так... просто пальчики оближеш!..
– Цяцюня? Хе-хе-хе! – засміявся Барабаш, заплющивши очі й похитуючись із боку в бік.
Немов важкий молот упав Богданові на голову. "Це Марилька!" – блискавкою промайнуло в його голові й тією ж блискавкою вдарило в здригнуте серце. Не отримуючи жодних звісток про Марильку під час свого перебування за кордоном, не дочекавшись від неї відповіді на листа, надісланого вже із Суботова, Богдан вирішив, що панянка забула його, захоплена хвилями нового, принадного життя, і що йому, козакові, не личить носити в серці якусь болячку через нездійсненне, чортзна-що... і раптом від однієї звістки він відчув у серці біль, такий щемливий і прикрий, що навіть кров шугнула йому в обличчя, а очі спалахнули диким вогнем.
– Ну, то що ж розвідав там вацпан? – роздратовано втупився староста в Ясинського.
Що Оссолінський, ясноосвецоний, задобрює козацьку старшину... О, це хитрий лис... але й старшина теж... ой, ой, ой! – не зводив він із Хмельницького п'яних очей.
– Це наклеп і на Оссолінського, і на старшину! – вигукнув, спалахнувши, Богдан і збентежено відвів очі.
– Старшина вірна Речі Посполитій! – додав Ілляш.
– Віддана, як собака... як скажена, – забурмотів Барабаш, витираючи вусами тарілку.
– Як один та один – два! – випростався Шемброк.
Але, пане сотнику, – наголосив Конецпольський, – адже ти бував в Оссолінського... і, здається, канцлер тебе відзначив своєю ласкою?
– Так, ваша вельможна мосць, був один раз, – відповів Хмельницький, трохи оговтавшись, – але жодних милостей не удостоївся... Та й чи ймовірно, щоб державний муж, вельможа, раптом почав відверто розмовляти з козаком, якого вперше бачить? Інша справа – пан Ясинський, який із його ясною мосцю запанібрата.
– Так, так, запанібрата, – залепетав неслухняним язиком пан Ясинський, – тому що я крикну: "Не позвалям!" – і всіх змушу на сеймі мовчати, а з козаків ніхто й говорити не стане. Зась! – він хотів зробити рукою якийсь рух і похитнувся на стільці. Чаплинський кинувся й допоміг Ясинському дійти до відчиненого вікна. Конецпольський лише махнув рукою.
На столи подали останню зміну страв: різні медові ласощі, пиріжки, стільники липового меду й фрукти.
– Панове! – урочисто виголосив Чаплинський. – Тепер настає велика година жадань.
– Кохаймося! – вигукнув Комаровський.
– Віват! – підхопили інші.
– Отож я пропоную, панове, – кричав господар, – скинути жупани й розстебнути пояси перед появою нашого старого литовського меду!
– Діло! – першим подав приклад Комаровський, а за ним й інші почали роздягатися. Хтось похитнувся й упав, хтось захропів, комусь стало зле...
– А де ж твої литовські німфи? – звернувся до Чаплинського захмелілий староста.
– Не німфи, ваша мосць, а мавки!
– Один чорт, аби тільки не духи, а такі, яких можна торкнутися; але вони, сподіваюся, чарівні й без убрання?
– Безперечно, – покривала ображають красу. Я гадав би, щоб ці мавки тепер прислужували нам і наповнювали нектаром кубки.
Схвальне іржання підтримало цю пропозицію.
Богдан, скориставшись загальним збудженням і метушнею, непомітно вийшов зі світлиці.
– Але як же пан пробощ? Чи благословить? – зауважив Заславський.
– Невинні задоволення освіжають душу, – той смиренно опустив очі, – але, щоб не бентежити вас, братіє, я піду до альтанки, а господар нехай пришле мені туди з німфою кухлик меду.
Усю чоловічу прислугу було відіслано; мати на вікнах опущено. За дверима почувся регіт і вереск молодих дівочих голосів, але серед них долинали й тихі схлипування та вибухи ридань.
Почалася потворна оргія...
25
З великими труднощами вдалося Богданові розшукати свого коня. У стайні й на подвір'ї пана підстарости панувало таке саме повальне пияцтво, як і в покоях, тільки тут усе було ще простіше. Викочена бочка горілки була вже майже порожня, але двоє напівп'яних конюхів іще поралися біля неї, невміло вставляючи лівер у лійку; решта здебільшого вже хропіла, розкинувшись на зеленій траві та під повозами своїх господарів. Із переповненої кіньми стайні долинали іржання, хропіння й стукіт копит об тверду землю. Коней, яким не вистачило місця у стайні, просто прив'язали біля дишел або до високих, убитих у землю стовпів. Повний місяць із самої вершини неба немов заливав усю цю строкату картину рівним зеленкуватим світлом.
Нарешті Богдан розшукав свого Білаша, сам осідлав його і, скочивши в сідло, помчав швидким галопом сонними
чигиринськими вулицями. За кілька хвилин він був уже в рівному й безлюдному степу.
Богданів кінь, не стримуваний рукою, летів чвалом; вигляд самого Богдана був такий розгублений і стривожений, що здавалося, ніби сотник поспішав утекти від ворога, який його наздоганяв. Увесь хміль, що був у голові козака, миттю вивітрився після останніх слів Ясинського. О, цей Ясинський, знову він трапився на його шляху і, мов чорний ворон, завжди каркає йому біду! Проклята ящірка, розчавити б тебе ногою, щоб не паскудила білого світу! Але й молодий пан чигиринський староста надто мало зважає на старших людей... Після того як князь Ярема вигнав цю гадину зі своїх хоругв і сам старий Конецпольський дякував йому за це, він сміє приймати до себе цього пса?.. О, це все витівки пана свата! Це він витягнув Ясинського на світ! І з якою радістю, з якою єхидністю передавав цей виродок страшну звістку! Вирвати б йому ці підкручені вусики й брехливий, улесливий язик... "Є підозри щодо короля та Оссолінського, – уривчасто пригадував Богдан, – підозрюють і козацьку старшину. Та невже ж фортуна захоче так зло поглузувати з нас?.. Хто довідався, хто здогадався, хто?.. А може, це й брехня? – Богдан зупинився. – Може, він усе вигадав, щоб похизуватися, щоб уколоти мене? Брехня, брехня, – майже радісно вигукнув Богдан. – Каже, що бував в Оссолінського... де йому в канцлера бувати? Одначе хто ж міг сказати йому про весілля? – Богдан замислився. – А що тут дивного? Міг бути у Варшаві, шукати посади, просив у канцлера, ну й почув... адже каже – прийомна дочка, а прийомна в канцлера одна..."
Богдан скинув із голови шапку й притримав розпаленого коня. Степ, потопаючи в місячному сяйві, віяв якоюсь тихою, елегійною задумою.
– Марилька... – тихо прошепотів він, непомітно опустивши повіддя, і глянув, примруживши очі, у млисту далечінь, немов хотів розгледіти там, у туманному сяйві, дивовижний образ, що виринав перед ним. – Чотири роки тому, чотири роки, – задумливо промовив він, непомітно для самого себе поринаючи у хвилю якогось солодкого спогаду. Минуло кілька хвилин. Богдан отямився. – Ясинський каже, що заміж виходить... Що ж, дай Боже щастя! Кращої долі! – Мимовільне зітхання вирвалося з його грудей. – Ех, думаю, якою красунею стала! Напевно, й очей не відірвати! Тоненька та гнучка, біла, мов морська піна, а хвилясте золоте волосся ще тоді спадало до колін... Що ж, і не написала про свою долю татові, адже татом називала тоді, – їдко всміхнувся Богдан. – Е, та що там розбирати! – Його нагайка різко свиснула в повітрі. – Чи тато, чи брат, а хоч би й чоловік, – жіноча пам'ять лише до завтрашнього дня. – У душі Богдана раптом піднялася глуха образа. – І за кого виходить? Напевно, за якогось магната! О, кожен із цих псів радий поласувати таким ласим шматочком! Що ж, нехай виходить, дай Боже щастя! – повторив він сам собі кілька разів. – Тільки названому батькові не завадило б хоч словечко написати! Ну, та дурниці! – раптом сердито вигукнув Богдан. – Яке мені до того діло, хто за кого заміж виходить? Нехай там хоч усі чорти з відьмами в пеклі переженяться – мені начхати! Ось канцлер, канцлер! – стиснув він у руці нагайку! – Та й що вони знають? Напевно, лише шалені чутки... А якщо довідаються про мету його поїздки до чужоземних дворів?! Ух, – заскреготав Богдан зубами, – вовки дикі, собаки ненаситні, наступили на горло, дихнути не дають! Розвідали вже й про королівські плани! Та якби тільки дізнатися, хто їх видав, колесувати його, четвертувати його, ірода, мало, живцем смолою залити! А якщо змову викриють, що врятує його, Богданову, голову? Чи не охоронна грамота короля? – Схвильоване обличчя Богдана скривила їдка, зла насмішка. – Ні, ні, он ті безглузді, заплилі салом, п'яні, жадібні Чаплинські, Ясинські, Заславські, – перелічував він із болісною радістю всі знайомі шляхетські прізвища, – вони пани, вони королі! Кинуть тобі шматок – їж і лижи панську руку, як Ілляш, як Барабаш, а штовхне пан чоботом – притихни, мовчи, щоб криком не розгнівати господаря... та ще й слухай їхні промови!
Перед Богданом раптом постала вся сцена в Чаплинського, його власна невдала відповідь і збентеження; запізніла, безсила злість охопила його... О, що б він віддав, аби повернутися тепер, цієї ж миті туди, щоб тут-таки, перед усіма, зректися своїх слів і кинути їм усім в обличчя справжню відповідь! Ах, ці промови!
Богдан скрутив у руках нагайку й, з люттю переламавши її на кілька шматків, жбурнув далеко в степ.
"Слухають їх, слухають козаки, а як самі заговорять, то попухнуть чортові панські вуха від козацьких промов! А все канцлер, канцлер! Лис хитрий, сам не знає, на яку ногу ступити! І нібито за короля горою стоїть, і сейму боїться, і нам не хоче довіритися та всього не відкриває! Уже такий тонкий... Тільки забув, вельможний пане, що де тонко, там і рветься. Ох, тяжко, – глибоко зітхнув Богдан, скидаючи шапку, – тяжко так жити! Щодня насторожі – дурити шляхту, дурити своїх, шляхти боятися, своїх зрадників остерігатися, та й від відданих таїтися, і нічого не знати про те, що діється там! – Він пильно поглянув у бік Варшави, немов хотів розгледіти там щось за далеким обрієм. – А що, як там усе порвалося? – Богдан відчув, як кров повільно відлила від його серця, а у вухах тихо, поволі й болісно задзвеніло. – "Щось готується в майбутньому? Щось чекає попереду?.. Темрява... невідомість".
– Futurum incerium est{181}, – тихо прошепотів він, опускаючи голову на груди.
"О, якби знати, що ховається там, за цим темним, непрозорим покровом майбутнього: слава, свобода чи ганьба й приниження?.. О, якби хоч на одну мить підняти цей темний покров? – Богдан перевів очі на зоряне небо. – Чи можливо пізнати прийдешнє? Навіщо доля приховала його від нас?.. навіщо?.. З якою зіркою пов'язана його доля? Із цією великою, що так яскраво сяє в самих променях місяця, чи з тією, що несміливо мерехтить у блакитній глибині? Які таємничі сили керують їхнім рухом? – Богдан озирнувся; але навколо на обрії лежала тільки срібляста імла.