Тоді тільки тебе всі поважатимуть і за рівного вважатимуть. І прав своїх зможеш розумом домогтися, а що все зуби рахувати та ребра ламати? Треба не лише руками, а й розумом бити, ось проти такої сили ніхто не встоїть!
Богдан повернувся й широкими кроками попрямував до ґанку будинку. Ганджа стояв у тій самій позі з обличчям, що виражало цілковите здивування; Золотаренко задумливо покручував вус, а на обличчі Тимка зі щільно стиснутими губами застиг вираз такого впертого спротиву, який ясно свідчив, що син ніколи не погодиться в цьому з батьком.
Надвечір усе небо затягнуло суцільною сірою пеленою. Почали несміливо прориватися дрібні краплі дощу, а потім він засіяв сміливо, мов із густого сита, теплий, рівний і благодатний. Повітря повіяло живлющою прохолодою та свіжістю, навіяло хуторянам і пробуджені надії на врожай, і солодкий сон після виснажливої спеки.
Кілька разів Оксані вночі вчувалися якісь стуки у ворота, якісь вигуки й тупіт чийогось коня, а Катря та Оленка спали спокійно, мов убиті.
Уранці, щойно сонце показалося над обрієм, Оксана швидко схопилася на ноги й, опустивши кватирку, визирнула у вікно. Ранок стояв дивовижний, вологий, осяйний. Омита дощем зелень дерев, квіти й кущі так і вигравали на сонці великими краплями роси; трава, здавалося, гнулася під цими важкими, прозорими краплями, що густо її вкривали. Весело цвірінькали підбадьорені птахи. Оксана знову озирнулася в кімнату. Баби вже не було, а Катря ще міцно спала.
– Катре, Катрусю, вставай! – кинулася вона весело будити подругу. – Подивися тільки, який чудовий ранок!
Катря підвелася й сіла на лаві, протираючи кулаками очі.
– Що, що таке? – промовила вона крізь сон, ще не розуміючи, у чому справа.
– Вставай, вставай же, Катрусю! – тормошила її Оксана. – Уночі хтось до нас приїхав. Я чула, справді! Вставай швиденько, побіжимо подивимося!
– О? – Катря відняла руки від очей, уже зовсім прокинувшись. – Хто ж би це міг бути?
– Не знаю, а може, Олекса... – прошепотіла вона й квапливо додала: – Одягайся швидше, побачимо.
За одну мить дівчатка схопилися й почали поспіхом одягатися. Умивши обличчя холодною водою з глиняного глечика, вони туго заплели свої коси; але хоч скільки Оксана змочувала волосся водою, неслухняні кучері вперто вибивалися і з-за вух, і над чолом. З одяганням швидко впоралися. Оксана й Катря мигцем поглянули у велике, гладенько відполіроване мідне дзеркальце й вибігли на подвір'я.
– Ой, боюся роси! – скрикнула Катря, ступаючи босою ногою на мокру траву.
– А я так люблю! Ух, як гарно! – Оксана навмисне кинулася в найгустішу траву. – Побіжімо до гайка, може, бабу зустрінемо, розпитаємо, а то до шовковиці; ще рано: усі сплять.
Дівчата побігли стежкою, утоптаною по жовтому піску. На душі в них було так весело й світло, як і на цьому ранньому безхмарному небі. І свіжий ранок, і невідомий пан, який приїхав, – усе це змушувало ще швидше битися їхні молоденькі, сповнені радості життя серця. І тому все навколо здавалося таким веселим, таким усміхненим, таким смішним.
– А як ти гадаєш, Катре, хто б це міг бути? – запитувала Оксана, набиваючи собі повний' рот шовковицею.
– Ні, не Олекса, напевно, якийсь поважний пан, – серйозно зауважила Катря, – аби тільки не старий...
– І гарний!.. Я терпіти не можу старих, та ще й поганих... Ти б, Катрусю, хотіла, щоб він був білявий чи чорнявий?
– Білявий.
– А я б хотіла, щоб він був чорнявий козак із чорними вусами, з чорними очима, в оксамитовому кунтуші, – щебетала Оксана. – Ох Боже ж мій, що ти вдягнеш, Катре? Знаєш, я вдягну зелений жупан і жовті черевики. Гарно буде, так?
– Так, а я вдягну блакитний і нові сережки, що мені подарував тато. Ну ж бо, Оксано, досить шовковиці, біжімо, біжімо швидше!..
– Господи! Та що ж це ми наробили? – сплеснула руками Оксана, з жахом дивлячись на свої чорні пальці й на чорні зуби Катрусі.
– Та вже там якось відмиємо!
Дівчата взялися за руки й із дзвінким реготом кинулися в бік будинку; аж раптом з-за повороту алеї просто перед ними виросла висока чоловіча постать.
– Ой! – скрикнула Катря й кинулася в кущі, а Оксана так і завмерла на місці.
Перед нею стояв не хто інший, як Олекса. Тільки ж, Боже мій, хіба це був її колишній маленький Ахметко? Перед нею стояв високий і ставний молодий козак, не хлопчик, а справжній козак, "високий та стрункий, мов явір", зі смаглявим мужнім обличчям, із чорними, ще невеликими вусами й ледь піднятими бровами. На ньому був червоний жупан, дорогі пістолі й шабля.
Оксана стояла мов укопана, не зводячи з нього очей, не маючи сили поворухнутися. І радість, і збентеження, і несподіванка стиснули її трепетне серце.
– Оксано! – тільки й зміг вигукнути від такого самого захвату Олекса, зупинившись перед нею мов укопаний; він із подивом задивився на чарівну, розчервонілу молоду дівчину, яка так несподівано з'явилася перед ним.
– Оксано, невже це ти?
Але цей знайомий голос за одну мить протверезив Оксану. І її босі ноги, і розпатлані кучері, і почорнілі від шовковиці руки та зуби – усе це в одну мить постало перед нею з дивовижною виразністю: Господи, а вона ж так мріяла, так довго думала про цю зустріч! Пропало, пропало все!
– Ой! – скрикнула Оксана, закриваючи фартухом обличчя, і стрімголов кинулася мокрою травою.
24
Багато змін за ці чотири роки відбулося в Чигирині. Старостинський замок, що похмуро дрімав над тихим Тясмином, за останній рік оновився, причепурився й, розплющивши свої зімкнені повіки, поглянув на світ. Від замку побігли вниз між хвилями густої зелені золотаві мережі доріжок; навколо нього розстелилися розкішними плахтами квіткові клумби; обабіч притулилися червоні черепичні дахи, розсипані поміж садками, аж до Старого міста (міського майдану). Коронний гетьман, чигиринський староста, рідко зупинявся в Чигиринському замку, а тому останній раніше й був занедбаний. Але два роки тому припала до душі старому магнатові молода красуня, дочка краківського воєводи князя Любомирського, і закоханий старець переселився ближче до своєї жаданої нареченої, закріпивши посаду чигиринського старости за своїм сином Олександром, до якого призначив підстаростою наглядача своїх маєтностей, пана Чаплинського. Останній зумів здобути прихильність старого Конецпольського, а молодому спромігся залізти в саму душу; він помітив у юнака мляву, схильну до всіляких жадань натуру й почав потай у всьому їй потурати. Сам украй розбещений, він систематично розбещував і гетьманського сина, прибираючи до своїх рук його безвольну волю: полювання, азартні ігри, гулянки, розваги, насильства, вальпургієві ночі{164} п'янили розніженого магнатика чадом життя й прив'язували до винуватця цих насолод Чаплинського. Коли ж старий Конецпольський подався на Поділля, залишивши сина самостійно господарювати в старостві, то Чаплинський уже не стримувався у віртуозності своїх вигадок і закрутив голову своєму володареві нескінченними оргіями та бенкетами... І Чигиринський замок, і двір, і саме місто завирували небувалим пожвавленням, хоча це пожвавлення принесло місцевим жителям багато горя й сліз.
Нижче від старого замку, на кручі, над самим Тясмином, у затінку садів чорніла високим дахом досить велика й незграбна будівля; за нею золотавими ромбами визирали нові ґонтові дахи інших споруд, над якими, немов пожежна каланча, височіла кругла вежа; це була садиба чигиринського підстарости Чаплинського.
Тепер під покровом м'якої української ночі і будинок, і сад Чаплинського сяяли вогнями; на широкому подвір'ї, що мерехтіло від рухомих смолоскипів, панували метушня й гамір: гуркотіли колимаги та вози, пирхали коні, лаялися кучери, метушилася прислуга, снувала туди-сюди придворна шляхта. Овдовілий Чаплинський, після закінчення шестимісячної жалоби, святкував сьогодні своє нове кавалерство, влаштовував парубоцьку гулянку – хлоп'яшник...
За будинком, у саду, під захистом розлогих ялин і сосен, штучно пересаджених на піщаний пагорб, стояло просторе гульбище (павільйон), до якого змійкою вела доріжка, облямована впереміж кущами папороті та ялівцю. Саме гульбище зовнішнім виглядом нагадувало якесь капище з гостроверхим дахом; останній завершувався розпливчастою банею з довгою жердиною, що стирчала вгору. Навколо цієї бані йшов вузенький майданчик, огороджений балюстрадою, до якого вели хиткі сходи. Із цього майданчика відкривався дивовижний краєвид на Тясмин, що розлився озером, на обриси правого нагірного берега, які танули в сизій імлі, і на велетенський килим лівого берега, що розкинувся вдалині. Усередині це гульбище складалося з однієї просторої світлиці, до якої з двох боків прилягали відокремлені альтанки, густо обвиті диким виноградом і плющем. Її внутрішнє оздоблення було майстерно виконане з берези: білі пластинки кори перепліталися мозаїкою з темним шпоном кореня у вигадливі візерунки й немов килимами вкривали стелю та стіни світлиці, надаючи їй надзвичайно оригінального й кокетливого вигляду. Незасклені, без рам, високі вікна були наполовину завішані зовні торочками витких рослин, а зсередини закривалися матами (циновками) з осоки. Біля входу на всю довжину будівлі простягалася широка тераса. Меблі у світлиці складалися зі світлих ясенових столів і плетених із червоного шелюгу (різновид лози) крісел; але в альтанках стояли ще й широкі канапи з узголів'ями, оббиті м'якими килимами.
Тепер усі столи були застелені білосніжними скатертинами й угиналися під вагою канделябрів, жбанів, глечиків, кубків і найрізноманітніших фляг. Мати на вікнах і дверях були підгорнуті; внутрішність світлиці палала сотнями мерехтливих вогнів, а крізь темні отвори вікон вривалися струмені прохолодного повітря, насиченого смолистим запахом. У світлиці й на терасі в дорогому та строкатому вбранні юрмилися групами гості; але за столом ще ніхто не сидів, очевидно, очікуючи прибуття якоїсь поважної особи. Сам господар раз у раз вибігав на терасу й розсилав на розвідку своїх козачків – джур.
Біля одного з відчинених вікон стояв зять господаря, Комаровський, ще молодий блондин зі світлими безбарвними очима, широким носом і товстими, чуттєвими губами; він розповідав вельможним панам, які зібралися навколо нього, грайливі побрехеньки, змушуючи всіх качатися від сміху; особливо голосно й захлинаючись реготав, підтримуючи руками своє містке черево, відгодований на славу, з бичачою шиєю, пан Цибулевич, який приїхав із Волині в особистих справах; за ним заливався дзвінким і частим сміхом худорлявий і довгий, мов жердина, старший (на підставі Маслоставської ординації) над реєстровими козаками, сполонізований німець Шемброк{165}, за цими постатями то ховався, то скромно визирав уже знайомий нам пан Ясинський, який якось днями за посередництва Чаплинського втерся до почту молодого старости; він був одягнений просто, по-шляхетськи, і запобігливо хихотів, примружуючи свої червоні, припухлі очі й намагаючись втягнути черевце, що округлилося за чотири роки; за ним юрмилося ще кілька блискуче вбраних представників молодої шляхти.