Біля другого вікна, нібито споглядаючи глибоке, всіяне зорями небо, стояв йогомосць пан пробощ{166} і пильно дослухався до розповідей, смакуючи в тиші кожне слово. Під ялинами прогулювалися також ошатні гурти гостей.
– Фу, пане... дай спокій... відпусти душу! – майже задихався пан Цибулевич. – Адже лусну... як маму кохам! І без того задуха, а ти ще й жару піддаєш...
– Пшепрашам{167}, тут іще на задуху скаржитися нічого, – зауважив худорлявий Шемброк, – тут пишно, чудово... вітерець, прохолода й цей бір, – сказав він, кілька разів махнувши до себе рукою й намагаючись вдихнути пахощі ночі.
– Так, тут захопливо, чарівно, ясне панство, – несміливо втрутився Ясинський, – я в багатьох найбагатших палацах бував, але такого привабливого куточка ніде не знаходив.
Цибулевич і Шемброк недбало поглянули на Ясинського.
– Ну, пане тестю, тут усі вихваляють твоє гульбище, – звернувся Комаровський до Чаплинського, який саме входив, – і будівлю, і гайок, і твою фантазію панство вважає прекрасними...
– Дуже радий, дуже потішений, мої дорогі, пишні гості, – підійшов господар, самовдоволено всміхаючись, – для мене це також найдорожчий куточок у моїх володіннях: ці сосни та ялини, цей пісок і ялівець, це березове оздоблення нагадують мені, хоча й віддалено, мою любу Литву, і я тут відпочиваю від трудів душею й тілом.
– І віддаюся, додай, тату, за ковшем доброго литовського меду вільній розкоші, підсолодженій німфами...
– Що ж, зятю, – невинно зітхнув Чаплинський, – vita nostra brevis est{168}.
– Клянуся Бахусом і Венерою – правда! – вигукнув Комаровський.
– А пан поклоняється лише двоіпостасному богові?{169} – зареготав басом Цибулевич.
– Іноді ще, пане, визнаю й третього – Меркурія...
– Так... гра й усілякі прибутки, гешефти... – знову втрутився Ясинський, – без них і перші два боги мало що важать... Є ось одна байочка...
– А що ж, пане, – перебив Ясинського Цибулевич, – чи будемо ми посвячені в усі принади литовської розкоші?
– Про це йогомосць судитиме лише післязавтра, – розвів руками Чаплинський і з загадковою усмішкою підійшов під благословення пробоща.
На терасі стояв Хмельницький із полковниками Барабашем та Ілляшем. Перший виглядав уже старим, з обвислими щоками й таким самим черевцем; тримався він трохи сутуло й не зовсім твердо стояв на ногах; величезні сиві вуса його спадали довгими пасмами на груди, а вузькі, прорізані очі виказували татарське походження. Другий же був бадьоріший і темним кольором обличчя та характерним носом нагадував вірменина.
– За кордон я їздив у особистих королівських справах... із листами до тестя{170}, – говорив Богдан, – чого мені приховувати від своїх? Мені шляхетне моє товариство дорожче за будь-кого: з панством шановним мені вік і жити, і служити, а там, – махнув він рукою, – "з Богом, цигане, аби я вдома..."
– Це ти добре вмієш, пане сотнику, – пробурмотів Барабаш, ворухнувши вусом, – кому-кому, а тобі з нами... і рука руку, знаєш...
– І миє, і бруднить (бруднить), – засміявся Богдан.
– Хе! – клюнув носом Ілляш, набиваючи люльку з довгим чубуком. – Але цікаво знати... навіть потрібно було б... що містилося в тих листах?
– Не можна ж було, пане полковнику, ламати печаток, – відповів Богдан, знизавши плечима, – хоча й кортіло... Так, із куточка тільки міг здогадатися, що йшлося про посаг... Грошей просила його королівська мосць, – додав він пошепки.
– Ага, саме так! – зрадів своїй здогадці Барабаш. – Король же справді бідняк – харпак... Де вже йому нам допомогти? Дехто в нас сподівається на короля... Марно! Попихач він у золотого ясновельможного панства...
– "Як нема тата, то шукай ласки у ката", – усміхався Ілляш, розкурюючи люльку.
– Так чи інак, а їсти треба... – засміявся й Барабаш, а потім зауважив Богданові: – Скучали ми за тобою, чого так рідко навідуєшся?
– Дякую за ласку, – вклонився сотник, – боявся докучати, та й рої приспіли...
– Пишне панство, прошу до світлиці, до столів! – гукнув на терасі Чаплинський. – Його ясновельможна мосць уже їде!
Довгою вервечкою потягнулися гості до світлиці. Господар квапливо почав знайомити їх один з одним.
Хмельницького страшенно збентежила поява його ворога, про якого він за п'ять років майже забув. Сам Чаплинський, очевидно, почувався вкрай ніяково, представляючи своєму сватові Ясинського, і намагався згладити цю незручність їхнім примиренням.
– Пана страшенно гризе совість за минуле, – господар розчулено заглядав сватові в очі, – він майже тільки задля того й приїхав, щоб випросити в тебе, друже, забуття помилок гарячої та нерозважливої юності.
Ясинський під час цієї тиради стояв у смиренній позі, з опущеними долу очима й похиленою головою.
– Що було, те минуло, – недбало сказав Богдан і, взявши свата під руку, відвернувся від Ясинського, промовивши: – Маю тобі, пане-брате, повідомити дещо важливе.
Ясинський провів його злобним зеленим поглядом шакала.
У цей час двоє козачків розчинили двері, і до світлиці швидко ввійшов сам староста, молодий Олександр Конецпольський, під руку з князем Заславським.
Попри ранню молодість, на обличчі Конецпольського вже лежали сліди отрути й пересичення, а кирпатий ніс і примружені очі надавали йому нахабного виразу. Заславський же був середніх років і середнього зросту, але надзвичайно огрядний; утім, обличчя його дихало здоров'ям і свіжістю, а вираз його був украй приємний: і за одягом, і за манерами в ньому відразу можна було впізнати магната.
У світлиці зчинився гучний рух: Чаплинський із запобігливим захватом кинувся назустріч; панство також посунуло вперед вітати іменитих гостей.
– Ось я, пане, – звернувся Конецпольський до господаря, – привіз до тебе мого дорогого гостя, ясновельможного каштеляна Дубенського, князя Домініка Заславського, – прошу вшанувати йогомосць.
– Падаю до ніг! – захлинався Чаплинський, згинаючись у поклонах. – За велику честь, за щастя! Чолом б'ю ясноосвецоному панству, прошу на почесне місце!
Привітавшись із деякими гостями й познайомивши з ними Заславського, Конецпольський вітав решту нахилом голови й посів перше місце, посадивши праворуч від себе Заславського.
Тепер уже господар звернувся з привітним жестом до всіх:
– Прошу, пишне панство, займайте місця, кому де любо: сьогодні ми святкуємо вільне свято втіх і радощів життя, свободу ніжних пристрастей, а перед ними – усі рівні. Тож не марнуватимемо дорогого часу.
Із схвальним гомоном численне товариство розмістилося за столами.
– Для початку, панове, – урочисто промовив Чаплинський, наливаючи з місткої фляги всім у кубки якусь золотаво-зеленкувату рідину, – прошу вас скуштувати цієї литовської старки, настояної на звіробої та ялівці.
– Непогано, – скуштував староста. – Ти ж, пане підручний, обіцяв пригостити нас сьогодні всіма розкошами Литви, починаючи зі страв і напоїв та закінчуючи солодшими принадами?
– Темні ліси й глибокі озера моєї батьківщини з усіма їхніми мешканцями, видимими й таємничими, з усіма чарами розкоші будуть біля ніг ясновельможного пана, – промовив Чаплинський із низьким поклоном, розводячи руками.
– Це ми з паном пробощем оцінимо, – підморгнув Конецпольський.
– Non possumus{171}, – опустив очі пробощ.
– Го-го! – засміявся староста. – Potentia potentiorum{172}!
– А поки що знайте, панове, – звернувся він до всіх, – що мій помічник святкує сьогодні свою парубоцьку свободу й відновлену молодість, тож мусимо підтримати його вже підупалі сили.
– Edamus, bibamus, amemus!{173} – вигукнув Хмельницький, піднімаючи кубок.
– Amen. – цокнувся з ним Барабаш.
– Віват! Слава! – гучно підхопили гості, схваливши литовську старку. Судячи з жартівливого гомону й сміху, що відразу посилилися, вона справді заслуговувала великої похвали.
Тим часом гайдуки внесли на столи у величезних полумисках ведмежі окости, буженину з вепра, копчені лосині язики, полотки з диких гусей, а до них у вигадливих мисках-вазах різноманітні соління та приправи з лісових ягід і всіляких грибів, та ще й різні литовські сири. Незліченна кількість козачків заметушилася біля гостей, то подаючи, то забираючи посуд, то очікуючи на інші накази.
Із гучними схвальними вигуками та жадібністю накинулося панство на дари дрімучої Литви; дзенькіт ножів, посилене сопіння й жування незаперечно доводили, що гості віддавали їм належну шану. Чаплинський метушився, рекомендував страви й сам підкладав найкращі шматки особливо почесним для нього особам. Мовчки, кивками голів та муканням дякувала гостинному хлібосолові поважна шляхта й лише витирала хустками, а то й оксамитовими вильотами своїх розкішних кунтушів піт, що рясно виступав на підголених лобах.
Після першої зміни страв господар наповнив кубки гостей новою хитромудрою настоянкою. На другу скатертину поставили інші полумиски й лохані з різноманітною маринованою, вареною, смаженою, фаршированою рибою, і все з литовських озер, із литовськими ж соусами та підливами.
Коли перший голод було втамовано й панство почало вже з меншою жадібністю накидатися на наїдки, за столами то тут, то там почулися короткі фрази.
– Так, у нас новина, я й забув повідомити ясновельможному панству, – говорив пан Чаплинський, уже помітно розігрітий старкою, – у нас ось у Чигиринському лісі, за Вилами, у хащах оселилася литовська відьма, чаклунка, краща за київську... ось так ворожить – циганкам до неї далеко! Кому з вас, панове, хочеться дізнатися про своє майбутнє, то рекомендую: як на долоні побачите! А крім того, у неї знайдуться найпевніші привороти й відвороти...
– Ну, цього нам не знадобиться, – скромно зауважив пан пробощ.
– Дуже самовпевнено! – усміхнувся Заславський.
– Гм, гм, – погладив вус Барабаш, – а ми ж повинні приборкати свою гординю.
– Хе? Нам, уже підтоптаним, вельми потрібні привороти, – зауважив Шемброк.
– А на мою думку, пане добродію, найкращий приворот – це дукати! – прогудів басом князь.
– Свята істина! – проспівав у тон Ясинський.
Усі зареготали. Стриманий, напружений настрій перед лицем таких поважних магнатів, послаблений кількома кубками доброї старки та інших настоянок, тепер остаточно розвіявся, кожен відчув себе розкутим і сміливим.
– У яких це Вилах, – недбало запитав Богдан, – що на Татарському току чи за Чортовим проваллям?
– За Чортовим, за Чортовим, де крутиться бісом бурчак, – відповів Чаплинський, знову наповнюючи сватові кубок, – а що, думаєш спробувати свою долю?
– І питати нічого: наша доля потилицею стоїть.
Здійснили третє спільне узливання, подали нову зміну страв.1