, коли воно вкладає у твоє серце, королю, такі щасливі для всіх і благі почуття... Складаю найщиріші вітання його королівській милості з очікуваним щастям і пророкую, що це щастя стане щастям його народу.
– Дай Боже! – потиснув йому руку король і милостиво відпустив посла.
У цей час увійшов джура й сповістив, що до аванзали прибув венеційський посол.
– Проси! – весело вигукнув король, а Оссолінський кинувся до дверей йому назустріч.
До кабінету ввійшов вродливий і вишукано вбраний італієць. Чорне кучеряве волосся й така сама борідка виразно відтіняли білизну його обличчя, а чорні, великі, мов маслини, очі то хитро примружувалися, то спалахували вогнем. На венеційцеві був чорний оксамитовий камзол зі срібними аграфами, з розрізних рукавів якого визирали фіолетові атласні смуги; на відкритих грудях і шиї снігом виблискували розкішні, найтонші мережива; чорні оксамитові шаровари вкривали ноги лише до колін, а від колін ішли шовкові пунсові панчохи; на ногах були такі самі пунсові елегантні черевики; біля лівого боку висіла шпага, а на плечі була накинута фіолетова мантія, оздоблена сріблом.
– Ласкаво просимо, – привітав його король італійською мовою, – сини цариці морів нам особливо дорогі.
– Нещасна цариця, обложена дикими варварами{210}, простягає до тебе, найясніший королю, свої руки й сподівається, що найблагородніший витязь підніме свій непереможний меч на захист своєї сестри, на захист святого хреста, на погибель ісламу!
– Поки б'ється в цих грудях серце, – урочисто відповів король, – поки рука володіє мечем, я весь віддаю себе пригнобленим. Але для здійснення бажання треба мати можливість, а можливість не завжди залежить від нас.
– Щоб полегшити здійснення цієї можливості, – опустив очі Тьєполо, – я привіз рішення Ради десяти – виділити вашій королівській милості на військові витрати шістсот тисяч флоринів.
– Це справді розв'язує нам руки, світлий пане, – поспішив зауважити канцлер.
– Так, – додав король, – і що швидше здійсниться це благе рішення, то раніше й ми зможемо почати діяти.
– Я привіз вашій королівській величності частину цієї суми із собою, – пильно подивився в очі королю Тьєполо, – і якщо морська диверсія, про яку ми говорили, відверне турків від Кандії{211}, то негайно буде виплачено й решту суми...
– Усе це так, – завагався король, – але набіг козаків може спричинити негайний напад татар на наші кордони, а тому нам украй необхідно бути в повному озброєнні.
– Можна й це владнати, – лукаво всміхнувся посол, – республіка бажає лише бути впевненою, що війська готуються до війни з невірними, а не з якоюсь іншою державою.
– Гадаю, що для такої впевненості досить одного мого слова! – гордо відповів король.
– Цілком досить, – схилив голову посол, – найсвятіший папа надсилає своє архіпастирське благословення й силою, даною йому згори, відпускає всі гріхи тому, хто підніме зброю проти ворогів Христових. Його еміненція{212} нунцій вручить вашій величності папську буллу.
– Зі смиренням цілую стопи його святості, – побожно склав руки король і схилив голову.
– Та й час тепер найзручніший, – провадив улесливим голосом Тьєполо, – сили турків розпорошені. Один відважний удар – і підняті роги півмісяця будуть збиті; перед мечем короля-героя й могутні сили схилялися, а орду буде розметено, мов листя буремної осені, і Крим з усіма своїми багатствами та розкошами ляже до ніг переможця... Тоді-то здійсниться споконвічне прагнення Речі Посполитої розкинутися від моря до моря, тоді-то вона й стане незламною державою.
– І розкинемося, – захоплено вигукнув Владислав, – якщо тільки Господь не відверне своєї правиці... Завтра, – додав він після невеликої паузи, – ми про все поговоримо докладніше... Я чекаю світлого пана до себе на обід і на келих нашого доброго старого меду...
Після відходу Тьєполо король від утоми опустився в крісло й, прикривши рукою очі, довго тяжко дихав: збуджений стан поступився тепер місцем хворобливій знемозі.
Оссолінський дивився на нього з тривогою та глибоким співчуттям; очі канцлера, що щойно блищали радістю й надією, раптом затуманилися смутком.
"Ех, горе, – думалося йому, – куди поділися твої сили, мій самотній у своїх благородних поривах королю? Підкосила їх непосильна боротьба із себелюбним звіринцем, підточили розчарування й образи! І ось тепер, коли колесо фортуни повернулося до нас прихильно, коли саме потрібні твоя міць та енергія, тебе валить із ніг навіть радість!"
– Стомився я, – глибоко зітхнув король, наче відповідаючи Оссолінському на його думки, – будь-яке хвилювання, навіть радісне, відбирає в мене сили...
– Побережи їх, ясний королю, – зворушеним голосом промовив канцлер, – у них уся надія, усе спасіння гаряче любої тобі країни... Я знаю вправних лікарів...
– Ех, що з них! "Цо докторове, як смерць на глове?.." Але я берегтиму себе, та й уся ця метушня й майбутня бурхлива діяльність піднесуть мої життєві сили... Але на сьогодні, гадаю, досить... Дай Боже, щоб такі щасливі дні повторювалися частіше!
– Треба ще прийняти одних... – несміливо почав канцлер.
Король скривився.
– Адже приїхала козацька старшина...{213} – таємниче провадив канцлер. – Барабаш і Хмельницький, про яких я доповідав твоїй королівській мосці... Справа однієї хвилини: зігріти їх ласкавим словом, вручити клейноди... А про справи вже я говоритиму з ними окремо.
– А! – підвівся король і потер рукою крижі. – Клич їх; я цих сміливців люблю, а особливо давнього знайомого сотника.
– Ось підписані твоєю власною рукою привілеї, – подав Оссолінський згорток, – я приклав до них малу печатку, не бажаючи викликати підозри в Радзивіллів.
Король беззвучно засміявся й понуро похитав головою.
У бічні двері ввійшли Барабаш із Хмельницьким і мовчки схилили голови.
– Я радий вас бачити, друзі мої, – підійшов до них із привітною усмішкою король, – до вашої доблесті, відданості й честі я маю велику довіру й переконаний, що ви її виправдаєте. На доказ же нашої монаршої прихильності ми підносимо тебе, Барабаше, до полковницького звання, – подав він йому пернач, – а тебе, Хмельницький, знову жалуємо колишньою посадою, – вручив він йому чорнильницю, яку належало носити на грудях.
– Нехай береже Бог нашого найяснішого короля, нашого коханого батька, – захоплено вигукнув Богдан, оскільки Барабаш, збентежений несподіваною радістю, щось невиразно бурмотів, – і нехай пошле нам сили бути гідними його державної ласки...
– Не сумніваюся, – знову пожвавішав король, – вірю, хоробрий мій лицарю! Пам'ятаєш, під Смоленськом разом ми билися... прорвалися, запалені відвагою, попереду всіх і опинилися в самому пеклі... Перуни гриміли навколо...
Смерть лютувала... А ти з усмішкою рубався й захищав мене своїми грудьми. Ех, славний був час! Пам'ятаєш?
– Я б вибив із цієї черепушки мозок, – енергійно торкнувся своєї голови Хмельницький, – якби він забув ці найщасливіші для мене дні! Та ось іще свідок – ця найдорожча для мене шабля, ця святиня, подарована мені вашою королівською милістю, – і Богдан оголив шаблю та поцілував її клинок.
– Ах, так, так! Пам'ятаю, – хвилювався від спогадів король, – можливо, ще дасть Бог... Передайте козакам моє вітання й ці привілеї, – вручив він Барабашеві пергамент{214}. – Його мосць канцлер повідомить вам настанови... Я сподіваюся, що знайду в моїх сміливцях невичерпну відвагу й відданість, і коли я кину їм клич, то вони злетяться орлами.
– Помремо за короля! – вигукнув Барабаш.
– Спасибі, товаришу! – простягнув король руку, і в його очах заблищала сльоза.
З-під тонких пальців Марильки повільно виринали на зеленому оксамиті золоті квіти. Іноді вона задумливо схилялася над п'яльцями, іноді спрямовувала пильний погляд углиб кімнати, і тоді голка із золотою ниткою нерухомо завмирала в її білій і тонкій, немов витесаній із мармуру, руці. Нудна робота посувалася повільно, а схвильовані думки кружляли в гарненькій голівці з нестримною швидкістю. Знову він, так несподівано, негадано! Правда, вона надсилала йому листа, але ніколи, ніколи не сподівалася, що це здійсниться так швидко. Можливо, справи покликали його до Варшави, а може... У Марильки серце завмерло на мить. Одного разу він уже з'явився на її шляху, одного разу вирвав її з небезпеки. І ось він знову перед нею, удруге! Ах, чи не Боже це знамення? Чи не посланий він і цього разу винести її на своїх плечах із цієї огидної темряви?
Марилька з досадою відкинула голку й відхилилася на дерев'яну, оббиту шкірою спинку крісла. Довгі соболині вії напівприкрили її сині очі, на ніжних щоках спалахнув яскравий рум'янець і розлився аж до маленьких вушок, а шовковиста золота коса спустилася до самої землі.
– Так, із темряви, з огидної, ненависної, остогидлої темряви, – тихо прошепотіла вона, трохи розтуливши свої невеликі, але чітко окреслені губи.
Ось уже чотири роки, як вона тут, у цьому розкішному будинку, але чи легше їй від цього? О ні, ні! Правда, вона не знає нужди, не терпить особливих принижень, її навіть обдаровують Урсула й пані канцлерова своїм ношеним одягом, – по обличчю Марильки промайнула зневажлива усмішка, – але хіба це життя для неї? Її струнка постать гордо випросталася, і в широко розплющених синіх очах блиснув холодний, пихатий вогник.