Що наші-то поробляють?
– А що, гудуть по вуликах!
– Гудуть! А роїв не пускають, – пробурмоче з досадою дід, почухавши сиву голову.
– Ще не дозріли, – усміхається Богдан. – Прийде час-пора, заспіває, задзвенить крильми матка, і вилетять із гомоном на яскраве сонце незліченні рої...
– Дай-то Боже! – зітхне дід.
Так минув рік.
Що довше тягнувся час, то тривожніше чекав Богдан якихось гінців із Варшави. Щоранку він зустрічав Ганну одним і тим самим запитанням: "А що, чи не прибув хто вночі?" Але ось уже добігав кінця рік відтоді, як повернувся Богдан, а ні гінці, ні звістки з Варшави так і не доходили до Суботова.
Гучний, енергійний настрій починав мало-помалу залишати Богдана, поступаючись місцем мовчазному й стриманому невдоволенню.
Так розпочався і другий рік.
Стояло спекотне, задушливе літо. Уже близько місяця земля не бачила дощу. Зів'ялі, запорошені дерева опустили своє напівмертве листя. На полях майже спалені сонцем хліба не піднімали своїх колосків. Щовечора на обрії з'являлися невиразні краї далеких хмар; але вранці яскраве й пекуче сонце знову сходило на сухому, безхмарному небосхилі.
У невеликій верхній світлиці суботівського будинку сиділи біля відчиненого вікна, схилившись над великою книгою, дві жіночі постаті. Одна з них була старшою й показувала щось молодшій.
– Е, Оксано, – докірливо звернулася старша, похитуючи головою, – ти сьогодні зовсім розледачіла – і в книгу дивишся, і наче нічого не бачиш.
Смагляве личко молоденької дівчинки вкрилося густим рум'янцем.
– Душно, панно Ганно, – відповіла вона, не підводячи очей.
– Ах ти ж ледарко, а мені хіба не душно? – ласкаво всміхнулася Ганна, торкаючись чорного, мов смола, волосся Оксани.
– То панна, а то я.
– Ну, то й що, що то я, а то ти?
Дівчинка хотіла було щось відповісти, але раптом схопилася з місця й, обвивши шию Ганни руками, почала швидко шепотіти їй на вухо:
– Тому що панна добра, хороша, гарна, люба, а я ледарка погана, неслухняна.
– Ну, ну, годі, дівчино! – перебила її з ласкавою усмішкою Ганна, піднімаючи з обличчя дівчинки синювато-чорні кучері, з-під яких на неї глянуло смагляве молоденьке личко з чорними очима на синюватих білках і білими, блискучими зубками. – А може, ти й зовсім не хочеш Псалтир читати? – зазирнула вона їй в очі.
– Хочу, хочу! – вигукнула молоденька дівчинка, знову обвиваючи руками шию Ганни. – Це тільки влітку так душно... а взимку, правда ж, панно Ганно, я краще читала, правда ж, краще?
– Правда, правда.
– З мене онде й усі дівчата сміються, – продовжувала Оксана, не підводячи очей, – кажуть, що я для того вчуся Псалтир читати, щоб вийти заміж за старого паламаря й допомагати йому на криласі.
– А ти за старого паламаря не хочеш?
– Ну-у! – провела Оксана широким вишитим рукавом сорочки по своєму обличчю. – За паламаря, та ще й за старого? – лукаво блиснули з-за рукава її оченята. – Нізащо!
– А за кого ж ти хочеш?
Смагляве личко знову спалахнуло.
– От іще вигадали... ні за кого! – почулося збентежено з-за рукава.
– Ну, добре, добре! А може, поки що почитаємо ще трошки, ось хоча б до цієї кафізми{161}?
Оксана швидко схопилася на ноги й знову всілася за книгою. У кімнаті залунало монотонне читання слов'янських слів по складах.
– А сьогодні буде дощ... Он які на небі баранці, – раптом зауважила Оксана, одразу перериваючи читання й висовуючись у вікно.
– Дай Господи! – Ганна поглянула в той бік, куди показувала Оксана і де справді немов випливали з-за обрію хвилястою грядою хмари.
Двері рипнули, і до кімнати вбігла молоденька дівчина, мабуть, на рік чи два старша за Оксану. Вона мала м'яке русяве волосся, карі очі, і хоча була вбрана так само, як Оксана, у плахту, вишиту сорочку й черевики з мідними підківками, але тоді як личко Оксани мало якусь своєрідну чарівність дикої польової квітки, у зовнішності прибулої дівчини відчувався певний відтінок шляхетності.
– Ганно, Оксано! Годі вам читати! – весело гукнула вона з порога. – Ідіть униз, на подвір'я, там тато з Тимком і козаками герць улаштували... Із сагайдака{162} стріляють, на шаблюках б'ються, швидше!
Не чекаючи дозволу Ганни, Оксана швидко зірвалася з місця й кинулася до дівчини, яка ввійшла. Слідом за ними спустилася й Ганна.
На широкому подвір'ї суботівського будинку лунали веселі вигуки й крики. Усе чоловіче населення хутірця стовпилося навколо невеликого гурту, що зібрався в кінці двору. Оксана й Катря пробилися в самий перед. Посеред широкого кола людей, що розступилися, стояв з оголеною шаблею Ганджа, а поруч із ним і Золотаренко; обидва важко дихали після молодецького двобою на шаблях.
– Ех, були колись із нас люди, – махнув рукою Золотаренко, – а тепер від цього бабського життя зовсім розгладшав.
– А я, батьку, так застоявся, – широко всміхнувся Ганджа, вишкіривши свої білі вовчі зуби, – немов панський кінь у стайні, так скажу тобі, якби мені тепер цих недолюдків штук п'ять-десять під руку – на локшину б покришив... Ану, Тимоше, підіймай шаблю, виходь на герць! – кивнув він молодому хлопцеві. – Покажемо батькові, що ми й без нього недарма час гаяли!
Насупивши брови й ледве долаючи збентеження, що охопило його, вийшов на середину кола Тимош в одязі для фехтування.
– Та ну їх до чортового дядька, ці панські таці-цяці! – вигукнув Ганджа, відстібаючи ремені на латах і з силою кидаючи їх додолу. – Тільки заважають доброму козакові вільними грудьми зітхнути! – Ганджа широко розхристав комір своєї сорочки й оголив бронзові волохаті груди. – Ставай проти мене, хлопче, та тримайся, бо розрубаю!
А Тимко вже стояв з оголеною шаблею в руках, закусивши губу й виблискуючи темними очима з-під чорних брів.
Шабля вдарилася об шаблю.
– Ой, Тимку, Тимку! – перелякано закричав Юрась, побачивши, як шабля Ганджі зблиснула над Тимковою головою.
– Сором, Юрасю, хіба ти не козак? – суворо зупинила його Ганна й міцно взяла за руку; хлопчик замовк, щоразу замружуючи очі, коли шабля Ганджі здіймалася над Тимком.
– Спритно, хлопче, спритно! – весело похвалив Тимка Ганджа, коли тому вдалося торкнутися шаблею його руки. – От навчив собі на голову! Ну, зажди ж ти в нас! Ми тобі перцю, ми тобі з маком, ми тобі з хроном! – примовляв він, нападаючи то з одного, то з іншого боку на хлопця; але Тимко, відчуваючи на собі погляди всіх присутніх і погляд батька, здавалося, весь перетворився на увагу й успішно відбивав усі удари.
– Славно, синку, славно! – підтримував сина Богдан. – Нападай на нього, на вражого сина, сміливіше, сміливіше! Ось сюди, з лівого боку, з лівого!
Нарешті Ганджа завдав Тимкові удару по шапці.
– Ну, досить із тебе! – зупинився він, важко відсапуючись. – Зовсім мене виморив: бач, як в'ється, мов в'юн!
– Здатний, синку, на перший раз зовсім здатний! – весело вигукнув Богдан. – Уже якщо ти з дядьком Ганджею рубався, то можеш сміливо проти двох татар виступити!
Тимко весь спалахнув від задоволення й, проходячи повз дівчаток, кинув на них спідлоба гордий, зневажливий погляд.
– Бач, як запишався, – шепнула Оксана Катрі, – подумаєш, яка дивина, що він може проти двох татар виступити, я б теж змогла двом татарам без жодної шаблі очі видряпати...
– Ой ні, – заперечила Катря, – я їх боюся; уночі, коли насняться, то навіть кричу уві сні...
– Ух, душно! – вигукнув Ганджа, провівши рукою по голові, і звів очі догори. – Ге-ге-ге! Та подивіться, панове молодці, дощем запахло, їй-богу.
Усі підвели голови; із заходу вже повільно й плавно насувалася сіра рівна пелена.
– Дощ, дощ Бог послав! – усі поскидали шапки й перехрестилися на хмару, що насувалася.
– А що, Ганджо, чи не хочеш зі мною помірятися силою! – звернувся до чорнявого козака Богдан. – Може, ти й батькові в лоб поцілиш?
– Що ж, коли й батька бити, то треба в лоб цілити! – розсміявся Ганджа. – Тільки ти звели того, горло промочити, бо пересохло, як Буджацький степ!
– Ну, добре, добре! – розсміявся й Богдан.
Ганджі піднесли повний келих горілки. Навіть не кліпнувши, козак осушив його одним духом.
– Ну, тепер хоч і спочатку починай, – витер він рукавом губи.
Богдан випростався, кілька разів махнув шаблею в повітрі, від чого пролунав різкий свист, і, ставши у тверду стійку, підняв шаблю назустріч Ганджі.
Шаблі схрестилися. Усі затамували подих; чутно було лише удари клинка об клинок. Бій тривав уже кілька хвилин з однаковою силою з обох боків, коли раптом шабля Ганджі зблиснула, зробила крутий стрибок і, описавши в повітрі велике півколо, перелетіла через його голову та під загальні захоплені вигуки встромилася в землю.
Ганджа стояв ошелешений, немов не розуміючи, що сталося і яким чином батькові вдалося вибити шаблю з його міцної руки.
– Ну, та й батько, – почухав він нарешті потилицю, розводячи руками, – уперше в житті зі мною таке трапилося!
– Отож-бо й воно, – усміхнувся Богдан.
– Та як же ти примудрився? Рука в мене наче залізна...
– Хитра штука, пане-брате! Мені її у Волощині{163} один майстер за сто червінців відкрив. Бачиш, синку, на все є наука!.. Усього наука навчить, а ти ось до неї не дуже горнешся, і батькові від цього прикро.
– Козакові науки не треба! – несміливо пробурмотів Тимош.
– Як це не треба? Та хіба козак чимось гірший за іншу освічену людину?
– То панська та чернеча справа, – підтримав хлопця й Ганджа, – а козакові шабля та міцна рука – ось і вся наука!
– З однією шаблею та кулаком далеко не зайдеш! – відповів із ледь прихованою досадою Богдан. – Ведмідь он який дужий, а його ось такою штукою, – показав він на пістолет, – і мале дитя повалить. А до такої хитрості розум дійшов. Отож ви всі так міркуєте, а пусти вас у панські покої чи на сейм, то ні бе ні ме... ні ступити, ні розумного слова сказати. А панство й раде зуби шкірити та величати вас хлопським бидлом.
– Коли зуби шкірять, то ми їм ті зуби й порахувати зможемо.
– Порахувати-то легко, Ганджо, та самим цим справи не виграєш: коли неук, однаково обізвуть хлопським бидлом.
– А начхати я хотів на їхні панські витребеньки! – плюнув убік Ганджа. – Хто мене бидлом обізве, тому я в'язи скручу, а танцювати, як цуцик, заради їхнього лядського сала не буду!
– Хто тобі каже – танцювати! – спалахнув Богдан. – Козакові ні перед ким танцювати не треба, а треба так триматися, щоб і самого уродзоного шляхтича за пояс заткнути.