– Він мені вірний і відданий слуга.
– Могила! – вигукнув Ясинський, поклавши руку на серце.
– Так, у важливих справах такий сховок необхідний, – провів Пешта рукою по лисині, що оголювала його приплюснуту зверху голову. – Так ось що, вельможний пане: по-перше, хоч як ховаються ці розжалувані реєстровики, а в голові в них лише одне – бунт, помста й розправа.
– Ще не притихли лотри? – Чаплинський ударив кулаком по столу. – Кишки з них вимотати!
– Де ж їм притихнути, – єхидно захихотів Пешта, – коли їх постійно дурманять усілякими обіцянками та надіями? Знаходяться й серед старшини такі юди, що в очі вдають із себе святих, а поза очі чортовим ладаном кадять.
– Перший Хмельницький, – не втримався, щоб не прошипіти, новий дозорець.
– Мій сват? – нібито здивувався підстароста.
– Пробачте, ясновельможний пане, за мої слова, – принижено зіщулився Ясинський. – Але я не можу приховувати правди від свого покровителя, навіть якби за це зазнав помсти сотника. Я за свого благодійника готовий кров пролити!
– Дякую, я теж люблю правду, а ще більше тих, хто для мене всюди її вишукує.
– Що правда, то правда, не приховуватиму і я, – продовжував хрипким голосом Пешта. – Каламутить таки мій приятель добряче; тільки останнім часом у нього, здається, нитка обірвалася, і ось це в моїй розповіді друге.
– Справді? Еге, цікаво! – промимрив Чаплинський, набиваючи люльку, а Ясинський кинувся по жаринки.
– Підірвав, мабуть, довіру до себе постійною брехнею, – кивнув головою Пешта. – Усе обіцяв їм, і запорожцям, і черні, якісь близькі блага та пільги. Змушував чекати та чекати. Ну, а вони й сподівалися, і чекали чогось, мов жиди на Месію, та ось уже, здається, в усіх терпець урвався, того й дивись, ошукані почнуть кидати каміння у свого Месію.
– Що ж він їм таке обіцяв? На кого змушував покладати надії?
– У цієї лисиці добрий хвіст! – злобно блиснув зіницями Пешта. – Спритно замітає сліди! З плутаних розповідей я зміг збагнути тільки те, що Хмельницький нібито має якусь високу руку, за допомогою якої все може зробити.
– Це дуже в'яжеться зі словами Заславського, – наголосив дозорцеві Чаплинський.
– Єзус Марія! – протягнув той. – Це підтверджує мої здогади. Але, пане, – звернувся він до Пешти, – цей аспид дурить і ваших, і наших. Не можу собі пробачити, що забарився посадити його на палю через цю спокусливу венгржину, а потім якийсь диявол нашептав князеві Яремі заступитися за цього пса; але нехай я опинюся в зубах Цербера, якщо ця голова не накоїть лиха.
– Правда, – прохрипів Пешта, – і що швидше козаки зневіряться в цій лисиці, то краще буде і для них, і для шляхти, і всі ці бунтівні марення миттю зникли б, мов роса на сонці, якби серед цієї обірваної голоти з'явилася розумна голова, яка зуміла б забавити їх якимись цяцьками, примирити з долею та заспокоїти навіки.
– Та я ж тобі, пане, давно пропонував помітну посаду, – зауважив Чаплинський, – варто лише сказати старості слово, а той через батька має впливові зв'язки у Варшаві.
– Цілую рончки, – уклонився Пешта, – але поки що вам вигідніше тримати мене, як вірну людину, у затінку, а коли небезпека мине, тоді вельможний пан і виведе мене на світ.
– Слово гонору! – простягнув руку Чаплинський.
Пешта схопив її і, торкнувшись коліна підстарости, принижено поцілував власні пальці.
– А тепер, пане, – зловтішно продовжував Ясинський, – ваш знаменитий сотник уже плюнув на козацтво й хлопство; він підлещувався і брехав, доки не заселив свого Суботова й Тясмину.
– Так, саме так, заселив, як ніхто! – перебив дозорцю Чаплинський, і в його зелених зіницях блиснув заздрісний вогник.
– Такого хутора тепер немає навіть у вельможних панів, – продовжував Ясинський, – ось так! А тепер ось вельможний мій покровитель може бути свідком, – у нього на бенкеті Хмельницький привселюдно пропонував проти всіх козаків найжахливіші заходи, не обмежуючись навіть їхнім винищенням, бо, за його словами, вони замовкнуть лише мертвими, а щодо хлопів, то радив шляхті вичавлювати з них якнайбільше олії й узагалі брався приборкати буйні голови.
– Нарешті показав зуби! – аж заскреготав від радості Пешта. Він підвівся й схвильовано кілька разів пройшовся по покою. – Так, так... треба повідомити, порадувати друзів, – говорив він уривчасто, радісно потираючи руки. – Тепер я, ясний пане, – зупинився він біля Чаплинського, – їду на Запорожжя, і дорогою туди й назад ще деінде заверну і, клянуся кривим чортом, що рибина тепер потрапить у мій невід, та, може, й не одна! За сомом підуть і щучки, а вже після доброго улову, сподіваюся, ясновельможний пан згадає...
– Я й без того пана не забуваю, – поблажливо всміхнувся підстароста, – і завжди вважаю тебе найвірнішим своїм помічником.
– Поки що лише корисним у здобуванні відомостей, – скромно опустив голову Пешта, – але коли прийде час і я здобуду крила, тоді тільки вельможний пан переконається, скільки користі я зможу принести і Речі Посполитій, і особливо йогомосці...
– То вип'ємо за крила, – підняв кубок Чаплинський, – за широкі, за яструбині!
– Мені б і шулічих вистачило, якби до них... – скривив рота в усмішці Пешта.
– Додати кігті та дзьоб, – підказав Ясинський.
Усі зареготали й осушили кубки.
А в Суботові життя текло тихо й мирно.
У перші ж хвилини після приїзду до Суботова Хмельницький дізнався, що Олекса врятувався з полону й повернувся цілий та неушкоджений додому, а потім подався на Запорожжя; радості Богдана не було меж... А коли нарешті побачив він живим свого дорогого улюбленця, та ще й таким юнаком-низовцем, – то мало не задушив Олексу у своїх могутніх обіймах. Молодий запорожець від хвилювання та радісних сліз теж не міг вимовити жодного слова й на всі розпитування свого батька лише поривчасто кидався до нього з новими поцілунками та обіймами.
Два чи три дні Морозенко уривчасто розповідав Богданові про свої пригоди в полоні, про ласкавий прийом січовиків, про розмови на Запорожжі, аж доки нарешті тепла хвиля життя не згладила нервового збудження й не повернула всіх до колишнього спокійного, щасливого плину.
Маючи на думці нові від'їзди, Богдан узявся впорядковувати свої справи й господарство.
Першими днями після приїзду Морозенка Оксана страшенно ніяковіла й соромилася його присутності, а згодом звикла, тільки вранці вона ще дужче мучилася зі своїми впертими кучерями; проте, попри всі старання, це мало їй допомагало, і чорні, мов смола, кучері завзято вибивалися над чолом і біля вух. Баба часто сварила Оксанку за небувалу раніше неуважність, що раптом з'явилася в неї; іноді, повертаючись із чимось із льоху, вона непомітно для себе зупинялася з глечиком посеред подвір'я та так і стояла, доки веселий голос Катрі або Олени не виводив її з раптової задуми. Сидячи з гаптуванням у руках, вона часто опускала його на коліна й спрямовувала затуманені очі кудись удалину. Увечері, коли всі лягали спати, Оксана відчиняла кватирку й, висунувши голову, довго не могла відірватися від усіяного зорями неба. "Чого ти не лягаєш, дівчино? – бурчала баба, підводячи сонну голову. – Зорі рахувати гріх!" Рідко хто чув тепер безтурботний дитячий сміх Оксани; вона не була ні сумною, ні засмученою, вона просто притихла й причаїлася, немов огорнулася від усього світу тонкою пеленою, як огортається зеленою плівкою рослина, потай вирощуючи у своїх надрах розкішну квітку.
Більшу частину часу Олекса проводив із дівчатами. Він розповідав їм про те, що бачив у бусурманських землях, про ті сутички, у яких брав участь на Запорожжі, про морський похід, про бурю та загибель чайок.
Оксана слухала його, затамувавши подих, а Олекса мимоволі милувався її чорноволосою голівкою та розчервонілим личком, і в ці хвилини він відчував якусь незвичайну близькість і ніжність до цієї молоденької дівчини, що так несміливо горнулася до нього.
Коли ж на подвір'ї влаштовували герці, Морозенко із задоволенням показував усі ті хитромудрі військові прийоми, яких навчився на Запорожжі. Він умів на повному скаку ховатися під черево коня, підіймати із землі найдрібніші предмети. І який же гарний був молодий козак, коли з диким гиком мчав повз усіх полем, майже припавши до шиї коня! Іноді вони з дядьком Богданом улаштовували двобої на шпагах. Козаки цією зброєю користувалися рідко, а тому й спостерігали такі поєдинки з великим інтересом.
– Ну, та й славний же з тебе, хлопче, козак вийшов, – весело говорив Богдан Морозенкові, поплескуючи його по плечу, коли схвальні вигуки глядачів переривали двобій, – хто б міг подумати?
А Оксана завмирала від захвату й, притискаючи руки до серця, сумно думала про себе: "Ні, що я проти нього! Чорна, як чобіт, розпатлана, як віник... йому королівну, магнатку треба; а я... ні батька, ні хати, – так собі сирота!"
На очі Оксани наверталися сльози, вона поспішала непомітно сховатися з натовпу, і хоч як розпитувала її Катря, ніколи не могла домогтися справжньої причини її сліз.
Був спекотний літній день. Розстеливши під густими яворами рядно, Оксана й Оленка наповнювали малиною велику сулію, готуючись робити наливку. Олекса лежав тут-таки, вільно витягнувшись на зеленій траві й заклавши руки під голову. Дівчата наспівували дзвінкими молодими голосами веселу пісню. І пісня вилася, тріпотіла, то здіймаючись, то опускаючись донизу, немов блискучий метелик ясного сонячного дня. Іноді Олекса дивився в небо на хмаринки, що пливли, але частіше його погляд зупинявся на стрункій молоденькій дівчині з чорноволосою голівкою...
– Ех, славно тут у вас у Суботові! – нарешті зітхнув Морозенко. – Здається, ніколи б звідси нікуди не виїхав.
– А ти хіба збираєшся поїхати? – несміливо запитала Оксана, підводячи на нього налякані очі.
– А як же! Адже я тепер, голубко, не вільний хлопець, а запорозький козак. Я й так боюся, щоб наш курінний отаман{191} не сказав, що я тут зовсім обабився.
– І скоро ти думаєш їхати?
– Та в тому й прикрість, що треба їхати якнайшвидше: добряче забарився я у вас.
– А коли повернешся?
– Ну, це вже одному Богові відомо коли, – махнув Олекса рукою. – Кошовий наш отаман суворий, пустощів не любить, без особливої потреби не відпустить.
Губи Оксани затремтіли; вона швидко підвелася з місця.
– Куди ти, Оксано? – підвівся й Олекса.
– Я по горілку сходжу.
– Та ти зажди, я допоможу тобі.
– Ні, ні, – квапливо відповіла Оксана, не повертаючись до нього обличчям, і швидкими кроками пішла до будинку; але, обігнувши алею й опинившись у місці, звідки Олекса вже не міг її бачити, Оксана різко змінила напрямок і кинулася бігцем у темний гай...
У світлиці, де спали дівчатка зі старою бабою, було тихо й темно.