"Марилька, Марилька, це вона!" – промайнуло в його голові.
– Туман розірвався! – гарячково продовжувала стара, хапаючи Богдана за руку. – Я бачу, бачу – сонце сходить, усе навколо блищить, спалахує! – закричала вона хрипким голосом. І весь ліс оголосився несамовитими криками: "Спалахує, спалахує!"
Богдан відчув, як гаряча кров ринула йому в обличчя, вуха й серце. Воно билося так бурхливо, що, здавалося, ось-ось лусне в грудях; шум наповнював його вуха, а в голові здіймалися якимось невиразним, запаморочливим чадом пророцтва старої.
А стара говорила далі, сама вже майже задихаючись:
– Усі зорі згасають перед сонцем, воно одне на ясному небі вогнем палає високо, високо. Але ось, ось підіймаються чорні хмари, сюди, сюди пливуть, хочуть затулити блискуче сонце. Ні, ні, не затулять! Вітер примчав. Буря, буря! Грім! Блискавиця! – дико кричала вона, здіймаючи свої кістляві руки. – Море запінилося! Встає! Хвилі піднялися! Жах!! Жах!! – Стара зупинилася й відкинула з обличчя сиві пасма волосся. Груди її високо здіймалися, на губах виступила біла піна, жили на худій шиї надулися, немов мотузки.
– А далі, далі що? – нетерпляче вигукнув Богдан.
– Досить, більше не питай! – прохрипіла стара стомленим голосом.
– Усе, усе, до кінця хочу знати!
– Місяць опустився, світанок недалеко, кажан полетів, пугач сховався... страшно, страшно! – прошепотіла стара.
– Усе кажи, відьмо, усе до кінця! – Богдан схопився за пістолі й кинув їй у руку два червінці. – Скажеш – іще дам, а не скажеш – уб'ю!
Але стара вже кружляла навколо оголеної шаблі у своєму несамовитому, божевільному танці. Знову гучні завивання й незв'язні слова наповнили повітря. Нарешті стара нахилилася над шаблею й раптом із гучним зойком відсахнулася назад.
– Кров! – закричала вона диким, нелюдським голосом.
– Кров! – підхопив невидимий голос, і по всьому лісу прокотився один несамовитий крик. – Кров! Кров! Кров!
Богдан схопив шаблю й, мов божевільний, кинувся з ущелини; мов божевільний, мчав він уздовж берега, щомиті ризикуючи звалитися у воду, а дикий крик усе гнався за ним.
Діставшись до Білаша, він скочив у сідло і, пустивши повіддя, помчав навпростець. Невдовзі дерева почали рідшати, між ними з'явилися світлі смуги, і за кілька митей Богдан опинився вже на узліссі. Степ повіяв йому в обличчя свіжою, живлющою прохолодою. Місяць уже зовсім опустився до обрію й здавався тепер якимось червоно-золотим і тьмяним. На блідому небі згасали зорі; лише одна палала над сходом яскраво й чисто, немов велетенський смарагд. Повівав прохолодний передсвітанковий вітерець.
Проскакавши близько версти, Богдан нарешті отямився й озирнувся назад. Ліс уже виднівся на обрії лише темною смугою. Богдан скинув шапку, кілька разів провів рукою по голові й зітхнув широко, на повні груди.
– Ух! – вирвалося в нього полегшене, радісне зітхання.
Серце його калатало прискорено, бадьоро й сильно. "Що говорила, що обіцяла йому стара?" – намагався він пригадати уривки пророцтв чаклунки.
"Так, так, вона, зірка моя, скотиться до мене, туман скоро розірветься, сонце засяє, розжене хмари, бурю... А далі що вона говорила? Кров! Так, війна, війна! Чого ж боятися крові? Правда твоя, чаклунко, – кров попереду! Отже, всі ці панські побрехеньки – брехня; брехня і про змову, і про неї! Чаклунка знає, їй усе відомо, вона не збреше! – Богдан притиснув руку до серця. – О, якби тільки швидше, якби хоч одна радісна звістка! Але тихше, терпіння, терпіння..." "Туман, – каже вона, – скоро розірветься, і сонце засяє, і згаснуть усі зорі перед ним!"
Богдан підвівся в стременах і поглянув у той бік, де був Чигирин; там уже опускався за обрій червоний і круглий місяць. Над Суботовом світлішало небо. Що ж тепер робить пишне панство? Напевно, усі вже лежать покотом під лавами на килимах.
"Що ж, бенкетуйте, бенкетуйте, ясновельможне панство, – сміливо всміхнувся Богдан, – тіштеся заморськими винами та ласощами, знущайтеся з людини, а ми – люди звичні, ми й ніч не поспимо, а подумаємо та потрудимося для вас".
Попереду вже виднілися невиразні обриси Суботова.
Богдан поплескав Білаша по шиї:
– Ну, синку, збери сили, ось уже й дім! Чимало ж ми за ніч наїздили!
Він попустив коневі повіддя, і Білаш, помітивши здалеку хутір, весело заіржав та пустився чвалом.
Сміливі, бадьорі думки юрбою обступали Богданову голову, але серед них раз у раз виринав дивовижний образ Марильки, що так несподівано воскрес перед ним.
Ось і Суботів. Богдан зупинився біля воріт і почав квапливо стукати в них ефесом шаблі.
Невдовзі ворота відчинилися. Супроводжуваний радісним скавчанням собак, Богдан підскакав до ґанку і, кинувши повіддя сонному козачкові, хотів було піднятися на рундук і пройти до своїх покоїв, аж раптом двері швидко розчинилися, і на порозі з'явилася Ганна в нашвидкуруч накинутому байбараку.
– Що сталося, Ганно? – здивовано зупинився Богдан.
– Не йдіть туди, дядьку, не можна: вам постелено на тому рундуку, – заговорила вона квапливим шепотом. – Якийсь пан приїхав до дядька з Варшави. Ми постелили йому там...
– До мене! З Варшави? – тільки й зміг вигукнути Богдан, відчуваючи, як від бурхливого припливу радісного хвилювання йому перехопило подих у грудях. "Туман скоро розірветься", – раптом пригадалися йому слова чаклунки, – а може, просто заїхав дорогою знайомий, а в мене вже й радість у серці затріпотіла".
– Але звідки ти знаєш, що пан із Варшави? Хто тобі сказав, хто?
– Панські слуги. Вони повідомили, що їхній пан їде просто з Варшави.
– Господи! Не відкинь! – тільки й перехрестився Богдан.
Зійшло блискуче сонце, запалило сяйливим вогнем хрест на суботівській церкві, позолотило верхівки розлогих лип і струнких тополь у гайку за будинком, забарвило яскравим пурпуром білі димарі на хатах, розсипалося променями по скиртах і стіжках на току, весело заграло у світлих струменях Тясмину й зазирнуло нарешті крізь гай на широкий рундук, де на килимі, у сміливій позі, спав непробудним сном сам господар. Учорашня пиятика, душевні потрясіння, зусилля стриматися від спалаху гніву, шалена їзда та пережитий панічний жах ворожіння так виснажили Богдана, що він, попри приїзд цікавого гостя, повалився просто в одязі на килим і відразу заснув мертвим сном.
Ганна вже зробила всі розпорядження по господарству, приготувала сніданок і вдруге підійшла до рундука дізнатися, чи не прокинувся дядько. Але дядько, повернувшись обличчям просто до сонця, усе ще по-богатирському хропів. Ганні стало шкода будити його, і вона пішла на пасіку принести від діда свіжих стільників до сніданку.
А прибулий гість уже давно встав і прогулювався гайком, насолоджуючись і прохолодним затінком розкішних дерев, і ясністю безтурботного ранку, і легкістю повітря, напоєного пахощами свіжого сіна та меду.
Вийшовши з гайка, він зупинився на пагорбі, звідки було видно світлу стрічку річки, прикриту похиленими гілками сріблястих верб, а далі, за Тясмином, хвилювалося золотом море полів, обрамлене сизими обрисами далеких лісів.
"Яка розкіш, яка краса! – подумки захоплювався гість. – Так, цей край Бог обдарував усім, тому-то насильство й жадоба рвуться сюди з руками, обагреними кров'ю, і ні перед чим не зупиниться це злочинне прагнення... Лише могутня, озброєна рука зможе його зупинити!"
Незнайомець зняв шапку з бобровою опушкою, провів рукою по шовковистому попелястому волоссю й замислився. На вигляд йому було років сорок, не більше. Смагляве, мужнє обличчя з виразними блакитними очима й сміливо окресленим носом дихало щирістю та прямотою; струнка, гнучка постать і енергійні рухи виказували силу й добре збережений вогонь юності.
Повертаючись із пасіки, Ганна несподівано натрапила на приїжджого пана й завмерла з величезною мискою в руках.
– Ой, на Бога! Вельможний пан уже встав... Може, було незручно?
– Воякові-то, панно? Та наш брат і на гарматах спить солодко, а на перинах і поготів.
– Чому ж пан так рано? – зніяковіла вона. – То я зараз розбуджу дядька...
– Не тривож його, пишна панно, – усміхнувся гість, – ми – давні знайомі... Я чудово прогулявся. Тут навколо така втіха для очей – дивився б і не надивився.
– Так, місця тут приємні, – Ганна поглянула на свою ношу й спалахнула рум'янцем, – а по той бік Тясмину ще кращі.
– Рай, Едем, – усміхнувся гість, – і мешканки його такі самі.
Панна Ганна ще дужче почервоніла й не знайшла, що відповісти...
– Не дивно, що він приваблює до себе все наше панство, – продовжував м'яким, вкрадливим голосом гість, – немов обітована євреям земля, обіцяє він і багатства, і радощі.
– Якщо вельможному панові подобається, – трохи оговталася Ганна, – то наскільки ж цей край дорогий нам!
– Розумію й не дивуюся, що ваші брати та батьки захищають, мов леви, кожну п'ядь землі.
– Як же своє споконвічне та не захищати? – Ганна опустила вії, і стрілчаста тінь пробігла по її зблідлих щоках. – Тут і народилися, і хрестилися, і виросли... що билинка, що кущик – усе рідне.
– Мені самому дорогі ці почуття, – приїжджий не зводив із Ганни очей, – і я зневажаю тих, хто зазіхає на чуже добро та спокій.
– Як? Пан... католик, і таке?.. – звела вона на нього променисті й світлі, мов ранок, очі.
– На жаль, панна має право цьому не вірити. Але серед панів-католиків усе ж є й такі, що, крім себе, люблять інших і яким огидне насильство.
Ганна недовірливо похитала головою:
– Я щось не чула.
– Клянуся паном Богом і карабелею! – щиро вигукнув гість. – Є й такі, хоча їх і небагато.
– Як би це було добре, – тихо мовила сама до себе Ганна.
– Так, перестала б литися кров, нам би, жовнірам, був відпочинок, братами б стали...
– Ох, ні! Поляк не може визнати нас за братів, – сумно зітхнула Ганна. – Католик зневажає і нашу віру, і нас... Хіба пан не католик?
– Ні, панно, католик; але не зневажаю ні вашої віри, ні вас.
– Хто ж такий пан? – поглянула йому в очі Ганна й зашарілася яскравим рум'янцем.
– Уродзоний шляхтич, – засміявся приїжджий, – полковник військ його королівської милості Радзієвський, – уклонився він, вправно дзенькнувши довгими острогами.
У цей час з-за густих кленів показалася ставна постать Богдана; квапливо й збентежено підійшов він до свого гостя, здалеку простягаючи руки.
– Пробачте, дорогий пане полковнику...