– Але ж є люди, яким відомі й ці темні, незвідані сили, що керують ними та впливають на долю людей..."
Серце Богдана забилося дедалі сильніше. Уже давно, від самого повернення з-за кордону, усі ці думки глухо хвилювали його. Постійна невизначеність становища викликала страшенну жагу дізнатися, чим завершаться задумані справи, а побачене ним за кордоном загальне захоплення астрологією захопило своєю хвилею і Богдана. Думки про вплив зірок, про таємничі темні сили, що керують людськими долями, відтоді не полишали його. Невиразна тривога охопила Богдана. "Так, так, для них немає таємниць, – продовжував він розмірковувати, згадуючи знаменитих астрологів і провісників, яких бачив у чужих краях, – перед ними все відкрите, мов на долоні... вони тримають усі ці нитки, що рухають людським життям. – Раптом у його пам'яті виразно постали слова Чаплинського про ворожку, яка так дивовижно передбачала всім долю. – Вона може й привороту, й відвороту дати, – повторив він чомусь його слова й одразу розсердився на самого себе. – Е, та що там приворот? Вона може сказати йому, що чекає його попереду! Де ж вона живе?..
Казали, на Чортовому Яру, у литовських Вилах? – уже гарячково пригадував Богдан, збираючи повіддя й стискаючи коня шенкелями. Нічна година... дрімучий ліс... може бути й напад... хто знає?" – пролітали в його голові уривки обережних міркувань, але бажання дізнатися про своє майбутнє сьогодні ж, цієї ж миті так сильно охопило Богдана, що він рішуче повернув коня й помчав степом у тому напрямку, де мав бути величезний сосновий бір.
Швидка їзда не освіжила його, – навпаки, з кожним кроком коня серце калатало ще швидше й тривожніше. Кров приливала до голови й оглушливо шуміла у вухах. Ось удалині показалася темна смуга лісу; ось вона розростається ще ширше, зайняла весь обрій. Ще кілька хвилин – і перед Богданом виразно вималювалися верхівки столітніх сосен, що здіймалися над загальною лінією лісу.
"Де ж шукати чаклунку? – квапливо міркував Богдан. – Казали, десь неподалік від узлісся, на старому млині, над глибоким бурчаком..."
Кінь в'їхав під густу тінь лісу. Попри місячну ніч, тут було майже темно. Чорні кошлаті верхівки сосен повільно похитувалися, видаючи якийсь зловісний шум. Бліді плями місячного світла, що падали то тут, то там на оголені стовбури, здавалися якимись невиразними, ковзкими тінями, що кивали з-за дерев. Кінь ступав повільно, здригаючись і нашорошуючи вуха від кожного тріску гілки, яка потрапляла йому під ногу. Невдовзі вузенька стежка повернула ліворуч, і Богдан опинився на краю глибокого піщаного урвища, на дні якого мчав каламутний і швидкий струмок. Величезні сосни з оголеним корінням звисали з берегів яру, а деякі, обвалившись, утворили висячі мости. Місяць, що вже опустився до обрію, освітлював таємничим, тьмяним світлом дику, сувору місцевість.
Невдовзі яр трохи знизився, і Богдан помітив неподалік, на струмку, що розлився невеликим ставком, старий, посірілий від часу млин із напівзламаним колесом, яке стирчало з води, немов скорчені пальці потопельника. У розваленому даху де-не-де чорніли величезні діри. Пара великих кажанів раз у раз влітала й вилітала з цих чорних отворів. Жодної найменшої ознаки присутності живої людини не можна було помітити в цій старій руїні. Богдан зліз із коня й обережно спустився з ним на зруйновану греблю. Вода в загаті здавалася чорною, густою й глибокою; навколо все було тихе, мертве; чорні сосни не ворушилися, лише тоненькі струмочки води, що капали з нерухомих лотоків, видавали таємничий, зловісний звук, та іноді з сусідньої сосни лунав похмурий крик пугача: "Поховав! Поховав!"
Богдан оглянув свої пістолі, помацав кинджал, шаблю, хрест на шиї й узявся стукати у вікно. Довго стукав він безуспішно, нарешті всередині млина почувся тихий шурхіт, – двері прочинилися, і на порозі з'явилася істота жіночої статі, але настільки відразлива й жахлива, що Богдан мимоволі позадкував.
Це було щось неймовірно худе й кістляве, одягнене в подерте лахміття. Довга пташина шия й руки старої були оголені; кожна кістка, кожна жила виразно виступали на них з-під коричневої зморшкуватої шкіри. Голову старої вкривало сиве, скуйовджене волосся, що такими самими сплутаними жмутами спадало аж до пояса. Одна її повіка була напівопущена, і з-під неї дивилося нерухоме зелене око; друге ж, розплющене, так і вп'ялося в обличчя Богдана.
– Ніч настала... Місяць опустився... Пугач прокинувся... Лісовик не спить... – зашипіла вона, простягаючи довгі, кістляві руки з величезними чорними нігтями. – Навіщо ти ходиш, чого тобі треба? Іди геть, поспішай!
Але Богдан уже опанував себе.
– Не старайся, стара відьмо, не налякаєш, я не з боязких! – зупинив він її сміливим голосом. – Поворожити приїхав; кажуть, ти можеш кожному долю розвідати.
Стара, здавалося, одразу розгубилася від такого сміливого звернення.
– Пугач кричить... Лісовик близько... Страшно, страшно! – знову заверещала вона, простягаючи руки до Богдана й упиваючись у нього зрячим оком.
Богданові стало моторошно.
– Що за дурниці верзеш? – гукнув він на стару. – Кажи, чи можеш мою долю розгадати? Скажеш, – він висипав на долоню кілька червінців, – твої будуть, а дуритимеш, то й цим почастую! – ухопився він за руків'я свого пістоля.
Чаклунка кинула на нього хижий погляд.
– Іди, іди! – протягла вона співучим голосом, виходячи з млина й зачиняючи за собою двері.
Проте Богдан задля обережності пропустив її вперед, а сам подався слідом. Спритно й легко, немов дика кішка, почала вона спускатися з греблі під лотоки. Тут унизу було і темно, і вогко, а вода здавалася ще чорнішою та глибшою й наче притягувала до себе козака. Богдан ледве встигав за старою, тримаючись за виступи балок, укритих вогкою й холодною пліснявою. Кілька разів йому здалося, що з-під його руки вислизнуло щось слизьке й холодне, чи то ящірка, чи то змія. Кілька разів він зупинявся, і тоді стара поверталася до нього й, простягаючи кістляві руки, повторювала своїм шиплячим голосом: "Іди, іди, іди!". Так вони дісталися протилежного берега й пішли вздовж нього, піднімаючись угору за течією потоку. Бурчак, розширений у цьому місці греблею, вище знову починав звужуватися, стиснутий крутими й високими берегами, що підступали з обох боків. Що далі вони просувалися, то вище здіймалися прямовисні береги, а затиснутий потік бурчав дедалі сердитіше й грізніше. Нарешті стара зупинилася,
– Стій! – закричала вона Богданові.
Богдан озирнувся навколо. Струмок у цьому місці круто підмивав берег, утворюючи щось на зразок печери; величезне коріння вивернутої сосни, що звисало згори, майже закривало вхід до неї, тож прослизнути туди було досить важко. Саме сюди, у це темне лігво, і ввійшла стара.
– Стій, не ворушись! – продовжувала вона шипіти, обводячи Богдана таємничим колом, накресленим на піску. – Дай сюди шаблю!
Беззаперечно зняв Богдан шаблю й віддав її старій.
У темряві Богдан почув лише шиплячий голос чаклунки, що вимовляв якісь незрозумілі заклинання. Раптом пролунав різкий свист сталі: стара вихопила шаблю з піхов, увіткнула її в землю, а сама почала швидко кружляти навколо неї, видаючи дикі, неприємні звуки... Богданові стало моторошно. Що це йому здалося?.. Але ні, ні, кожен крик старої повторювали тисячі інших голосів, то близьких і різких, то далеких і глухих. Тим часом стара кружляла навколо шаблі дедалі швидше, щомиті вона підкидала вгору свої кістляві руки, і Богдан щоразу виразно бачив плями якогось страшного зеленкуватого світла, які раптом спалахували на руках старої й на мить освітлювали її спотворене обличчя, сиві патли, що літали навколо голови, і чорні стіни печери... Він відчував, як волосся починало поволі здійматися в нього на голові. Тим часом крики й завивання старої лунали дедалі голосніше... Здавалося, увесь ліс наповнився тисячами божевільних голосів. Наляканий цим шумом, пугач вибухнув диявольським реготом і заглушив усі несамовиті голоси. Нарешті стара зупинилася, – вона дихала важко й уривчасто. Очима, що вже звикли до темряви, Богдан помітив, як поривчасто здіймалися її худі груди під брудним лахміттям; зряче зелене око старої здавалося якоюсь розпеченою вуглиною, встромленою в глибоку западину, а мертве – так і не відривалося від Богдана, тьмяно визираючи з-під опущеної повіки.
На місяць набігла хмара, і в печері стало зовсім темно. Стара висмикнула із землі шаблю, провела по ній рукою, і раптом уся шабля засвітилася якимось зеленим, білуватим світлом, немов якийсь білий дим заклубочився над нею... З жахом дивився Богдан на дивний дим, що клубочився; то він зовсім огортав шаблю; то здіймався над нею, і тоді вузький клинок виблискував дивним, небаченим світлом.
– Бачу, бачу, – уривчасто заговорила стара, то нахиляючись над шаблею, то вдивляючись у мужні риси Богданового обличчя, то знову переводячи очі на задимлену сталеву смугу.
– Навколо тебе туман, туман... нічого не видно... боїшся чогось... чекаєш великого лиха... Чи так я кажу?
– Коли вже назвалася чаклункою, тобі краще знати, – стримано відповів Богдан; але в душі його мимоволі промайнуло: "Правду, правду каже, туман навколо... нічого не видно, боюся лиха..."
– Знаю, знаю, все знаю! – закричала стара. – Сім сестер – сім зірок, – тихо забурмотіла вона, – права крива, ліва глуха, допоможи, допоможи!..
– Допоможи! – пролунало глибоко в ущелині, і те саме слово повторив далеко-далеко ще раз чийсь глухий, підземний голос. Богдан відчув, як неприємний дрож пробіг у нього по спині.
– На серці в тебе рана; думаєш, загоїлася?.. Не загоїлася! Ні, ні, бачу, сочиться з неї кров тоненьким струмочком, – продовжувала стара, не зводячи очей із Богдана.
"Марилька!" – раптом майнуло в нього в голові, і якась гаряча хвиля залила його обличчя.
– Що ж далі?! – нетерпляче вигукнув він.
– Тужиш, нудишся, – продовжувала стара, вдивляючись у клуби зеленкуватого диму, – туман, туман, зірка твоя сяє далеко-далеко, навколо багато зірок, і великих, і малих. Чекай, чекай! Скоро вона скотиться до тебе на стріху й запалить усе.
Останніх слів Богдан не почув.