Тоді ляхи, мироїди-мучителі, на нас і накинуться всією своєю силою та розчавлять... ось воно що! Ось куди закарлючка закандзюбилася! Зачіпати татар, щоб вони били ляхів, – добре, любо! А самим нам бити татар – однаково що власну голову під обух підставляти.
Замислився Богдан над цими словами. Такі думки іноді бентежили і його голову: "А що, справді, коли це лише інтрига, коли хочуть спокусити нас непевними обіцянками, підняти всіх на боротьбу з бусурманами, а, відкинувши їх за Чорне море, безбоязно розчавити все козацтво? Яку тоді роль відіграю я для своєї України? Припустімо, що цьому королю не можна не вірити: він не лукавий і чистий серцем, але ж він не вічний. Чи не скористається той, хто прийде йому на зміну, нашою кров'ю задля нашої ж загибелі?"
– Правду сказали ви, – озвався нарешті голосно Богдан, – і ти, Михайле, і ти, Максиме, щиру правду: усе може статися, і вірити ляхам не можна, та й оперитися нам без цієї війни неможливо; у тому-то й сила, що нам треба скористатися їхнім задумом, щоб зі зброєю сісти на коня, а коли засурмлять, затрублять наші сурми, та замайорить наше рідне кармазинове знамено, та зачервоніють нескінченними рядами червоні верхи шапок і жупани, – тоді-то, братове, й подумаємо міцну думу: чи на татар із ляхами вдарити, чи з татарами на ляхів?
– Оце так справа! – розправив брови Кривоніс.
– Любо! Оживемо!.. Тепер уже і я вип'ю по саме... нікуди! – потягнувся Чарнота до барильця.
– То й допоможіть же мені, друзі, – переконував Богдан, – довести до кінця гру з ляхами... давно вже я її веду... навіть остогидла.
– Допоможемо, допоможемо, – підхопив Чарнота.
– Мені тільки треба приспати панів, поки сядемо на коней та шаблями забрязкаємо. Тож ось від імені всього козацтва б'ю я чолом, щоб ви на короткий час облишили свої очеретяні жарти.
– А! – аж застогнав Кривоніс і так стиснув кулаки, що кістки захрустіли. – Усе-таки за старе! Та це ж понад людські сили! Та чи знаєш ти, що чинять тут ці ідоли-аспиди?
– Усе знаю, брате, – глибоко зітхнув Богдан, – і знаю, що треба цих нелюдів карати; але заради цієї самої кари, заради визволення народу з єгипетської неволі треба поки що утриматися від кривавої помсти.
– Та як же утриматися? – вигукнув Кривоніс, потрясаючи руками. – Ну, нехай мене вважають за простого очеретяного розбійника... Сам я за себе й відповім... Спіймають – шкуру здеруть, на палю посадять, і баста... Ото вже дивина!
– Ех, Максиме, Максиме! – докірливо похитав головою Богдан. – Та хто ж Кривоноса, лицаря, рівного Яремі, вважатиме за простого очеретяного розбійника? Ти своїми жорстокими карами лише розлютиш ворога. Присягаюся тобі Богом і нашим нещасним краєм, що ляхи сполошаться, запідозрять короля й розметуть, мов тріски, усі наші хитромудрі плани.
– Слухай, друже мій, – Максим майже впав біля Богдана, – якби ти зазирнув ось сюди, – він зовсім розкрив свої груди, – і побачив, яка там рана, що закипіла і гноєм, і чорною кров'ю, то відскочив би від жаху... Я сам боюся туди заглянути й ховаю її від людей... Ой, і пече ж вона мене вічним вогнем, невгасимим, пекельним!.. Ти кажеш, що я не можу від жорстокості відмовитися... усі мене звіром вважають, але ж був я колись не звіром! І це розбите серце вміло любити й знало ласку... Ех! – він залпом випив ківш оковитої й схилив голову на руки, підперті ліктями. У горлі в нього щось кипіло й клекотіло, плечі судомно здригалися від страшного внутрішнього болю.
Богдан здригнувся від цього страждання, яке повалило могутнього чоловіка до землі, і занімів.
– Що там згадувати старе, Максиме! – поклав йому руку на плече Чарнота. – Якби кожен із нас розкрив своє серце – страшно було б і навколо озирнутися! Багато запало туди лядської ласки! Е, та що там! – різко вигукнув він, залпом випиваючи ківш горілки. – Не всім же випадає щастя! Кому любов, кому тиха радість, а кому горе та зрада, – однаково неси, тільки дивись, щоб плечі не зігнулися! І не зігнуться! Не зігнуться! – вигукнув він, блиснувши своїми синіми очима. – У землю підуть, а не вклоняться нікому й не попросять нікого розділити їхній тягар! – Чарнота обхопив голову руками й утупив погляд у мерехтливе полум'я каганця... Здавалося, перед ним поставало щось далеке, прекрасне, незабутнє... На його обличчі розлився глибокий смуток... – Ех, усе дурниці, усе дурниці на світі! – вигукнув він із невимовною гіркотою, наче хотів цим вигуком відірвати свої думки від болісних спогадів. – Лише горілка й може приголубити козака! – Із цими словами Чарнота налив собі повний ківш горілки й, випивши його залпом, упав долілиць на землю. Богданові почулися якісь приглушені стогони. Та ось у землянці запанувала цілковита тиша.
Запала тяжка мовчанка. Каганець то спалахував, то тьмянів, кидаючи на похмуру барлогу химерні тіні; чорна ніч зазирала в її двері, а здалеку долинав надривний, згасаючий стогін. Богдан тяжко дихав і відчував, що його гнітить і давить, наче жорно, тяжка туга; майбутнє здавалося йому і загадковим, і мало втішним; за туманами й імлою вгадувалися страшні грози; надія вгамувати хоча б на якийсь час цих могутніх, але скалічених горем людей вислизала з рук...
– Ох, тяжко! – застогнав нарешті Кривоніс і, провівши руками по лобі, заломив їх на потилиці. – Слухай, Богдане, друже, нікому ще не говорив, не звіряв я того, що тобі звірю... а ти вислухай і зрозумій, як я звіром став, вислухай, чи вистачить після всього людських сил, щоб стримати лють, яка вирує в душі... Вислухай і розсуди мене, брате!
– Кого судити? Хіба самого себе, а не іншого! – махнув рукою Богдан.
– Ні, розсуди, – перехилив ківш горілки Кривоніс і витер рукавом сорочки свої закривавлені вуса. – Ех, не бере! Не заллєш нічим: ні окропом, ні гарячою смолою. Так, був і я колись людиною, не опудалом із перерубаним навпіл носом, придатним лише на баштани, не чортом, не породженням пекла, якого все живе жахається, а був козаком відчайдушним, гарної вроди, знав і світлі радощі, і тихе родинне щастя! І не було злоби в моєму серці. Усміхався не сатанинським вищиром, а доброю усмішкою, на чужу сльозу чуйним серцем відгукувався, а от тепер став я справжнісіньким звіром: сміюся з чужих мук, упиваюся стогоном ворога, тішуся передсмертним криком... Так, звір! А хто мене ним зробив, хто? Оці ляхи, та ксьондзи, та жиди, та цей кровопивця, нелюд роду людського, цей відступник від віри батьків, цей Юда Ярема! Дайте мені тільки його одного, його, найстрашнішого мучителя народу. – Натішу я свою переповнену отрутою печінку, напою свою помсту й стану ягням, вівцею!
Він підвівся й, судомно згинаючись від болю, кілька разів пройшовся барлогою, потім сів на кожух і почав дико стогнати, спрямувавши в чорну ніч очі, що палали гнівом.
– Не пам'ятаю я ні батька, ні матері, – почав він знову, – убиті, певно, були або забрані в полон, найімовірніше, що вбиті, а мене взяв на виховання дядько Ткач, який оселився був у Жовнах, ось недалеко звідси, біля річки Сули. Рідним дядьком він мені не був, а я тільки величав його дядьком, а то й батьком. Добра була людина, добра душа, пухом йому земля! Жалів мене, як рідного сина, та ще й наставляв на розум, добру навчав, не пошкодував навіть грошей дякові за науку й від душі радів, коли я писклявим голосом виголошував Апостола в церкві, бублики, пряники дарував, ох!.. А в нього, у Ткача, ще й донечка своя була Орися, молодша за мене. Славненька така, ось як янголятко із шістьма крилами: личко біле, ніжне, волоссячко кучеряве, наче світлий льон, шовком і сріблом відливає, брівки чорні, мов шнурочки, а оченята – як терен... Ех, що там і говорити! – він відвернувся від Богдана й довго мовчав, потім глибоко зітхнув і заговорив зміненим голосом: – Ну, і минало моє дитинство ясним, сонячним днем. Подружилися ми з Орисею, а потім побраталися, полюбилися, а як уже підросли, то й покохалися. Батько Ткач, царство йому небесне, радів за нас і благословив, тільки вимагав, щоб спочатку послужив я рідній землі, здобув собі лицарської слави, а потім уже й сподівався на родинну радість. Святим було слово батька, і я йому скорився. Ох, як же я любив мою зіроньку, Господи!
Усе серце, усі думки були в ній, і вона теж... – Кривоніс наче чимось захлинувся і, простягнувши руку до Богдана, хрипко промовив: – Налий ківш, не можу говорити, душить...
Богдан мовчки налив, Кривоніс випив оковиту, перевів подих і продовжив здавленим голосом:
– Ось я й вирушив на Запорожжя та поринув у вир тамтешнього життя, та тільки її, Орисю мою, не забув, заховав її образ під саме серце й носив, як дорогу святиню, а вона все молилася Господу Богу, щоб він беріг, покривав ризою і мою душу, і тіло від лиха. І, мабуть, молитва її, праведної, була Богові угодна, бо скільки разів я і в пазурах, і в зубах у самої смерті бував, а взяти мене вона так і не взяла! І став я над нею глузувати, і прозвали мене товариші "характерником". П'ять років я козакував на Січі: і в походах, і в набігах брав участь, і на чайках гойдався Чорним морем... за весь цей час двічі таки побував я в Жовнах і бачився з моєю любою зорею, гостинці їй привозив із Синопа та з Кафи, а вона ставала дедалі вродливішою й милішою. Ех, нехай провалиться ця земля в пекло, нехай згорить дотла у вогні, якщо було колись на ній таке любе створіння, як Орися! Нелюди, сатанинські виплодки! – з розпачливим криком вигукнув Максим і, схопившись своїми залізними руками за дубовий стовп, що підпирав дах землянки, потряс його з такою силою, що дерен у багатьох місцях посипався на землю.
– Годі, Максиме, не треба, – зупинив його Богдан, – тяжко тобі!
– Тяжко! – застогнав Кривоніс. – Але... слухай! Уже коли переживати муки, то до самого дна. Вона мене любила, кохала, марніла за мною, а батько Ткач хирів і старів... Під час останнього мого приїзду, – заговорив Кривоніс квапливо, – покликав він мене й каже: "Недовго мені, мовляв, синку, залишилося жити: чую, кличе мене до себе моя стара, тож хотілося б мені ще за свого життя повінчати вас... А то хтозна, що може статися, залишиться Орися, дитя моє дороге, сиріткою, без захисника... а часи наближаються лихі... Випишися ти з коша й прийми моє благословення на тиху радість!" Я так і зробив. Кошове товариство хоч і шкодувало за мною, та втримувати не стало. Приїхав я відставленим до Переяслава й записався до реєстру, а звідти вже додому, у Жовни.