– Усе це я здобув своїми тривалими стараннями, відвези ж його на Запорожжя й передай товариству, що зрадник Богдан Хмельницький шле запорожцям цю благу звістку!
– Друже, брате, батьку мій! – шалено вигукнув Богун, стискаючи Богдана у своїх міцних обіймах. – Голову покладу за тебе!
Після першого пориву бурхливого захвату Богдан посадив Богуна поруч із собою й почав докладно переказувати йому всю свою розмову з полковником Радзієвським, настанови та розпорядження останнього.
Тим часом Ганна, здивована й стривожена несподіваним приїздом Богуна, з нетерпінням чекала, коли вийде дядько. У своїй тривозі вона навіть жодного разу не подумала про ту неминучу ніяковість, яка чекала на неї під час зустрічі з Богуном: здавалося, вона забула все, що сталося між ними, охоплена одним болісним відчуттям невідомості.
"Навіщо він приїхав? Звідки приїхав? – раз у раз запитувала вона себе, то піднімаючись нагору, то йдучи до пекарні, то спускаючись у льох, то знову повертаючись до своєї кімнати. – Його загнаний кінь, видно, скакав без перепочинку... Про що вони там розмовляють так таємниче й тихо?.. Ох, напевно, нове горе, – стискала вона руки, – нові муки попереду!"
Оксана й Катря зі здивуванням стежили за напруженим хвилюванням Ганни. Від самого приїзду Богдана всі в домі звикли бачити її такою замкнутою й тихою, наче її вже ніщо не цікавило, а тим часом вона приховувала в собі глибокі душевні муки. Усвідомлення цілковитої байдужості з боку Богдана заглушило всі докори її сумління, але водночас наклало глибокий і тяжкий відбиток на все її молоде єство. До того ж різка зміна способу життя Богдана не могла вислизнути з-під уважного погляду Ганни. Спочатку вона ще не надавала цьому великого значення; але що більше віддавався Богдан шляхетським бенкетам і розвагам, що менше звертав уваги на навколишнє життя, то важче ставало їй на серці. Її до глибини душі ображало, коли він повертався з якоїсь гулянки на третій, на четвертий день із розпашілим, неприродно збудженим обличчям, із веселими піснями на вустах, коли він цілими тижнями пропадав із дому, не цікавлячись ані жахливими чутками, що долинали звідусіль, ані здоров'ям дружини та дітей; тяжко було їй виходити й частувати пихату й п'яну шляхту, яка тепер так часто наповнювала їхній мовчазний, похмурий дім, але найжахливіше було чути ті образливі жарти й розмови, які Богдан вів зі шляхтою у власному домі. О, як невимовно болісно було їй бачити свого колись гордого й самолюбного батька в такій принизливій, холопській ролі. Здавалося, за всі ці знущання й насмішки над народом він мав би розтрощити черепи цим нахабним, п'яним панам, а тим часом він, Богдан, – Ганна сама не раз чула, – він підтакував їм! І Ганна йшла нагору, замикалася у своїй світлиці, щоб не чути, щоб не бачити цього жаху; але п'яний регіт і крики долинали й туди.
– Боже мій, за що ти покинув нас? – шепотіла вона, стискаючи голову руками, і груди її розривалися від гірких, тяжких ридань, а голова в розпачі схилялася на підвіконня. А знизу долинала п'яна польська пісня, у якій вона виразно чула могутній голос Богдана. Ніхто не знав, що переживала вона цими виснажливими ночами. Лише зорі бачили бідну, самотню дівчину, яка згиналася від гірких ридань біля темного вікна. І коли вона, змучена й знесилена, підводила до неба повні сліз очі, воно сяяло над її головою так велично й безтурботно, наче промовляло до неї про скороминущість земних радощів і мук, і на душі в неї ставало легше, світліше; зорі здавалися їй добрими й ласкавими очима якихось невідомих друзів, що дивилися на неї з тієї безмежної далечіні...
Тим часом кожен день приносив дедалі сумніші звістки, а Богдан наче й не чув їх, наче назавжди забув усе те, чим жив досі. Кілька разів у Ганни виникала думка наважитися поговорити з дядьком, але Богдан тримався тепер так відсторонено від неї, що вона ніяк не могла на це зважитися. Ганна виразно бачила, що дід хмуриться, що брат її похмуро віддаляється від Богдана, що навколо нього зростають невдоволення, нарікання й ворожнеча, і вона не могла сміливо сказати всім, що все це брехня й наклеп. Іноді їй знову здавалося, що все загинуло, що порятунку немає звідки й ні від кого чекати, що вони приречені Богом на вічне рабство; але сила незламної віри в Богдана, а головне, у Боже милосердя підіймалася з глибини душі й зміцнювала її. Тривожне очікування дядьком посланця з Варшави пробуджувало в ній надію на якісь таємні задуми, які він приховував.
Приїзд пана Радзієвського одразу підбадьорив її та стрепенув і Богдана. Він діяльно взявся до господарських розпоряджень, наче збирався в далеку дорогу; але ніхто не чув від нього ані слова ні про те, навіщо приїжджав пан Радзієвський, ні про те, чому він так квапиться завершити всі свої справи.
Тепер цей несподіваний приїзд Богуна якось мимоволі пов'язувався в її уяві з усіма лихими звістками, які передавав їй брат, і виснажливе передчуття чогось недоброго стискало їй серце.
А час усе минав, і двері з кімнати Богдана не відчинялися. Уже й сонце піднялося високо на небосхилі, уже Ганна приготувала з дівчатами весь сніданок у леваді, а Богдан усе ще не виходив зі своєї половини.
Нарешті хвилювання Ганни досягло такого ступеня, що вона наважилася увійти сама.
Закінчивши всі розмови з Богуном, Богдан уже збирався підвестися, коли раптом двері тихо прочинилися й на порозі з'явилася Ганна.
– Можна, дядьку? – несміливо запитала вона, зупинившись у дверях.
– Можна, можна, голубко! – радісно відповів той, підводячись із місця й розправляючи свої могутні плечі, наче бажаючи струсити із себе останні залишки тяжкого хвилювання, пережитого ним за ці кілька годин. – А поглянь, якого нам гостя Бог послав! Та що ж це ти не вітаєш пана? Чи зовсім йому не рада?
Уже з веселого тону Богдана Ганна відразу зрозуміла, що зустріч завершилася чимось радісним.
– Рада, – просто відповіла вона, осяявши Богуна ласкавим сяйвом своїх лагідних, променистих очей.
А Богун стояв мовчки, не кажучи ні слова, не відводячи від Ганни захопленого погляду.
Ганна опустила очі.
– Отож-бо й воно! – усміхнувся Богдан. – Приготуй же нам чогось доброго попоїсти. Жарт сказати, адже прискакав із самої Січі, ніде не відпочиваючи.
– Я вже й так усе приготувала, – відповіла Ганна.
– Ну, і добре, а я дістану найстарішого меду, та й вип'ємо його гуртом за здоров'я нашого славного гостя. Ти ж подбай тут про пана після дороги.
Богдан уже попрямував до виходу, але зупинився у дверях.
– Та приготуй ще мені з Морозенком у дорогу все, що треба, а я піду та заздалегідь розпоряджуся щодо коней.
– Як у дорогу? – відступила Ганна. – Надовго? Куди?
– Нам ненадовго, на тиждень-півтора, а йому, – вказав він на Богуна, – аж до самої Січі.
Двері за Богданом зачинилися.
Кілька хвилин Богун іще стояв перед Ганною мовчки, наче не наважуючись заговорити. Захоплений вираз, що спалахнув на його обличчі, коли він побачив Ганну, змінився виразом якогось сумного й глибокого співчуття. Нарешті він підійшов до Ганни, взяв її за руку й тихо промовив:
– Яка ж ти стала тиха, Ганно!
– Тиха? – перепитала Ганна, намагаючись усміхнутися, але усмішка в неї вийшла болісна й сумна.
– Тиха, тиха, – наполегливо повторив Богун, вдивляючись у її бліді риси обличчя й великі очі.
Ганна раптом відчула, як від цього теплого, ласкавого слова, якого вона давно не чула, її охопила якась безсила слабкість. Ноги в неї затремтіли; вона сперлася рукою об стіл.
– Скажи мені, чому ти так змарніла вся? Що сталося з тобою? – провадив Богун, не випускаючи її руки. – Може, якесь горе? Скажи мені, Ганно, скажи!
– Так, – опустила очі Ганна; тихе зітхання мимоволі вирвалося з її грудей, – тяжко, козаче... – прошепотіла вона.
– Може, тебе зневажає хтось? – запально вигукнув Богун. – Тільки слово скажи, і я йому, хай би то був мій найкращий приятель, голову києм розтрощу!
– Ні, ні, – похитала головою Ганна. – Не те. Там у вас, на Запорожжі, тільки чутки доходять, а тут, коли сама на власні очі бачиш усе, що діється навколо, – говорила вона тихо, зупиняючись після кожного слова, – і немає нізвідки порятунку... то так стане тяжко, так тяжко, що й жити не хочеться.
Слова Ганни урвалися, наче згасли.
Богун похмуро опустив голову. Запала коротка мовчанка.
– Та недовго ж, Ганно, будемо ми таку ганьбу терпіти, – вигукнув він раптом, підводячи голову з пробудженою енергією, – щоб дівчата наші соромилися за нас! Присягаюся тобі, Ганно, якби нас не вмовляв Богдан, не сиділи б ми так тихо на Запорожжі, як баби за веретеном. А тепер уже годі! Ось щойно передав він мені щасливі звістки...
– Боже мій! – захлинаючись від раптової радості, вигукнула Ганна, простягаючи руки до ікони. – Ти не покидаєш нас!
Усе її обличчя осяяв такий натхненний, захоплений екстаз, що Богун мимоволі замилувався нею.
– Ти кажеш, Ганно, що нам добре було на Запорожжі, бо до нас доходили тільки звістки? – заговорив він схвильованим голосом. – Ні, ні! Не знаю, як іншим, але того тягаря, який я носив ці три роки в серці, нікому не витримати! – Він помовчав, наче бажаючи впоратися з хвилюванням, що охопило його, а потім знову заговорив із дедалі більшою гарячковістю: – Я не знав, куди кинутися, щоб заглушити свою гризоту й тугу. Стрімголов кидався я в найнебезпечніші набіги, вирушав на чайках у найлютішу бурю, і бачиш: ні хвиля, ні куля не зачепили мене! Даю тобі козацьке слово, Ганно, що якби не думки про нашу бідну Україну, давно б уже настромив я цю осоружну голову на татарський спис! А звістки з батьківщини надходили й до нас, одна грізніша за іншу; кожна з них шматувала моє серце, а Богдан усе слав листи, благаючи нас іще почекати, обіцяючи в майбутньому великі пільги від короля. Але якби ти знала, Ганно, яка то мука – чекати бездіяльно, коли ось тут, у грудях, ціле море кипить! Так минав час. Не було чути ані слова про королівські пільги, а про панське насильство й утиски ми чули щодня... Ба більше, усі втікачі, що наповнювали Запорожжя, приносили із собою страшні чутки про Богдана, усі називали його зрадником, запроданцем, Юдою!..
– Ах, ні, ні! – гарячково перебила його Ганна, хапаючи за руку. – Вір йому, вір хоч ти один! Він не зрадник, не запроданець! – Очі її наповнилися слізьми, голос затремтів, спазм стиснув горло.