Пронизливий вітер зі зловтіхою увірвався в розхристану одежу й почав обдавати різким холодом і спину, і груди, але Богдан цього не відчував; його зігрівав внутрішній жар, що від образи розбурхував кров. Ніхто не завдав йому цієї образи відкрито, але він відчував у собі її вістря, яке з кожним новим напливом сумнівів і думок упивалося своїм жалом дедалі глибше й болючіше.
"Ех, а як же потрібна тепер ця довіра, не тільки для мене, а й для справи! Усе від неї залежить: повірять – причаяться, притихнуть і допоможуть мені до славної, жаданої хвилини приспати ворогів і накинути на них, сонних, вуздечку; не повірять – вибухнуть відчайдушними витівками, розбудять псів і знищать за одну мить так довго й з такими муками сплетені мною тенета! Ось хоча б Кривоніс... Не витримав! Пішов же в хащі та болота розвіяти свою гірку тугу, хоч чимось потішити свою помсту, свою волю... А чи втримаєш його? Навряд чи! Дуже вже лютий він на ляхів, та й терпіння за цей час очікувань, порожніх і безплідних, давно урвалося, і не тільки в нього, а, мабуть, і в усіх; тому й важко буде знову пробудити в них віру та підкріпити їхнє терпіння вже очевидною надією".
– Одначе що ж це ми, молоко чи яйця на базар веземо? – озвався нарешті Богдан, голосно звертаючись до Олекси й торкаючи коня острогами.
Білаш звівся дибки й полетів ураганом, здіймаючи хмару пилу й закриваючи нею молодого запорожця, який ледве встигав за ним.
Опівночі вони дісталися Дніпра і, переправившись через нього нижче Крилова, заночували в селі Власівці. Тут Богдан розпитав місцевих селян, де розташовані жабовини, й отримав доволі непевну відповідь, що багато непрохідних місць у плавнях, оточених драговиною, називають і жабовиною, і жабовинням, і жабиним сідалом.
– Ось тепер і шукай його серед плавнів, – почухав потилицю Богдан, – а вони ж аж до самих порогів! За десять років усіх не обнишпориш, хоч додому повертайся!
Після багатьох прикрих роздумів і довільних рішень, куди спрямувати шлях, – угору Дніпром чи вниз, – Богдан зупинився на останньому.
До цього його спонукало таке міркування: Кривоніс, очевидно, засів десь ближче до гнізда свого ворога Єремії Вишневецького, але засів, мабуть, у зовсім недоступному й безпечному місці; вище за течією – плавні незначні й сухі, а нижче Власівки починаються трясовини... Отже, він у першій такій глушині й сидить, отже, туди, тобто вниз Дніпром, і треба їм тримати шлях.
Поїхали вниз Дніпром і звернули праворуч у плавні. Надвечір забралися в такі хащі, що без провідника не було жодної змоги рухатися далі: стежки, прокладені в густих заростях людьми й звірами, перетиналися, звивалися, плуталися й приводили то до озера, то до болота, то до жахливої трясовини...
– Тут і заблукати легко, – зауважив Богдан, – особливо надвечір. Тримай-но, Олексо, лівіше, до степу, може, на сухе виберемося...
– Та й ліворуч багнисто, – спробував Олекса пробитися просто крізь очерет.
Богдан підвівся на стременах і окинув поглядом темніючі околиці: навкруги, мов море, жовтів і хвилювався високий очерет; поміж його верхівками, прикрашеними золотими волотями, стирчали на тонких стеблах оксамитові темно-коричневі голівки; під натиском вітру все це колихалося, гнулося й ходило широкими хвилями; тільки вдалині праворуч помітив Богдан поміж очеретом і заростями верболіз.
– За мною! – гукнув він і, добряче намучившись, дістався-таки вже майже в сутінках до верболозу, серед якого несподівано, на щастя, виявилася корчма, та й не корчма, а радше землянка, зовсім захована серед густого гілля, переплетеного зі стирчачими чубами очерету.
– Ось і дісталися-таки до людського житла! – полегшено зітхнув Богдан. – А стій, Олексо, – зупинив він рукою козака, – та потримай-но мого коня, а я зазирну в цю халупку, може, і перепочити вдасться, і дещо розвідати, а то ж далі ні тпру ні ну!
– Чи не небезпечно самому, батьку? – стривожено заперечив Олекса.
– Е, синку, козакові не треба тікати від небезпек, а треба самому йти їм назустріч, тоді й сатанинське поріддя хвоста підібгає.
Обережно, то пригинаючись, то піднімаючи нависле гілля, Богдан нарешті пробрався вузькою й багнистою стежкою до цієї хатинки на курячих ніжках і, зазирнувши у вікно, приклав вухо до дверей.
Уже насувався темний, імлистий вечір, вітер сердито шелестів очеретом; але Богдан навіть крізь цей шум уловив звуки якоїсь розмови, що точилася між двома-трьома особами – не більше, і помітив крізь щілину слабке мерехтіння згасаючого вогню.
Постоявши трохи й не дочекавшись нічого певного, Богдан нетерпляче штовхнув ногою двері й, зігнувшись майже навпіл, увійшов до якоїсь напівтемної комірчини. Спочатку його очі майже нічого не помітили, крім червонуватої плями світла, що блимала на низенькому вогнищі, а потім, звикнувши до темряви, розрізнили в кутку дві постаті, які заніміли при появі козака в хатині. Одна сиділа біля вікна, зовсім затуливши його спиною, а друга – стояла ближче до нього; третя ж, яку він помітив згодом, лежала горілиць, розкинувшись перед вогнищем, і, злегка освітлена червонуватими відблисками полум'я, нагадувала розпростертий закривавлений труп.
– Помагай Боже! – підняв шапку Богдан і, не помітивши ніде образів, знову насунув її на брови.
Постаті начебто трохи ворухнулися, але нічого не відповіли на привітання.
– З понеділком! – повторив Богдан і у відповідь почув таку саму мовчанку.
"Еге, – подумав він, – щось тут негаразд, коли навіть на привітання не відповідають... А може, це татари? – промайнуло в нього в голові. – Тільки ось цей, що лежить біля ніг, напевно козак, хіба що... чи не зарізали його?" Богдан намацав рукою пістолети й промовив привітання татарською: "Гош гелди!"
Але й на це привітання замість відповіді дальня постать лише тихенько свиснула. Це розлютило Богдана.
– У нас, коли вітаються, то добрі люди дякують і вітаються у відповідь, – вагомо промовив він, – а свистять тільки болотяники. Ну, а на свист і ми можемо свиснути... – і Богдан справді свиснув, та так пронизливо, що найближчий із мовчазних мешканців затулив собі вуха, а Морозенко, почувши цей свист, стрімголов кинувся до хатини й остовпів біля дверей, міркуючи, звідки ж могло так свиснути?
Поки Богдан говорив, той, що сидів біля вікна, уважно прислухався до його голосу, намагаючись роздивитися і його обличчя, і постать; але це виявилося неможливим, бо напівтемрява в землянці настільки згустилася, що зовсім приховала Богдана; коли ж пролунав його пронизливий свист, мовчазний спостерігач не витримав.
– Та йди ти до біса, – прохрипів він, – аж пищить і дзвенить у вухах.
– А не треба було затикати їх клоччям на добре слово, – відповів Богдан. – Ось ти тепер, – дідько тебе знає, як величати, – хоч і згадав своїх родичів, а все ж заговорив по-людськи.
Знову запала незручна мовчанка.
"Що ж, – подумав Богдан, – не хочете говорити – начхати. А я трохи погріюся, перекушу з Олексою, а то й переночую, доки не зійде місяць – козацьке сонце; у такій темряві можна втрапити в таке багнище, що й дна не дістанеш! Тільки де б? Ось цей розлігся на всю підлогу й усе місце зайняв. Мертвий він чи п'яний?" – Богдан злегка торкнув його ногою.
Той, що лежав, захропів.
– Е, посунься-но, брате, трохи! – відкинув тоді Богдан убік ноги лежачого козака й, сівши по-турецьки перед вогнищем, почав набивати собі люльку.'
– Оце теж по-людськи, – зауважив той, що сидів далі. – Забрався до чужої хати й випихає господарів, наче свиня в чужому хліві порається.
– А ось що я тобі на це, добра людино, скажу, – цмокнув Богдан люлькою й випустив клуби задушливого, їдкого диму, якого навіть чорти бояться не менше, ніж ладану. – Не люблю я, коли мені не відповідають, але ще більше не люблю, коли язиком ляпають, то в мене аж руки сверблять укоротити такого язика.
– Овва! – протягнув найближчий.
– Не дуже-то й овва! А коли хочеш, то можна й спробувати, бо з псами треба по-псячому.
– А з вовками як?
– Так само: добрий собака й вовка повалить.
– А ти вже, мабуть, добрим собакою став, що й на людей гавкаєш? Ой, хвоста підібгають!
– Не народився ще на світі такий сатана, щоб мені на хвіст наступив! – сплюнув убік Богдан і притиснув пальцем попіл у люльці.
– Чи не з тих ти, що по очеретах утікачів шукають, щоб у плуги запрягати? – саркастично зауважив дальній.
– Ех ви, боввани з бабськими причандалами, – хитнув головою Богдан. – В очеретах сидять, а нюху катма! Козака до такої, прости Господи, погані прирівнюють!
– Що ж ти, коли козаком назвався, козацьких звичаїв не знаєш? – пожвавішав сусід.
– Ага! Ось воно що! – усміхнувся в душі сотник і раптом гукнув, наче пугач: – Пугу!
– Пугу! – відповіли й співрозмовники. – А хто?
– Козак з Лугу!
– А куди шлях тримаєш? – почав допитуватися дальній.
– У болота, в очерети та в непролазні хащі!
– Навіщо?
– Комарів годувати білим тілом козацьким та шукати темної ночі товариша.
– Не схоже, – буркнув собі під ніс дальній.
– То здоров будь, коли так! – гукнув ближній, і обидва незнайомці зняли шапки.
– Будьте й ви здорові! – уклонився Богдан.
– А кого шукаєш? Чи не безносого біса? – запитав найближчий.
– Не безносого, а двоносого.
– Е, значить, до нашого батька? – зрадів, очевидно, співрозмовник.
– Мовчи! – сердито штовхнув його дальній.
Богдан не помітив цього руху.
– Може, й до вашого батька, – відповів він, – а до мого приятеля.
– А коня можеш під черево підняти? – зміряв сидячого Богдана пильним поглядом дальній.
– Дивлячись які коні, інших можна й двох! – вигукнув Богдан і одним рухом голови зсунув набік чорну баранячу шапку з червоним верхом і золотим китицем.
– Гм, гм! – протягнув дальній.
– Гаразд, – схвалив ближній. – Видно, справді приятель... тільки чи знаєш, на якій купині він сидить?
– Ось у тому-то й біда, що не знаю! Може, проведеш?
– Провести-то можна, – відповів той якось похмуро й непевно, – тільки хлопця твого ми тут залишимо, не ображайся: такий уже в нас закон. – Богдан промовчав: очевидна річ – йому не довіряли. Але те, як саме вони йому не довіряли, – ось що збентежило Богдана: чи не довіряли вони йому, як узагалі кожному незнайомцеві, чи впізнали його, Богдана Хмельницького, і все-таки не довіряли йому? Однак хоч як прикро було Богданові таке ставлення козаків, але з огляду на чутки, передані йому Богуном, він вирішив не відкривати свого імені, а тому, трохи помовчавши, Богдан знову звернувся до незнайомця, змінюючи тему розмови.
– А що, панове браття, поробляє тут мій товариш?
– Полює! – відповів найближчий сусід, викрешуючи вогонь і обсипаючи себе іскрами.