– О, яка втрата!
– Так, непоправна, – зітхнув Радзієвський. – Вона прагнула цієї війни з невірними, як порятунку своєї душі: увесь свій посаг, навіть прикраси й коштовності, вона пожертвувала королю на наймання чужоземних військ, вона благала його відновити права козаків і спертися на них...
– Господи! Упокой її душу серед праведників! – глибоко зітхнув Богдан, побожно звівши очі. – Я її двічі бачив, – продовжував він зворушеним голосом. – Її королівська милість із такою лагідною довірливістю запитала мене, чи будемо ми захищати її та короля від усіх ворогів? І я присягнувся... Так, – опустився на килим Хмельницький, – видно, вже така наша доля, що все добре від нас до неба прямує, а все лихе – із болота повзе.
– "Бог карає, Бог і ласку дає", – зауважив Радзієвський і, присунувшись ближче до Хмельницького, почав говорити йому тихо, час від часу обережно озираючись. – Король сам хоче, та й вірні люди радять йому вдруге одружитися: і спадкоємця такій чудовій людині потрібно мати, і новий союз укласти... Намічено французьку принцесу, дочку Людовіка, а тому й готується нове посольство до Парижа... Можливо, і пан знову поїде – це перше...
– Похвально, але втіхи в тому небагато, – Богдан притиснув пальцем попіл у люльці й обережно сплюнув убік.
– Зажди, козаче, – усміхнувся гість, – Тьєполо, нунцій із Венеції, прибув до Варшави й привіз королю благословення найсвятішого папи – підняти меч проти невірних.
– За це і я готовий поцілувати найсвятішого в черевик, – підбадьорився Хмельницький, – їй-богу!
– Іще не все: Венеція обіцяє допомагати не лише порадою, а й своїм скарбом... Дає шістсот тисяч дукатів і вже виділила частину як завдаток{188}.
– На руках носитимемо дожів! – запалювався Богдан.
– Іще не все: король уже вирішив не розвідувати, а таки наймати війська в чужоземців, і задля цього їздив до німецьких земель; добрі там піші вояки, здорові, спритні й не заламують ціни, а слова дотримуються й своєму господареві вірні... Отож, безперечно, буде доручено й пану сотнику навербувати в Парижі кінноту, а особливо артилерію{189}.
– Хоч рачки туди полізу, коли так.
– А можливо, славного козака король відправить на Запорожжя, бо потрібно там споряджати чайки й готуватися вже не до набігу, а до справжнього морського походу проти спільного ворога.
– То це, значить, до зброї! – схопився Богдан, увесь охоплений бурхливим захватом, із поглядом, що палав відвагою.
– А можливо, – підвівся й Радзієвський, – панові вручать і булаву, оскільки потрібно буде вчетверо збільшити кількість реєстровиків, а таке військо без гетьмана бути не може.
– Булава? Це занадто... Надмірно... Не мені, не мені про неї мріяти! Це запаморочення! Але військо... знову зашелестить наше кармазинове знамено, заграють вороними кіньми степи, загудуть литаври, і люд підведе голову з ярма! А? – від хвилювання Богдан майже задихався. – Дожити б тільки до такої хвилини й померти біля ніг цього Богом нам посланого короля, померти! Дожити б тільки! – В очах Богдана блищали сльози. – Адже це не жарт, пане, не жарт? Ні, твоє благородне серце на таке нездатне, адже це означало б встромити пальці в рану й роздирати її, рвати.
– Не повернувся б у мене язик так жартувати, мій дорогий товаришу по зброї, – полковник поклав руку йому на плече, – клянуся своєю незаплямованою честю, своєю любов'ю до ойчизни, що сам король особисто мені це передав і доручив довідатися від тебе, бо твоєму слову король вірить і тобі, як вірній особі, довіряє свої заповітні плани. Отож його найясніша мосць доручив дізнатися, чи можна покластися на те, що на королівський заклик стане двадцять тисяч озброєних козаків, а на морі – зо сотню чайок?
– Сто тисяч! – запально вигукнув Богдан. – Нехай мене Божа сила поб'є, коли брешу! Нехай тільки король дасть мені своє слово, то я підніму йому сотню тисяч... і зброю знайдемо, роздобудемо!.. Та я іменем короля всю Україну переверну... Вір мені, пане, вір!
– Вірю, – гаряче обійняв його Радзієвський, – вірю, що це може зробити Богдан...
– Є в нас, пане-друже, і крім мене гарячі серця та тверді душі!
– То благо вам, а можливо, через вас і вашим гнобителям! Так, я глибоко переконаний, що розгнуздані наші сеймики й вільні сейми, немов оскаженілі коні без вузди, помчать нашу Річ Посполиту до урвища й разом із нею зваляться в провалля... Адже нашим магнатикам що? Дбають лише про свою горезвісну золоту вольність, а всіх інших готові під ногами топтати. Лише влада в міцній руці може приборкати цих безумців і втримати державну колісницю від падіння... Але ж панові відомо, що наш король не має ні влади, ні прав. Єзус Марія!.. Адже він не має права володіти ні п'яддю землі, не може віддати її нікому, крім шляхти, бо земля вважається надбанням усієї держави! Як же йому, суди сам, пане, захищати ваші землі від захоплення й грабунку, коли він безсилий, коли не має права утримувати понад дві тисячі війська... а кварцяні й надвірні війська перебувають у руках магнатів? Ти ж знаєш, пане, що король не має права ні оголошувати війну, ні укладати мир, ні укладати чужоземні союзи... Тож зрозумій, пане, що всі ці задумані ним учинки становлять злочин проти conventa pacta{190}, і король бере на себе страшний ризик, можливо, навіть ризикує поплатитися головою... Але задля порятунку дорогої йому Польщі від неминучої загибелі він готовий пожертвувати життям. Ваша доля, ваші права й королівські тісно пов'язані: рятуючи його, ви рятуєте й себе, підносячи його вище, ви здобуваєте щастя й для себе... То скажи мені по честі, товаришу, чи готові ви стояти за короля?
– Голови покладемо всі до одного, а не видамо нашого батька! – із захватом обійняв Богдан Радзієвського. – Та якби серед поляків були такі голови й серця, як у пана, то відданіших братів, ніж ми, вам ніде не знайти!.. Е, не стань між нами єзуїти та не затумань ваших голів гординя, яка ж це була б могутність! Та нехай мені вирве чуприну найостанніша відьма, коли б ми не повалили до ніг усю Туреччину, коли б не розкинулися від моря до моря...
– Пишна думка!.. Дух перехоплює! – вигукнув полковник. – І легко могла б справдитися, якби на те була ласка пана Бога.
Коли прийшла Ганна кликати панство до обіду, то була вражена зміною в дядькові: він немов випростався й помолодшав, у кожній жилці його обличчя пульсувала якась радість, очі захоплено й бадьоро блищали.
– Ганно, – звернувся він до неї, – завтра попроси отця Михайла вранці відслужити нам панахиду й подячний заздоровний молебень... Передай сусідам, щоб усі були в церкві... Треба молитися й дякувати Вседержителю за невимовну до нас, грішних, ласку!
26
Після багатьох поневірянь і марних клопотів про службу Ясинський нарешті отримав у чигиринського старости посаду дозорці над частиною його великих маєтностей. Дозорець цілковито перебував під владою й у розпорядженні підстарости, від якого залежали і призначення, і звільнення таких посадових осіб, що завжди затверджувалися старостою, а тому Ясинський, відчуваючи безмежну вдячність до Чаплинського, присягався бути йому вірним слугою й беззаперечним виконавцем усіх його бажань.
За кілька днів після гучного хлоп'яшника, який не обійшовся без людських жертв, підстароста виїхав разом із Ясинським оглядати чигиринські володіння й передавати маєтки під нагляд дозорці. Ясинський одразу ж постарався продемонструвати своєму покровителеві адміністративно-господарські здібності у вигадуванні нових джерел прибутку, пристосовуючись до умов кожної місцевості. Із хлопських полів за користування ними він запропонував, крім установленої відробіткової повинності натурою, брати ще до скарбу певний відсоток урожаю – снопове, а з громадських вигонів і пасовищ за кожну голову худоби – покопитне; право будувати власні млини радив відібрати в хлопів; рибальство й полювання також обкласти своєрідними податками – рибним, пташиним і звіриним; безплатне ж вирубування дерев заборонити в усіх лісах без винятку, таку саму заборону накласти й на заготівлю очерету на озерах. Базари й торги в містечках обкласти особливими зборами, за користування вагами теж установити плату. Крім того, усі переправи через річки обкласти новим побором: поромним, а проїжджі дороги – шляховим. Деякі з цих поборів, утім, уже існували тут на практиці, але посесори стягували їх випадково, – шляхом нападів і грабунку, – а до певної системи ще не були введені; Ясинський же запропонував їх упорядкувати. Усю цю програму нових прибутків привіз він із Поділля та Волині, де її вже запровадили й успішно застосовували. Чаплинський схвалив її із захватом, але вирішив запроваджувати поступово, привчаючи цих хлопів-баранів до нових порядків поволі й непомітно; для успішнішого процвітання нових економічних засад було вирішено посилити в кожному поселенні надвірні команди. За збирання цих дрібних прибутків узялися корчмарі-євреї, яким у міру запровадження зборів їх і передавали на відкуп.
Ясинський запропонував Чаплинському також здати в оренду хлопські церкви й схизматські треби, запевняючи, що вони, за його спостереженнями, можуть давати величезний прибуток; але Чаплинський, попри свою жадібність і спокусу догодити цим заходом католицькому духовенству, побоявся до певного часу запроваджувати його в цьому гнізді бунтівників, а вирішив після здійснення всіх господарських перетворень обережно взятися й за це джерело прибутків.
В одному з придніпровських сіл Чаплинський і Ясинський зустрілися з Пештою, який поспішав, за його словами, на Запорожжя. За ці чотири роки Пешта лише трохи полисів і начебто обрезкнув. Потай Пешта страшенно запобігав перед усією шляхтою, а особливо перед Чаплинським. Приїжджаючи до Чигирина, він вважав за найбільшу честь відвідати пана підстаросту, завжди виявляючи до нього найглибшу пошану й незмінну відданість. Чаплинському подобалися і лестощі Пешти, і його постійна готовність ділитися з підстаростою новинами, добутими серед бунтівних козаків. Ясинський одразу впізнав помилуваного Яремою бранця і, за рекомендацією свого покровителя, дружньо простягнув йому руку. Чаплинський запросив Пешту до себе на вечерю. Після трьох-чотирьох спорожнених келихів оковитої та кількох ковшів чорного пива з підсмаженими на салі сухарями Чаплинський звернувся до Пешти з таким запитанням:
– Ну що, пане, які думки бродять у буйних головах цієї голоти? Ти ж там серед них вештаєшся, то чи не вивідав чогось нового, чи не впіймав якої зубатої рибини?
– Упіймати-то ще не впіймав, але невід уже закинув, – Пешта блиснув жовтими білками очей у бік Ясинського.
– Сміливо говори при ньому, пане, – підбадьорив Пешту Чаплинський.