Біля ікон жевріла лампадка й освітлювала тьмяним світлом сплячі постаті, що розташувалися хто на лаві, а хто й на ряднах на підлозі. Тишу порушували лише гучне хропіння старої та рівне дихання сплячих дівчат. Проте, незважаючи на пізню ніч, одна з постатей неспокійно поверталася й ворушилася під легким рядном. Іноді звідти долинало стримане схлипування або тяжке зітхання. Нарешті скуйовджена темноволоса голівка обережно підвелася з подушки й оглянула всю кімнату, потім підвелася й уся постать і, підібгавши ноги, сіла на своїй постелі.
– Катре, Катрусю, – зашепотіла вона тихим, уривчастим голосом, схиляючись над обличчям подруги, що спала неподалік, – я перейду до тебе.
– Що, що таке? – заговорила напівсонним голосом Катря, підводячись із постелі, але, побачивши заплакане личко Оксанки, на якому й тепер блищали сльози, вона зовсім прокинулася й запитала переляканим голосом, обіймаючи подругу: – Оксано, Оксаночко, що з тобою?
– Тихше, тихше, баба почує, – зашепотіла крізь сльози Оксанка. – Пусти мене, Катре, я ляжу з тобою.
Обидві подруги лягли поруч. Катря обійняла Оксану, а Оксана притулилася головою до її грудей.
– Ну, що ж таке, чого ти плачеш, голубко? – тихо говорила Катруся, гладячи Оксану по сплутаному волоссю.
– Катрусю, серденько, ти знаєш, – насилу відповіла Оксана, затинаючись на кожному слові й ховаючи обличчя на грудях подруги, – Олекса знову їде на Запорожжя.
– То й що? – здивувалася Катря. – Адже він знову повернеться.
– Коли повернеться? – схлипнула Оксана. – Каже, що курінний отаман суворий, – сам не знає коли.
– Ну, а тобі ж що? – запитала Катря й раптом замовкла; усе її обличчя несподівано осяяла якась думка, що раптом спалахнула: вона відсунулася від Оксани, поглянула їй в очі й тихо прошепотіла з виразом якогось переляку, змішаного з мимовільною пошаною:
– Оксано, ти кохаєш його?
Нічого не відповіла Оксана, а тільки заплакала ще голосніше й ще міцніше притулилася до грудей подруги.
На обличчі Катрі так і застиг вираз здивування, змішаного з мимовільною пошаною. Вона нічого не сказала, раптом охоплена незвичайним благоговінням і трепетом перед почуттям, що прокинулося в її подрузі.
– Не плач, не плач, Оксаночко, усе добре буде, голубко, – тихо шепотіла вона, проводячи рукою по голові подруги й ще не знаючи, що можна сказати.
Довго лежали так дівчатка, стривожені тихою появою нового почуття, але нарешті сон заколисав їхні молоді голівки, і вони міцно заснули, тісно обійнявшись.
Рано-вранці всі були вражені звісткою про несподіваний, нежданий приїзд Богуна.
Він прискакав на світанку сам-один на змиленому коні.
У будинку всі ще спали, а вони з Богданом уже сиділи, зачинившись у світлиці.
Три роки мало чим змінили Богуна, тільки обличчя його стало темнішим, а між бровами залягла різка складка.
Тепер, коли обличчя його було схвильоване й стомлене, вона різко виступала між насупленими чорними бровами.
Попри радісну зустріч, обличчя Богуна було похмуре. Перед козаком стояв жбан холодного пива, яким він угамовував спрагу.
Богдан настільки зрадів приїзду Богуна, що навіть не звернув уваги на його незвичайний душевний стан, на тривогу, приховану і в квапливому приїзді, і в уривчастих фразах. Він побіжно розпитував Богуна про його життя-буття, про успіхи та пригоди, не помічаючи, що побратим таїть щось недобре на серці.
– Ну, радий я тебе бачити, друже, такий радий, що й сказати не можу, – говорив він радісно, вдивляючись в обличчя Богуна. – Цілих три роки й не бачив, і не чув! Та ти, певно, вже знаєш про мої мандри? Ех, постарів я, мабуть, як старий пес, а ти молодець молодцем, ще кращим став!
– Річ не в мені, друже, – нарешті похмуро відповів Богун, – а в тому, що на Запорожжі погано...
– Погано? А що ж таке сталося? – стурбовано запитав Богдан, старанно причиняючи двері. – Татарський набіг? Ярема? Чи що ж?
– Ні, ні те ні друге, а, мабуть, і гірше... Ополчилoся проти тебе все Запорожжя, батьку... гудуть усі курені, немов рої, що вилетіли на бій, не хочуть більше чекати ані хвилини. Кривоніс уже кинувся на Вишневеччину, не дочекавшись товариства, курені готуються до походу й не сьогодні-завтра затоплять усю Україну.
– Як?! Що?! Кривоніс кинувся? Запорожці готуються до походу?! – несамовито вигукнув Богдан, схоплюючись із місця. – Зупинити! Зупинити за всяку ціну! Я їду з тобою! Вони зірвуть усю справу, зіпсують усе діло! – обличчя Богдана налилося багрянцем. – Своїх, своїх остерігатися дужче за ворогів! Іроди, душогуби! У таку хвилину! Та ж однією своєю безумною сутичкою вони надінуть довічні кайдани на весь край! Е, та що тут розмовляти! Їдьмо зараз, кожна хвилина – загибель.
– Стривай! – зупинив Богдана Богун, підводячись із місця. – Тобі тепер не годиться туди їхати. Я повторюю: повстали проти тебе всі запорожці, звинувачують тебе у зраді козацтва й віри... Голова твоя...
– Що-о?! – перебив його Богдан, відступаючи, і обличчя його вкрила мертвотна блідість, а чорні очі запалали диким вогнем. – Мене звинувачують у зраді козацтва й віри?.. Відвернулися від мене запорожці?.. Та хто ж сміє? – несамовито закричав він. – Хто сміє це говорити, хто?
– Усі!
Немов громом уражений, Богдан мовчки опустився на лаву. А Богун продовжував:
– Відтоді як ти перед своїм від'їздом прислав нам із Кам'янця гінця, усі припинили свої дії. У мене на Київщині були зібрані великі загони, на Брацлавщині ще більші... Але ми все покинули й чекали на тебе. Так минуло два роки. Реєстровикам дали якусь нікчемну поблажку... Коли ти повернувся з чужих земель і передав нам через Ганджу звістку про таємний наказ його королівської мосці чекати вказівок тихо й смирно, доки ти не подаси гасла, – усе ожило на Запорожжі. Заворушилося товариство, почалися розмови, приготування, усі славили тебе. Але час минав, а від тебе не було жодних звісток. Гарячка охопила товариство. З кожним гінцем чекали гасла! Так минув і рік, а від тебе все не було рішучих звісток, надходило лише набридле всім слово: "Сидіть смирно!" Тим часом вороги твої постійно приносили нові побрехеньки про те, що ти братаєшся зі шляхтою, цілими днями й ночами гуляєш на бенкетах, п'єш із нашими ворогами з одного ковша...
– Так, так... Я знав це... Своїх остерігайся більше, ніж ворогів, – беззвучно промовив Богдан; на обличчі його з'явилася гірка усмішка, а на чолі й біля рота проступили зморшки, немов вирізані ножем, – віри немає ні в кого...
– Ні, ні! – гаряче вигукнув Богун. – Повірили цьому не всі; Нечай, Чарнота, Кривоніс, Небаба та інші обіцяли ребра потрощити тому, хто пустив таку чутку! Але, незважаючи на це, товариство ремствувало дедалі більше. Уже четвертий рік минав без жодного діла, задля харчів доводилося влаштовувати наскоки й грабунки, а з України щодня прибували нові й нові реєстровики, яких Маслоставська ординація повернула до поспільства; вони розповідали про нові утиски, хвилювали все Запорожжя й вимагали повстання, а від тебе не було чути нічого. Важко стало стримувати товариство, тоді я послав до тебе Морозенка сказати, щоб ти поквапився...
– Що я міг тоді зробити? – вихопилося в Богдана.
Обидва помовчали.
– Передавати було нічого. Розпрощатися з надіями не можна було, а благословити на бій було зарано, – похмуро сказав Богдан, відійшовши до вікна.
– Ну, а тут примчав на Запорожжя Пешта. Не зношу я цього хижого вовка, – блиснув очима Богун. – Він зібрав раду й оголосив на ній, що ти хочеш усіх заманити в пастку, що козаків ти присипляєш обіцянками, а сам тим часом підказуєш панам найжорстокіші заходи проти них.
– Змія! – швидко обернувся Богдан, увесь блідий, із налитими кров'ю очима. – Ось плата за врятоване життя!
– Так, – продовжував Богун, – він говорив, що був із тобою на багатьох бенкетах, і всюди ти знущався з козаків, дудів в одну дудку з панами, а на останній гулянці в Чаплинського, – він посилався на свідчення ще якогось шляхтича, – ти сказав молодому Конецпольському, що доки козаки будуть живі, вони все підійматимуть голови, що тільки мертві не пищать.
– А! – простогнав Богдан, опускаючись на лаву.
– Києм хотів я розтрощити йому голову! – ще запальніше продовжував Богун. – Але товариство не допустило; тоді я власною головою поручився їм, що все це брехня й наклеп! Я просив їх почекати ще хоч тиждень і кинувся стрімголов сюди.
– Голова твоя пропала, – повільно промовив Богдан, підводячись із місця.
Мов скам'янілий, зупинився перед ним Богун.
– Голова твоя пропала, кажу тобі, – повторив глухим голосом Богдан, із блідим, мов полотно, обличчям, – я говорив це, так!
– Брехня! – вигукнув Богун, відступаючи від нього й хапаючись за ефес шаблі. – Іменем своїм козацьким присягнувся я, що голову відрубаю кожному, хто посміє повторити цей наклеп на Богдана...
– Ну, то ось вона тобі, рубай її, – провів Богдан рукою по шиї й гордо випростався перед Богуном, – бо все це я говорив.
Шабля з гучним стуком випала з руки Богуна.
Минула хвилина мовчання. Обидва козаки стояли один перед одним скам'янілі, нерухомі, немов готувалися вступити в бій; тільки Богдан стояв тепер, сміливо випроставшись, з очима, що палали гордим вогнем.
– Ти один мій помічник і покровитель, – нарешті з почуттям промовив він, підводячи очі до ікони. – Один ти вклав мені тепер у руки можливість розбити цей чорний наклеп! Тобі, друже мій вірний і коханий, – звернувся він до Богуна, долаючи хвилювання, що підступало до горла, – я скажу все, а перед іншими, перед тими, хто міг повірити цьому чорному наклепові, не стану я говорити! Так, правда, я пив з одного ковша з панами, я бував на їхніх гулянках, я сміявся разом із ними над козаками, запитай про мене будь-якого шляхтича, і він скаже тобі з переконанням, що Богдан Хмельницький – своя людина! Усе це робив я, брав на себе всіляку ганьбу, слухав панські жарти й, стиснувши серце, вторував їм на бенкетах, – усе це робив я для того, щоб зажити слави зрадника козацького, і я зажив її, але зрадою чесного імені свого не вкрив! Ось, – промовив він, відмикаючи в стіні залізні дверцята й виймаючи звідти торбу із золотими грішми та таємною інструкцією короля, – тут шість тисяч талерів, це лише завдаток і наказ будувати чайки для участі в майбутній війні. Ось це, – вийняв він далі срібну булаву, пернач і згорнуте знамено{192}, – передай від короля козакам і скажи їм, що його найясніша мосць повертає їм цими регаліями колишню свободу й закликає їх до участі у війні.
Богдан струснув рукою, і з шумом розгорнулося величезне малинове знамено; знайомий шелест наповнив кімнату й торкнувся слуху Богуна; перед його очима промайнув золотий козацький хрест...
– Так! – гордо промовив Богдан, високо піднімаючи козацьке знамено своєю міцною рукою.