Заснув, як дитина... Зроду зі мною такого не бувало... Ну, вітаю ж вас, і мир вам! – привітав Богдан свого гостя.
Радзієвський обійняв і поцілував Богдана, підставляючи, втім, свої великі щоки.
– Які там вибачення? Я спокусився панським гаєм і встав рано, ось і все, – відповідав він.
– Кого-кого, а найпаче вельможного пана не сподівався побачити, – щиро радів гостеві Богдан. – Мені й говорила Ганна, що хтось приїхав, та я такий був стомлений, що повз вуха пропустив. Просто й на думку не спадало, що мені така честь і радість... То ходімо ж до господи... Милості прошу... Я такий радий.
– Дякую, дякую за ласкаве слово, – полковник ще раз потиснув Богданові руку, – але в пана й тут така розкіш, що й не відірвався б.
– Приємно мені це чути... Нашому братові, мандрівникові-заволоці, немає нічого милішого за власне гніздо... Адже все це справа ось цих лопат, – розгорнув Богдан свої могутні долоні, – батько збудував тільки будинок біля цього гаю, а то все була пустка... А я вже й сам будинок перебудував, а потім і все подвір'я, і всі господарські споруди... Завів і садок, і млинок.
– Чудово, пишно! – захоплювався гість. – Просто такий куточок, що кожен позаздрить.
– А поселення та інші хутори, якби пан бачив! – не втрималася від похвальби й Ганна.
– То вже справа цієї голівки, – із радісною усмішкою вказав на Ганну Богдан, – і цих дорогих рук.
– Дядьку, навіщо ви так вихваляєте, – спалахнула вона рум'янцем, – адже все завдяки вашій голові!
– Бач, – ласкаво торкнувся він її плеча, – як вона дядька розхвалює! – А потім, звернувшись до Радзієвського, з почуттям промовив: – Золоте серце! Усіх оцих, гнаних за правду, вона тут прихистила, доглянула, і на її ласкавий заклик почали виростати хутори й поселення... А який же це славний народ мої підсусідки! Душа в душу живемо! І Господь милосердний не обділяє своїми щедротами ні їх, ні господаря.
Ганна вся зашарілася від дядькових слів і не могла вимовити жодного слова; груди її хвилювалися, тремтіли, очі були повні сліз.
– Ось це б і нашим за приклад, – похитав головою Радзієвський, – тільки в нас, бідолашних, немає таких золотих сердець, а через те немає ні такого тихого раю, ні такої душевної втіхи.
– Ех, пане полковнику! – зворушеним голосом вигукнув Богдан. – Якби серед шляхти хоч сота частина мала такі думки... – і, поглянувши на Ганну, готову розплакатися, весело змінив тон: – Е, та ми зовсім засоромили мою доню... Знаєте що? Коли вже панові так подобається моє лігво, то я покажу йогомосці ще й свою пасіку.
– Чудово! – потер руки гість. – І ранок, і повітря, – не надихався б.
– То знаєш що, Ганно? – поклав їй на голову руку Богдан. – Неси-но нам увесь сніданок на пасіку, та не забудь оковитої, наливок і холодного пива, а цю миску зі стільниками давай мені, щоб двічі не носити.
Ганна була рада приховати хвилювання, що охопило її, і майже бігцем кинулася виконувати волю дядька; її струнка постать лише промайнула між смарагдовим листям, пронизаним золотими променями.
На пасіці, у кутку над кручею, під затінком розлогих лип, було розстелено килим і покладено м'які сап'янові подушки; тут-таки, на низеньких турецьких столиках, розставили різні гарячі й холодні страви та всілякі фляги й жбани з напоями. Звідси краєвид був хоч і не такий широкий, але ще чарівніший у подробицях. За кручею вигравав перламутрово-пінистою лускою Тясмин; на другому боці річки шумів колесами млин; вода з них спадала діамантовим дощем і вигравала ламаною веселкою в глибині річки. Волога водяна курява, наповнюючи повітря прохолодою, долинала навіть до обраного для сніданку місця; позаду нього тягнулися під липами правильними рядами вулики, накриті дерев'яними кружальцями; широко навколо рясніли запашні медоносні трави...
Наситившись ситними й смачними стравами, співтрапезники перейшли до легумінів (солодощів) і свіжих стільників, запиваючи їх чудовими наливками та холодним пивом. Прислуга й Ганна залишили їх самих. Грайлива, напівсвітська розмова, пересипана захопленими вигуками, компліментами гостя та привітними припрошуваннями господаря й Ганни, тепер одразу вщухла; відчувалася потреба перейти до серйозніших, довірливих тем, а Богдан не наважувався, боявся... А що, як Радзієвський просто заїхав до нього дорогою, як давній знайомий, без жодних справ, без жодних чиїхось доручень? І всі ці райдужні мрії та хвилювання, що переповнювали його серце, виявляться безглуздими непорозуміннями голови, затуманеної відьомськими чарами? А що, як так? І Богдан із трепетом, поговоривши загалом про козацькі справи та напрям панської політики, перейшов до деяких запитань, близьких його серцю.
– Пан із Варшави їде?
– Із Варшави, із Варшави, – коротко відповів гість, смакуючи слив'янку.
– Мабуть, змінилася, давно не бував, – м'явся Богдан, розкурюючи люльку. – Пан був там у когось чи тільки проїздом?
– Так, був в Оссолінського; від нього й їду.
Тьохнуло в Богдана серце. Може, якесь доручення чи важлива звістка? Але водночас у голові промайнула й думка про Марильку: п'яна балаканина Ясинського про канцлера та його родину хоч і не заслуговувала на довіру, а все-таки досі сиділа цвяхом у його серці.
– Його княжа мосць тепер один у Варшаві чи з родиною? – несміливо запитав він.
– Ні, з усією родиною.
– Ах, так, – мимоволі зітхнув Богдан і відчув, як у нього по спині побігли мурашки, – я чув, що канцлер справлятиме два весілля – доньки й прийомної вихованки?..
– Нічого такого не чув, а мені б він сказав, та й пані канцлерова ніколи б не приховала.
– То це брехня? – аж надто радісно здивувався Богдан і, щоб приховати цю мимовільну незручність, почав завзято частувати гостя ратафією.
– Звісно, – пильно поглянув на нього Радзієвський, – я сам бачив їх перед від'їздом... Одна з них, уже не пам'ятаю котра, просто дивовижної вроди – так навіть просила передати панові вітання...
Богданові перехопило подих від хвилювання; він відчув глибоко в грудях, у найпотаємніших закутках, де зароджуються почуття, якусь вируючу радість, що вогнем здіймалася по жилах і обпалювала його дихання. "Правду, отже, казала чаклунка... Коли одне правда, то й усе..."
Щоб приховати своє хвилювання, Богдан поривчасто підвівся, трохи пройшовся, озирнувся навколо, а потім, підсівши ближче до гостя, уже рішуче запитав:
– Що ж нового привіз нам дорогий гість і чим зможе пан полковник порадувати?
– Багато і сумного, і вельми втішного, – підозріливо озирнувся Радзієвський.
– Тут, пане полковнику, безпечніше, ніж у замкненій на засув світлиці, – запевнив Богдан, – крім глухого пасічника – он у тому курені, – немає ні душі, та й далеко все навколо видно...
– Це чудово, – заспокоївся Радзієвський, – бо я хочу говорити з паном відверто, як воїн із воїном, від душі, і клянуся найсвєнтшим папежем, що в моїх словах не буде ні брехні, ні лукавства...
– Цьому я й без присяги вірю, – усміхнувся Хмельницький, – досить лише поглянути панові полковнику в очі, то з них, мов із книги, можна прочитати всі думки й побачити всю душу.
– Я й не знав, що в мене такі балакучі очі, – засміявся полковник, – а то б надягнув окуляри.
– Не балакучі, пане, а не брехливі, не такі, як у його княжої мосці, нашого канцлера, – сміливо відвертав душу Богдан, знаючи, що Радзієвський недолюблював Оссолінського за дволикість і сам прагнув наблизитися до короля, – у тих-то нічого не прочитаєш – каламутна слюда, та й годі! Та він і кучерявою мовою так загорне свою думку, що й хвоста її не впіймаєш... Слухаєш, слухаєш, ловиш... ось, здається, уже в руці... аж зирк – мов в'юн, і вислизнула...
– Ха! Надумав пан його ловити! Його не впіймає й київська відьма, і не розгадає литовський чаклун! Я б навіть і не довірився цьому хамелеонові, та що вдієш: мало в нас щиро відданих королю й благу ойчизни людей, вибору немає. Я говорю про тих, хто стоїть біля керма державного корабля, – Конецпольський старий, помирає, князь Любомирський, молодий Остророг{182}, ваш Кисіль, Казановський{183}, та й по всьому... Ну, серед меншої братії ще знайдуться.
– Ех, – гірко зітхнув Богдан, – якби на цю меншу братію та на простий народ щиро поклалися, то нехай мені татарин у вуса плюне, коли б не мали такої опори, такого муру, за яким не страшні були б не те що королята, а й сам біс із рогами.
– Я в цьому глибоко переконаний і прагну переконати короля, щоб він перестав вагатися й гнутися то туди, то сюди з Оссолінським, немов у краков'яку.
– Як в око вліпив! – пожвавішав Богдан і наповнив кубки. – Тільки марнуються час і довіра відданих людей... Адже привіз же я тоді від чужоземних дворів добрі звістки{184}. Венеція готова була розстебнути свої набиті дукатами сакви, аби тільки польський меч розсік чалму туркові, – адже їй без цього весь час сниться кривий ятаган... При віденському дворі мені передали, що для короля вельми відрадне посилення влади його зятя, а герцог Мазаріні просто-таки сказав, що деспотія однієї людини ще може впорядковувати держави, але деспотія одного стану над усіма веде до неминучої загибелі... Ну, то що ж? Король був бардзо задоволений, Оссолінський наговорив на дві фури красних слів і звелів бути напоготові та чекати... Ось і чекаємо, вважай, третій рік... та виходить на те, що "казав пан, кожух дам, та й слово його тепле!"
– Ні, тепер, здається, чекати доведеться недовго: король і раніше був персуадований{185}, а останнім часом листування з Мазаріні остаточно переконало його у двох речах: по-перше, що посилення сваволі сейму й liberum veto{186} ведуть державу до цілковитої руїни, а по-друге, що лише війна може взяти свавільників у шори й що до неї, до війни з невірними, прихильно ставляться майже всі чужоземні держави.
– Та я ж ті самі звістки з-за кордону привіз, а король ще раніше прагнув війни з Туреччиною й через сеймовий ґвалт давно не мав спокою, – зауважив Богдан, розкурюючи свою люльку.
– Усе це так, та тепер обставини батогом підстьобнули його обережність, – сказав Радзієвський, ковтнувши слив'янки. – Ох, яка розкіш! Нектар!
– Це з угорок, – задоволено всміхнувся Богдан, – а ось я ще наллю дулівки, нехай пан полковник скуштує.
– Не забудемо й дулівки, – смакував він слив'янку, прицмокуючи губами й примружуючи очі. – Так, отож обставини й змусили короля перейти від думок до діла. Саме з цього приводу я й приїхав.
– Слава тобі, Боже, що благовісника нам послав! – промовив Богдан із побожним почуттям.
– Передусім повідомлю панові сумну звістку, – зняв шапку полковник, – королева наша волею Божою відійшла у вічність{187}.
– Ця ангельська душа? – підвівся Богдан, глибоко зворушений, і перехрестився.